Теплохід повернув півколом назад, і до Галини перейшли, щоб знову дивитися на затоплений лівий берег, Женчик з Андрієм Степановичем. Від свіжого річкового повітря й піднесення в хлопця порожевіли щоки, і тепер він замість Андрія Степановича голосно оповідав мамі:
— Тут, мамочко, був бір, великий-великий, а тепер он тільки три сосни від нього на белебні лишилися...
— Тобі подобається тут? — спитала сина, і той у захваті вигукнув:
— Дуже!
"Боже, що б тільки не зробила я, щоб хлоп'ятко росло далі щасливе!" — подумала Галина й довгим вдячним поглядом подивилась на Андрія Степановича.
Вони повернулися до міста, коли за обрієм згас день і Київ, оповитий вечірніми сутінками, засвічував гірлянди електричних вогнів.
Стомлені й зголоднілі, зайшли до приміщення, де було вже поночі, й Галина, котра трохи освоїлася з роллю господині, заходилася подавати вечерю. Цього разу вона набралася духу й пішла, тихо постукавши наперед, до другої кімнати — кликати Бориса їсти. Той чемно відмовився, сказавши, що встиг перекусити ввечері.
— Ви молодий, а думаєте по-стародавньому, ніби справді "сите черево на науку не квапиться",— усміхнулася приязно Галина й легко торкнулася плеча юнака: — Ходімо!
Борис ще раз подякував, показав обома руками на захаращений книжками й зошитами стіл і все ж відмовився, вперше щиро усміхнувшись своїй мачусі.
Андрій Степанович і Женчик апетитно уминали шинку й рештки шпротів, що лишилися по обіді, коли Галина, ще раз збігавши на кухню погасити газову плитку під чайником, присіла до столу. Щось близьке до відчуття тихого родинного щастя в цій затишній кімнаті, де вони сиділи втрьох, зійшло на неї. Родинне щастя, від якого вона так відвикла, а може, навіть ніколи й не зазнала його! І чи так уже й багато треба для нього? Злагода, взаєморозуміння й головне спокій. Щоб, коли поза цим родинним вогнищем тебе й спіткають невдачі, прикрощі, образи, тут, удома, тебе розуміли й заспокоїли. Хай хоч і пізно, а, здається, таки прийшло й до Галини це невибагливе щастя. Невже доля кінець кінцем зглянулася над нею і оце компенсує за. все вистраждане й пережите?..
Галина з приємністю бачила, як охоче їсть Женчик усе, Що накладає йому на тарілку Андрій Степанович, зовсім не соромлячись тепер і не ніяковіючи, як то було ще помітно під час обіду. Але хлопець, знати, стомився і вже не так уважно слухав Андрія Степановича, що викладав йому й Галині план літньої мандрівки.
— У липні в мене відпустка,— сказав він, одсуваючись від столу й закурюючи сигарету,— от ми й майнемо втрьох Дніпром до самого Чорного моря; а там, у Одесі, пересядемо на морський корабель і об'їдемо Кримське та Кавказьке узбережжя. Нема кращого відпочинку, як помандрувати водою!
Женчик облишив уже їсти, повіки йому самі склеплялися, й він ледве тримався, щоб не заснути за столом.
— Е, вже й їстоньки не хочем, тоді, значить, спатоньки час! — сказав Андрій Степанович, устаючи з стільця, щоб розсунути складану канапу й перетворити її на двоспальне ліжко. В кутку з протилежного боку стояло ще вузьке ліжко на одного, де звичайно спав Андрій Степанович, але зараз він надав Галині повну волю порядкувати на свій розсуд і класти кожного, де вона вважатиме за потрібне.
Щоб хлопець не заснув передчасно, Андрій Степанович вивів його на балкон — глянути на притихлий нічний Київ, а Галина кинулася швиденько стелити постелі. На мить вона завагалася, чи стелити Женчикові окремо, аlt; потім поклала жужмом подушки, укривала й простирадла і постелила Женчикові на ліжку.
Хлопчина був такий оспалий, що, якби мати не допомогла йому роздягтися, він бебехнувся б одягнутий у ліжко й одразу ж капітулював би перед всевладним сном. Де там йому комизитись тепер і вимагати спати з мамою і в Києві! Йому ледве стало сили кивнути головою з заплющеними очима на добраніч, коли Галина нахилилася над ним, дбайливо накриваючи хлопця байковим укривалом. Вона поцілувала його, заснулого, в скроню й тихо відійшла від ліжка.
От іще одна турбота — як то Женчик ляже спати окремо від мами на новому місці — відпала від неї! — полегшено зітхнула Галина й сіла проти Андрія Степановича. Тільки тепер вона відчула, як страшенно стомилась за останні дні, а надто за сьогоднішній, сповнений вражень і неясних тривог... І тут тільки Галина похопилася, що за цілий день не сказала ще жодного ласкавого слова йому, віднині своєму новому чоловікові. Вона простягла до Андрія Степановича через стіл руки й прошепотіла:
— Якби ти знав, як я тобі вдячна!
— Та за віщо? Пусте! — махнув рукою Андрій Степанович.
— За все! За все, за все...— повторила зворушено Галина, і голос їй затремтів, а очі зволожилися.
— Такої! І чого б то я? — став гладити Галинину руку Андрій Степанович, не розуміючи гаразд появи її раптових сліз. Але Галина вже опанувала себе й, стираючи з щоки сльозу, ніяково усміхнулася, мов просила вибачити:
— Це нерви чогось здали...
— Ну, якщо нерви, тоді й нам треба — спатуні. Уявляю, як ти намучилася!
Андрій Степанович допоміг Галині постелити на канапі й вимкнув світло. Галина ще раз підійшла навшпиньки до ліжка глянути, як спить Женчик, і потемки опірці повернулася.
— Спить, мабуть, без задніх ніг? — спитав уже з постелі Андрій Степанович і посунувся до стінки, щоб дати місце Галині.
— Як убитий,— пошепки відповіла Галина, але враз бентежно спитала:
— А Борис — як?
Минулого разу, коли вона вперше лягла тут спати разом з Андрієм Степановичем, його сина не було в Києві, і Галину збентежило — ану ж Борис зайде по щось до кімнати?..
— А що Борис? Він уже дорослий і знає, що ми одружилися. Сам сюди він не зайде,— спокійно відповів Андрій Степанович і, глянувши в темряві на відчинені на балкон двері, турботливо спитав: — Чи не холодно буде Женчикові вночі? Може б, краще причинити двері?
—ш Ні, він звик спати при відчинених вікнах,— відповіла Галина, з насолодою простягаючись на постелі й відчуваючи, як утома помалу витікає з ніг. Десь на вулиці прошелестіла шинами запізніла машина, а потім стало так тихо, що Галині причувся навіть далекий паровозний гудок десь на товарній станції.
Стомлений за довгий літній день вуличною метушнею, Київ засинав, і в Галини самі заплющувались очі. Думки переплуталися, перестрибуючи з одного на друге, уривалися, знову за щось чіплялися й нарешті розсоталися в спокійному, солодкому сні...
Раптом на ліжку, де спав Женчик, щось перелякано зашаруділо, ніби хлопець, шукаючи, мацав долонею по постелі. Андрій Степанович насторожено підвівся, і в ту ж мить з кутка почулося розпачливе:
— Мамо! Мамо, де ти?
Галина враз прокинулась і сіла на постелі.
— Я тут, Женчику. Спи! Я теж сплю.
Сон їй як водою змило. Приспана вдень тривога випурхнула з своїх потайних закамарків і геть зірвала з себе невиразну машкару, і Галині аж дивно стало — як вона могла дурити саму себе, ніби не розуміючи, що саме думки про цю першу ніч у Києві, коли Женчик ляже окремо, а вона спатиме з Андрієм Степановичем, і породили цю тривогу. Виходить, що і розумно запланований у Андрія Степановича день з стрілянням у тирі й прогулянкою на теплоході, і навіть велика втома після цього були нужденними потугами заколисати ту підступну тривогу, яка причаїлась і в Женчи-ковій душі...
В напруженій тиші вона почула, як хлопець устав з ліжка й босоніж підійшов до канапи. Галина встала з постелі й ступила до сина.
— Женчику, лягай на своє місце! Ти ж великий хже, щоб спати з мамою! — пошепки сказала вона йому на вухо, погладила вугласті хлоп'ячі плечі й двічі цмокнула в теплу скроню.— Іди спати, голубчику, ти ж дуже стомився!
. Вона повела сина до ліжка й дбайливо вклала в постіль.
— А ти, мамочко? — спитав Женчик, коли Галина хотіла вже відходити.
— Що — я? — не зрозуміла Галина.— Я теле ляжу спати.
— Зі мною? — спитав з кволою надією хлопчина.
— Ні, там тісно буде вдвох, не вигадуй...— Галина вчасно похопилася, щоб не сказати слова "дурниць" і не образити тим хлопця, накрила укривалом відслонене плече й, поцілувавши ще раз, одійшла.
Спати вона більше не могла, бо хлопець раз у раз перевертався з боку на бік і чи то зітхав, чи схлипував. Андрій Степанович, видимо, теж не спав, але волів лежати тихо, не подаючи й знаку про себе.
Через якийсь час Женчик перестав перевертатися, й від ліжка не чулося далі ані звуку. "Заснув нарешті, чи що?" — подумки спитала себе Галина й підвелася на руках глянути, її очі, що звикли вже до темряви в кімнаті, побачили порожнє ліжко й спущене з нього укривало. "Де ж він?" — знову схопилася вона з постелі, бентежно шукаючи очима сина по кімнаті. Женчик стояв трохи далі, ніж перше, притулившись плечем до шафи, й дивився на канапу. Вся його зні-чена постать, з повислими вздовж тіла руками, була така неприкаяна й самотня, що в Галини стиснулося серце. Вона підійшла до сина, ніжно погладила по мокрих від сліз щоках і сумно промовила:
— Засни, засни, Женчику. Я ляжу з тобою.
Хлопець мовчав, не ймучи більше матері віри.
— Лягайте на канапі, а я перейду на ліжко,— озвався в темряві Андрій Степанович і, не чекаючи згоди, зашкутильгав через кімнату. Хлопець різко повернув од матері голову й з жахом та огидою дивився на майже голого, в самих тільки трусах, Андрія Степановича.
(Продовження на наступній сторінці)