Хлопець потягнув Галину за руку до канапи й, коли вони вляглися, пошепки спитав:
— Ти не підеш, мамочко?
— Куди б же я пішла! Що ти питаєш таке дурне?
— До н ь о г о?
— Спи нарешті! Я зовсім змучилася сьогодні коло тебе... Женчик вдячно поцілував маму в-лікоть і тепер швидко
заснув.
Але Галина не могла спати. Вона думала про каламутну хвилю незрозумілих і бридких почувань, яка збурила душу бідолашного хлопчика, коли він помітив, що його мама лежить не з ним, не з татом-льотчиком, а з чужим Андрієм Степановичем. І який у нього був знехтуваний, нещасний вигляд, коли він стояв біля шафи й беззвучно плакав!.. І серце Галині краялося.
Хлопець спав, розмірено дихаючи, і Галинині думки перекотилися до іншого: як же бути з Андрієм Степановичем, якого, виходить, не може прийняти Женчик? І що переживає зараз цей чоловік, котрий доклав таких зусиль, щоб усім було добре? Як там йому, невдасі, в цю тяжку й для нього ніч?..
їй хотілося сказати Андрієві Степановичу хоч кілька ласкавих слів на втіху, але вона боялася навіть шепотом розбудити Женчика.
У вікнах стала поволі розмотуватися темрява короткої ночі й ледь засіріло небо. Галина обережно відсунулася від хлопця, полежала кілька хвилин край канапи й, переконавшись, що хлопець спить, босоніж, навшпиньки пройшла до ліжка, де, виявляється, теж не спав Андрій Степанович. Вона притулила вказівного пальця до вуст і захитала головою на знак мовчання. Тихо присіла, щоб ніщо не рипнуло, край ліжка й ніжно, як недавно Женчика, стала гладити густе чоловіче волосся й трохи шорстку від одрослої за минулий день бороди щоку. Він простяг до неї руки, але вона відвела їх, знову заперечливо похитавши головою, і Андрій Степанович опустив руки. У передсвітанковій сутіні Галина скорше відчула, ніж побачила, спрямований на неї благальний, сповнений туги погляд Андрія Степановича, і їй стало до болю шкода цієї поступливої, але такої безпорадної оце людини. Вона охопила руками голову Андрія Степановича й стала палко цілувати чоло, очі, поки не застигла в спраглому поцілунку його губ.
Галина оглянулась назад перед тим, як лягти до нього в ліжко, і — здригнулася холонучи: коло канапи стояв Женчик і переляканими очима дивився в куток, де стояло ліжко...
Галина тяжко зітхнула й підійшла до хлопця.
— Ляж, я більше від тебе нікуди не піду.
Женчик нічого не відповів і лишився далі понуро стояти коло канапи.
Галина більше не вмовляла його лягати. її напружені до краю нерви не витримали, й вона, кинувшись у постіль, уткнулася лицем у подушку, щоб приглушити конвульсійні ридання, від яких стріпувалося все її знеможене тіло.
Ранній світанок чимраз більше розпросторювався по кімнаті, коли хлопець перестав стовбичити й сів на канапу. Сон долав його, і хлопчина, скулившись, приліг на краєчку, щоб чути, якщо мама ще раз устане з постелі.
Чи спала вона якусь часинку, чи тільки провалювалась інколи в безтямність — Галина не знала, а коли встала, сонце вже затопило кімнату й Андрій Степанович порався на кухні, готуючи сніданок. Змордований Женчик так міцно спав, що не чув навіть, коли Галина пересунула його на середину канапи.
Швидко вдягнувшись, Галина глянула в дзеркало, що висіло біля ліжка, й мимоволі відсахнулася. Бліде обличчя, з синцями під очима й зморшками над переніссям і коло кутиків рота, безнадійно дивилося на неї, постарілу на кілька років за одну ніч жінку...
— Які в нас плани на сьогодні? — штучно-бадьорим голосом спитав Андрій Степанович, заходячи до кімнати з склянками й цукорницею.
— Перш за все поїду на вокзал — переадресувати назад багаж і, може, пощастить дістати на вечірній поїзд квитки,— зовні спокійно відповіла Галина, уникаючи вкрай здивованого погляду Андрія Степановича, котрий мало не впустив, додолу склянки.
— Цебто як? — все ще не розуміючи гаразд, спитав приголомшений Андрій Степанович.
— Виходить, я завищила оцінку самій собі. Двоїм своїм учням, як ти знаєш, я не поставила "трійки" замість "двійок", хоч як мене просив директор школи, а собі поставила "п'ять" з психології, педагогіки й людинознавства. А виявляється, я не знала навіть своєї дитини...
— Про що ти кажеш? — закліпав повіками Андрій Степанович.
— Про те, що сталося цієї ночі... Хіба я переїхала б до тебе з сином, коли б могла наперед уявити собі весь цей жах? — Галина злегка хитнула головою в бік канапи, де все ще міцно спав, широко розкинувшись, Женчик.— Ні, треба вертатися назад, перепросити директора й не рипатися до свого особистого щастя, коли воно тобі не судилося. Не судилося, Андрію!..— з мукою вимовила Галина і закусила губу, бо голос їй затремтів, і ледве чутно пошепки додала: — Не вийде в нас родинного життя.
— Чому? Відкіля це ти взяла? Та хіба ж можна робити якісь висновки отак похапцем?
— Сам бачиш: між мною і тобою завжди стоятиме він,— Галина знову показала головою на Женчика,— і його батько, якого я сама, на свою біду, вигадала йому...
— Та ні ж бо! Все це згодом уладнається. Хлопець у тебе дуже хороший, але не може ж він одразу пристосуватися до нових, незвичних умов.
— Ні,— рішуче урвала його мову Галина,— так буде й далі: тепер я добре знаю. І як я не врахувала цього? Прости мені, Андрію!..
Вона назвала його вдруге на саме ім'я, не роблячи над собою ніяких зусиль, як то було раніше, коли в думках він залишався Андрієм Степановичем, а в розмові Галина всяко уникала його називати. Зараз вона й не помітила цієї зміни за собою.
— Ну що ти кажеш? Таке! Зовсім же воно не так, як тобі здається...— розгублено шукав він слів, щоб якось заспокоїти Галину, й не міг їх знайти.
Не слухаючи вже Андрія Степановича, вона з мукою дивилася на нього й відчувала, якою ще дорожчою й ріднішою людиною став він їй, але чи не через це вона сказала йому тихо:
— Ти занадто хороший, Андрію... Але що робити, коли я приречена жити без особистого щастя? Ні, я не маю права накидати тобі своє безталання. Досить з тебе клопоту й неприємностей, що я, не продумавши все до кінця, завдала тобі. Прости мені це!
Андрій Степанович почав доводити, що близькі люди повинні ділити між собою і горе, і радості, що не буває життя, де все було б завжди гладко або, навпаки, криво-бочило, але Галина поправила на голові зачіску, повела очима в бік канапи й відчужено сказала:
— Він тепер ще довго спатиме, а я тим часом з'їжджу.
Вона рішуче вийшла з кімнати й тільки біля вихідних дверей, одімкнувши англійський замок, обернулася до Андрія Степановича, що кинувся за нею в передпокій, намагаючись спинити. Галина сумно усміхнулася:
— Прощай, Андрію! Прощай...— вона на мить затрималась і гаряче додала: — любий! — вперше вимовляючи це слово за весь час їхнього зближення. Прихилила його голову до себе й міцно поцілувала в розкриті губи, що силкувалися щось сказати їй.
Андрій Степанович обійняв її, пригортаючи до себе, але Галина вирвалась, вискочила за двері й, не оглядаючись, задріботіла вниз сходами.
1969 р.