Ніна Олександрівна вмощувала свекруху на возі й підсовувала їй під ноги непотрібні віхті сіна, а стара замислено й журно дивилась на притихлу суку.
— Не женіть її... Хай би коло вас жила... — сказала, не спускаючи з Жучки очей, мати чи то до сина, чи до невістки, чи до них обох. — Вона ж бо така...
Олександр Іванович одвернувся до коней. Чи ж минула вже ця остання хвилина, чи все ще триває? Ох, скоріш би минала'..
І раптом з дверей квартири босоніж, у куценькій спідній сорочці вискочив рожевий зі сну Вася й, жмурячи від світла очі, побіг до воза.
— Бабо! Бабусю, а — мене? Чого ж ти не береш Васі? Я хочу — на косях!.. — і малий ображено захлипав, простягаючи до баби рученята...
"Ні, не кінчилася ще ця жахлива хвилина! Саме тільки починається..." — подумав з болем Олександр Іванович і міцно зціпив зуби.
— Не можна, не можна зараз! Бабуся іде далеко, а якщо ти будеш слухатись, вона скоро повернеться й привезе тобі рушницю, — заспокоювала Васю Ніна Олександрівна й підняла на руках до воза: — Попрощайся з бабусею!
Спантеличений Вася зопалу чмокнув бабу в носа й обійняв за шию:
— Не їдь,бабусю! Не треба рушниці! Не їдь... Стара тихо гладила його по голівці й шепотіла:
— Не плач, Васильку! Не плач, голуб'ятко!..
Олександр Іванович, не обертаючись, торкнув візника за плече. Візник мовчки оглянувся й злегка сіпнув віжки.
— Рости, дитятко, рости великий та щасливий! Господь милосердний...
Олександр Іванович ще раз штовхнув у плече візника. Він хотів сказати: "Поганяйте!", а вимовив з притоком:
— Кінчайте!
Візник, не оглядаючись, змахнув батіжком; десь уже на ходу поцілувала Ніна Олександрівна свекруху в щоку, скрикнув ще раз Вася, і конячки витятли воза через браму на вулицю.
Здається, кінчилась нарешті ця безконечна хвилина! Вона зосталася там, за брамою у дворі, і Олександр Іванович мимоволі обернувся назад. Востаннє побачив дружину, що тримала за руку сина й надто вже низько, мало не "в пояс", вклонялася їм навздогін... Чи то вона думала так і її думка на віддаленні передалась йому, чи він сам подумав це, чи хтось сторонній проказав йому:
"Не тобі, а біді твоїй вклоняюся. Перед нею тільки схиляю горду голову..."
І він закам'янів. Тепер — по всьому! Все домашнє, все дотеперішнє лишилось позаду, тільки ще Жучка біжить коло воза й турботливо позирає на стару.
Кінчилося!..
Але ні: в гуркіт коліс і цокотіння копит нараз врізався з другого боку вулиці жіночий крик. Олександр Іванович здригнув. Довге, майже розпучливе "а-а-а", хоч і відставало від воза, але тяглося десь позаду і було скероване явно до них. Він наказав візникові спинити коні й, мов зненацька прокинувшись, здивовано оглянувся через плече. Плутаючись у поділках довгої сорочки, до них бігла якась узбечка й простягала перед себе руки. Олександр Іванович упізнав у ній старшу сестру — "Марту", як її називала сама собі мати, беручи в їхній кибитці молоко. Видимо, ця сестра узбецького Лазаря якось дізналась про від'їзд старої і зараз квапилась попрощатися. Захекавшись, вона щось кричала на бігу до матері, але Олександр Іванович розібрав тільки: "Ге, ana, ana!.."
Набігши нарешті до воза, вона схопилась за полудрабок і поклала на сіно коло матері загорнутий у лопухове листя великий вальок жовтавого масла. Охопила материні ноги й, відсапуючи, швидко заговорила по-узбецькому.
Олександр Іванович збоку скоса глянув на матір. Стара кивала головою, лице їй проясніло й усміхалося, а з очей по щоках текли рясні сльози. Мати нахилилась до узбечки й тричі поцілувала її.
Олександр Іванович тихо торкнувся ліктя візника. Ще раз почулося: "Ana, ana!" — і коні рушили.
Коли віз м'яко покотився по автотрасі, мати витерла краєчком хустки сльози і полегшено зітхнула. Тепер і Для неї все скінчилося. Жаль було доброї узбецької душі, жаль дуже й онука, навіть невістки стало їй жаль. Хоч і потерпілася стара від неї, не приведи, Господи, нікому такого зазнати, та не зичила вона невістці лиха. Ні, ні! Хай обмине її лиха година, хай живе вона в злагоді та любові з її Сашком і хай не затьмаряться їм їхні літа без неї. Бо таки, хоч яка не є там, а все ж — мати його дитини і жінка йому. Хай!.. І стара приязно посміхнулася наостанку й невістці. Живіть з миром, будьте щасливі всі! Прощайте!.. І вона попрощалася і з невеселим домом свого сина, і з тим двором, де вона розмовляла з Жучкою, і з улицею, якою ходила на базар у супроводі Жучки. Тільки про сина їй важко було думати: як то йому буде без неї?.. Та що ж діяти, коли так сталося!.. Стара чула, що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі. Доки могла вона, стара мати, робила на свого Сашка, а це вже одробила-ся!.. Якби смерть одвернулася тепер від неї, — вона була б уже синові не в пригоді, а на перешкоді. Борони її, Боже, від такої біди! Та смерть уже сиділа поруч неї на возі і їхала з нею в останню путь. Смерть уже звільняла стару від її земних обов'язків, і старій від того було легко на душі. Вона не думала ні про свою хворобу, ні про операцію, їй і не вірилося навіть, що вона поїде ще до якогось сибірського Томська. По що?.. Ні, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, де сплять вічним сном її батьки й прадіди, де годиться і їй схилити свою голову...
З тої ночі, як почула, що Жучка виє у дворі, вона вже знала, що не топтати їй довго рясту на цій землі. То смерть, що шукала її в Переяславі, дочвалала-таки й сюди і це вже підійшла до двору. Та не дано людині живими очима бачити її, тільки собака, тільки Жучка, чула її підступні кроки і тому вила ночами...
Ну що ж, прийшла смерть, то вже не одвернути її, не вблагати, не відступитись від неї!.. Не сполошило це старої і не стурбувало. Все на світі родиться, щоб процвісти, зів'янути й умерти. І людина, і тварина, і рослина — всі помруть, а на їх місце народяться інші, щоб і собі колись померти теж. Чи ж диво!.. Не те бентежило стару. Інше. Де ж то, в яку землю покладуть її, як вона навіки склепить свої очі?.. Хоч і вкоренився тут її єдиний син, якого над усе любила вона в житті, хоч і влаштувався він ніби добре на цій азійській землі і шанували його тут, хоч і люди тутешні, як пізнала вона їх, були привітні, а деякі то й дуже хороші, та все ж — не її рідний край. І земля тутешня — така чудна, що в ній і грядку лопатою не скопаєш, а треба довбати її важким кетменем — мовби сапкою кропиву з лободою виполюєш. Та й дуже вже тужила влітку ця спечена сонцем, спрагла земля, а з нею і стара — по теплому літньому дощику з лунким громом і радісною веселкою, як бувало ото в Переяславі, де упреться веселка одним кінцем у Трубай-ло, а другим аж у Дніпро і позичає в них живодайну воду на свої пишні барви... Ні, не хотілося лягати старій у цю суху, глинясту землю на вічний сон!..
Вони проїхали повз стару мечеть з струнким, високим мінаретом, на якому ще й досі зберігся, як зрізайий ніготь, тонкий металевий півмісяць-молодик. І старій пригадалось, яким дивним видалося їй усе навкруги, коли два роки тому вона, приїхавши сюди, вперше побачила цю магометанську церкву, а недалеко від неї — діда в чалмі. Чисто тобі в Туреччині опинилася!.. І зненацька здалося тоді їй, що це не на Узбеччину принесло її до свого сина віку доживати, а то в Полтаві чи навіть у самому Києві сидить вона в театрі з своїм покійним чоловіком і дивиться виставу "Запорожець за Дунаєм". Ось проїдуть вони ще одну-дві вулиці, і вона побачить між тими турками і козаків у червоних жупанах, а там далі цокотуха Одарка вичитуватиме своєму Карасеві:
Відкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?
І п'яний Карась у чорній тюбетейці й ватяному ча-пані басом рявкне:
Тепер я — турок, не козак! Здається, добре зодягнувся? І як воно зробилось так, Що в турка я перевернувся?..
Вистава та давно вже скінчилася, як скінчилось колись дівоцтво, заміжжя, а тепер наближався кінець її Удовецтву. Але й зараз, коли вона покидала вже землю і назовсім їхала з сином повз цю мечеть з кишлаку, їй чувся з кінця тої давньої вистави дружний хоровий спів:
Там, за тихим за Дунаєм, На землі є Божий рай, Ми туди, туди бажаєм, —Там наш милий, рідний край!
Ні, тільки туди, в той рідний край, на ту благословенну землю, що цвіла десь за десятьма Дунаями звідси, рвалась її звеселіла душа, яка не хотіла упокоїтись на далекій чужині. Та й куди б же міг везти її рідний син, як не додому, на ту Україну!..
Стара лагідно дивилась на обтяженого вагою ослика, що, зігнувши задню ногу, стояв у затінку й дожидав свого господаря; на довгі зелені ряди бавовнику, що їх, мов коштовні доріжки, розкладав хтось збоку перед її очима; на обстрижені шовковиці, що, як овечки, збились купою коло другого кишлаку; і всім казала: "Прощайте! Прощайте!" І на душі їй було так радісно, так весело зараз, що, далебі, заспівала б:
Подай перевозу та подай перевозу, Я перевезуся!
Я перевезуся та хоч раз подивлюся На свою Вкраїну!
Але стара давно вже не співала, а тепер то й поготів: їй ледве ставало голосу слово пошепки промовити. І вона тільки слухала, як співала її душа...
Поруч воза бігла, висолопивши язика, Жучка. Страшні небезпеки чигали на неї і по кишлаках, де вони проїздили, — від чужої собачні та хлопчисьок, і на шляху, де раз у раз шугали повз неї стрімкі машини, забиваючи їй дух гидким смородом бензину.
(Продовження на наступній сторінці)