Так, Жучка понесла, а ось він не носив досі своїй матері таких шматків! Він навіть не знав, власне, — чим і як годується його бідна, хвора на рак стравоходу мати, тоді як їй потрібна була сувора дієта!..
Щось тверде підступило йому до горла й стало. Він підніс голову з подушки й став прислухатись, як дихає його мати. За ширмою і зараз було тихо. Пізній ущерблений місяць сумно заглядав крізь гілля до кімнати, і в його мертвому зеленавому світлі ще сумнішою виглядала кімната й речі в ній. Наче не тільки Олександр Іванович, а й вони, ці речі, розуміли, що мати вже відмежовується від них і незабаром покине цю кімнату назавжди. Розуміли й журилися...
І раптом надворі знову завила Жучка. Олександр Іванович здригнувся від внутрішнього холоду, що пройшов йому по спині, й звівся на ноги. І тоді ж за ширмою заворушилася мати.
— Не бий її, Сашку! — тихо попросила мати. — Це вона — по мені... — І глухо докінчила: — Тужить...
Знайомий материн голос видався зараз йому не таким, як завжди, а вже відчуженим, ніби він пролунав серед тиші не з-за ширми, а за тою останньою межею, яку вже ніхто назад не переступає...
Тверда грудка заворушилася йому в горлі, а до неї підкотилася друга, третя, і з грудей рвалось по-дитячому закричати: "Мамо, мамусю, не вмирай!"
Він доклав великого зусилля, щоб стриматись, і майже вибіг з кімнати.
У дворі недалеко дувалу, де стояла скринька на сміття, вила Жучка. Високо задерта догори собача морда ревно дорікала комусь, благала й ремствувала.
Він швидко йшов до неї через двір, і його тремтячі губи ще здалека шепотіли:
— Не треба, Жучко! Не треба ж так!
Коли він підійшов і навпочіпки присів проти неї, Жучка на хвилину замовкла. Тужно подивилась йому в лице, потім повернула голову вбік і знову жалібно заскавуліла. Він обійняв її волохату шию і притиснув до своєї щоки. Здригаючись, як від плачу, Жучка невтишимо мотала головою, а він гладив рукою її спину й, благаючи, промовляв:
— Не треба ж, Жучко! Не треба, собачко!..
XXIV
Сьогодні Олександр Іванович лиш ненадовго зайшов до амбулаторії, щоб зробити вливання хлористого кальцію Назирі, бо все ж боявся доручили це Таскірі, і повернувся в свою кімнату. Він одсунув стулки ширми, щоб матері було світліше й легше дихалось, і мати мовчки вдячно подивилась на нього стомленими очима. Сьогодні вона вже й не силкувалася підвестись із ліжка — хвороба таки остаточно підкосила її.
В першій кімнаті тихенько бавився Вася своєю гарматкою, наче й він розумів, що в домі сталося щось таке, коли галасувати не можна; Ніна Олександрівна бігала навшпиньки з кухні в кімнату й назад, шушукалась з кимось у сінцях і виходила в двір. З двору, коли відчинялись двері, чути було розмірений шерхіт пили, дзвінке Цюкання сокири й гортанну мову кількох чоловіків. Олександр Іванович, повертаючись з амбулаторії, бачив, як працювали в кутку двору теслярі, а крізь дверний отвір у напівзруйнованій стіні видно було мулярів з ке-льмами, що вимуровували всередині будинку породіль грубку. Це був перший день, коли жадана робота у дворі розгорнулась, нарешті, на всю широчінь, та це не принесло Олександрові Івановичу радості...
Той гострий біль, що, як скальпелем, розкраяв йому серце після приїзду Ходжаєва, розтопився й осів на душі важким шаром простиглого металу. Зовні Олександр Іванович видавався навіть спокійним, але його думка, його виснажена, змордована думка не могла заспокоїтись. Раз у раз вона похоплювалась і безсило чіплялась за всяку химерну можливість, щоб спростувати невблаганний діагноз і врятувати матір. Серцем він чув, що діагноз Ходжаєва — безпомилково слушний, та ні його серце, ні його мозок не могли погодитись, що тепер уже всі спроби, всі заходи — марні і неминучий кінець уже близько... І не стільки як лікар, скільки як звичайна людина, як син, він шукав хоч крихітки надії.
Справді-бо: не можна робити остаточних висновків, поки не з'ясоване все, поки не відкинуто всі інші можливості. Чому конче рак стравоходу? А може, стороннє тіло в стравоході — риб'яча кістка, наприклад, яку мати непомітно проковтнула. До речі, взимку вони часто їли рибу... Може, якийсь незлоякісний новоутвір середостіння, що тисне на стравохід і спричиняє дисфагію. Може...
Він нишком поглядав на свою матір, і її худі, воскові руки, змарніле обличчя, на якому брижилась шкіра, підказували його серцеві: "Ні, це — не звичайна худезність, не якась анемічна виснага, це — занадто характерний вигляд ракової кахексії..."
Та мозок і тепер конвульсійно хапався за тінь надії: "Припустімо навіть, що це ракова кахексія, припустімо, що це рак стравоходу, але хіба ж у нас нема багатьох прикладів чудового ефекту після радикальної хірургічної операції?.."
І знову — не мозок з його знанням і досвідом, а серце застерегло: добрі наслідки може дати тільки вчасно зроблена операція, тільки рано діагностований випадок...
І серце ладне було далі казати гіркі слова страшної правди: "А ти занедбав свою матір! Ти за роботою, за дружиною, за самим собою — забув про свою матір".
І він, знаючи, що серце скаже саме ці слова, намагався не слухати його далі.
Рентген! Об'єктивний, безсторонній рентген скаже своє правдиве слово.
І ось учора рентген сказав.
Уже з повільних кроків лікарки-ренттенолога, коли вона вийшла з рентгенограмою і подивилась на нього крізь рогові окуляри довгим серйозним поглядом, він зрозумів, що надії нема...
Рентгенолог, показуючи на рентгенограму, тихо сказала:
— Тут місце звуження стравоходу... Зверніть увагу на характерний дефект наповнення і обрив складок слизне-вої стравоходу...
Помовчавши, вона перекусила губу й ще тихше сказала:
— Випадок, видимо, задавнений...
Ці ледве чутно сказані слова пролунали йому, як грізний вирок. Вирок — не лікареві Постоловському, що прогледів у хворої рак, а — синові, Сашкові, що не помічав, як коло нього згасало життя його матері...
Тремтячими руками тримав він проти світла з вікна чорну копію того вироку — цупкий целулоїдний аркуш рентгенограми — й, затаївши дух, напружував до болю в очах зір... Жодного сумніву. На рівні сьомого шийного хребця стравохід виразно звужувався, складки його сли-зневої оболонки обривалися...
І все ж, — як засуджений на страту злочинець, що хапається після вироку за надію на касацію, на помилування, так і він ухопився ще за одну можливість.
Він не знав, чи голосно сказав це рентгенологові, чи тільки подумав, але надія блідою тінню ще раз промайнула перед ним.
— Опечення стравоходу має теж такий вигляд! Таке ж звуження, так само буде обірвана слизнева, та ж сама дисфагія...
Він рвучко повернувся й швидко підійшов до матері. Мати мовчки сиділа в коридорі на дерев'яній канапці й терпляче дожидала його.
— Мамо, скажи... Тільки направду! Чим ти, бува, випадково не випила коли-небудь якої кислоти?..
Мати звільна звела на нього сумні, стомлені очі й ледь-ледь хитнула головою:
— Ні, Сашку, ніколи.
— Пригадай: може, оцтової есенції нерозбавленої — ти ж її часто купуєш, або, наприклад...
Він запнувся, благально дивлячись на матір, але мати знову хитнула головою і витерла носовичком слину, що виступила їй на губах.
"Не скаже! — подумав він. — 3 надмірної своєї делікатності не скаже, хоч би й було що, аби лише не турбувати мене, не завдавати мені собою клопоту... Таж і слинотеча, — подивився він на материного носовичка коло рота, — буває також і при опеченні. В першу чергу буде слинотеча..."
— Я хочу ще зробити зондування, — сказав він до рентгенолога й узяв матір піц руку.
Байдуже й безвільно мати важко підвелась. Коли вони вийшли з рентгенокабінету, мати тихо торкнулася пучками його руки:
— Не треба, Сашу! Навіщо?.. Даси мені вдома сам краще яких-небудь порошків...
Вона подивилась на нього й усміхнулася такою кволою і воднораз такою повною любові усмішкою, що йому знову здригнулося серце. Він притиснув до себе материн лікоть і поспішив до ґанку онкологічного диспансеру.
...Не тільки його дихання, а й сам час, здавалось, спинилися, коли лікар-онколог і медсестра просували в рот його матері зонд і мати болісно захлинулась. Він одвів очі й намагався не чути, як схлипує і стогне його мати...
Нарешті все стихло. Мати глибоко дихала й витирала носовичком рот. Онколог відступив крок до вікна й уважно дивився на кінчик зонду. Потім зітхнув і мовчки простягнув до Олександра Івановича нікельований кінець, на якому були мазки крові й гною.
— Перешкода почувається десь на рівні шостого чи сьомого шийного хребця...
До нього дійшли тільки перші слова онколога, а далі він уже не чув його. Тепер усе було нещадно ясно.
І коли він вийшов з матір'ю на вулицю, йому пригадались раптом слова з давнього вірша Маяковського:
Та немає
на світі
чудес,
І нема чого
мріяти...
І він кілька разів повторив їх сам до себе, аж поки не сів з матір'ю в лікарняну машину швидкої допомоги, що чекала на них у затінку коло центрального арика.
(Продовження на наступній сторінці)