І від згадки про матір ще більше огорнуло Лизавету Миколаївну почуття безпорадної самотності й страшної безвиході... Точнісінько так само, як сім років тому, коли в такий же ясний день ховали маму. Така ж спека, так само журно схиляв на цвинтарі одцвілі кетяги бузок, але як моторошно стукотіло тоді пересохле груддя землі об віко маминої труни, спущеної в яму!.. Коло Лизавети Миколаївни стояли батько, молодші брати, і її, готову впасти до мами у вириту могилу, підтримували близькі знайомі, а вона була така самотня в своєму невтішному горі, що хотілося вити, аби почути хоч власний голос. Гаряче сонце розтоплювало "а протоієрейських ризах наперсний золотий хрест, по одутлому дияконовому обличчі струменів піт, стікаючи в чорну бороду, а Лизаветі Миколаївні, коли виріс над маминою могилою свіжий горбок землі, стало темно в очах і холодний дрож пройшов поза спиною.
Як і годилося, вона поважала батька; навіть і тепер Лизавета Миколаївна, як заведено було змалку, зверталася до батька, кажучи "ви", певно, й любила-таки, але батько, з своєю вередливою, часом навіть крутою вдачею, не міг замінити пестливої, доброї мамуні ні їй, ні всій великій родині.
Лизавета Миколаївна, мабуть, і досі, самовіддано, забуваючи саму себе, турбувалась би за своїх братів, якби вони, підрісши, не пороз'їжджалися з дому вчитися, а батько не оженився вдруге. Поступитися чужій жінці місцем господині в домі, де у вітальні висів і тепер великий портрет померлої матері, Лизавета Миколаївна не могла. Хоч на догоду батькові вона звала й мачуху "мамою", але в душі Лизавети Миколаївни друга батькова жінка назавжди залишилася тільки Варварою Пимонівною. І ось Лизавета Миколаївна, яка досі лагідно, щоб не образити, відхиляла всі освідчення численних претендентів на її серце й посаг, раптом вийшла заміж за приват-доцента Харківського університету, з яким випадково познайомилася на дачі. Це була завуальована у вінчальну фату втеча з рідного дому — без пишного весілля, без посагу навіть, від якого Лизавета Миколаївна відмовилася, щоб у батька, який не поскупився б гідно наділити старшу дочку, не виникли за майно прикрощі з мачухою.
І тепер знову, як після материної смерті, на неї скинуто все — і безпорадного батька, що доживає останні години, і цей чужий уже для неї дім з не потрібним їй майном. І знову треба дати всьому лад, щось робити для цього... Але що саме? Лизавета Миколаївна потерла долонею чоло, і від цього ніби прояснішали думки. Вона кинулася застеляти мачушине ліжко, що так і лишилося розметане після позавчорашньої втечі, стерла тонку намітку пороху на маленькому письмовому столі з великою рахівницею, де батько за здоров'я підбивав рахунки, і вийшла в їдальню. Крізь щілини в причинених внутрішніх віконницях пробивалося світло сонячного дня, але воно не могло здолати мороку, що причаївся по кутках, і Лизавета Миколаївна мерщій порозчиняла вікна й вийшла на веранду.
Сонце, як і в попередні дні, лило згори гарячі золоті потоки, і в них млів біля веранди жасминів кущ, роняючи в знемозі білі пелюстки на зарослу споришем алею. Але сьогодні вже зранку вгорі над деревами де-не-де клубочилися хмаринки і виразніше, ніж коли раніш, чувся далекий гуркіт артилерійської канонади.
А надвечір важка темно-синя хмара облягла півнеба й повагом посунула на місто. Зачиняючи щільно вікна, щоб не було протягу, якого так боявся завжди під час грози батько, Лизавета Миколаївна побачила нараз велику вогненну стрілу, що пронизала хмару, і вдячно перехрестилася. Нарешті буде жаданий давно дощ і напоїть спраглу землю! Лизавета Миколаївна навіть зраділа на мить, почувши в спальні, де знову сіла біля батькового ліжка, дальнє гуркотіння. Ні, це вже був справжній грім, а не приглушені відлуння де-нікінської артилерії, що захрясла десь під Богодуховом. За кілька хвилин гуркотіння повторилося ближче й дужче, але тепер Лизаветі Миколаївні стало соромно за свою недоречну коротку радість. Що їй до дощу, коли лежить ось, не рухаючись, батько, байдужий до спеки й грози, до всього, що діялося на цій грішній землі, яку йому так не хотілося покидати. Він був ще живий, дихав уривчасто й поверхово, ніби хапав повітря й не міг нахапатися, але все ж дихав.
Зненацька, з новим могутнім ударом грому, що розчахнув небо й потряс землю, десь у парадних дверях затріпотів безжально смиканий ручний дзвінок. Лизавета Миколаївна підскочила з стільця. Хто? Хто, тікаючи від дощу, міг так нетерпляче дзвонити до них? — питала вона саму себе, щоб заспокоїтися, хоч серцем відчула одразу: це прийшов той матрос Хорошун. З'явився, мов чорний янгол смерті!..
Передчуття її не зрадило. Це був він.
Коли, опам'ятавшись від хвилевого заціпеніння, Лизавета Миколаївна побігла до парадного входу й одчинила двері, їй заступила світ здоровенна постать у чорному матроському бушлаті з наставленим коміром. З-під насунутої до самих брів плескатої безкозирки на неї важко глянули роздратовані жорстокі очі.
— Довго зволите, мадамочко, держати гостей за дверима! А чи гості не до вподоби?
Матрос недобре посміхнувся, блиснувши рядом коротких зубів, і ступив уперед, тіснячи своєю велетенською статурою маленьку проти нього постать вкрай розгубленої Лизавети Миколаївни.
Досі вона ще не бачила Хорошуна, але з розповідей мачухи, а головне, з того, як жалісно видзвонював на весь дім смиканий владною, нетерплячою рукою дзвіночок на парадних дверях, збагнула, що це прийшов по батька сам страшний голова совдепу.
Першу мить Лизавета Миколаївна, як заворожена, дивилася широко розплющеними очима на кремезну постать, що сунула на неї чорною брилою. Несвідомо поступаючись назад, не маючи сили вимовити щось, ані бігти геть, Лизавета Миколаївна механічно прочитала збляклі літери на чорній стрічці безкозирки: "Алмаз" і не зрозуміла, стеряна, чому — алмаз, до чого тут — алмаз?.. Але коли матрос посміхнувся короткими зубами, як ті матроси, що їх бачила на харківських вулицях, їй причулася зухвало-глузлива пісенька:
Эх, яблучко, куда котишься?
На "Алмаз" попадешь — не воротишься!
І до свідомості Лизавети Миколаївни дійшла назва збільшовиченого корабля, про який ходило стільки чуток. її пройняв жах. Вона вперлася долонями в стінку позад себе, бо далі поступатися було вже нікуди, і, щоб не зомліти, змусила себе вхопитися за химеру. Заперечуючи самій собі дійсність, вона подумки переконувала себе в неможливому; це зовсім не Хорошун прийшов. Це — просто матрос Хай не той севастопольський герой-розвідник Кошка, про якого читала колись у гімназії й якого бачила в панорамі "Оборона Севастополя", коли їхала ще з покійною мамою до Ялти, але це й не матрос Хорошун, що послав на той світ п'ятнадцять людей з монастирським ігуменом і красунею Дворською. Треба тільки поводитися з ним лагідно, душевно, щоб він відчув себе людиною. Це повернуло Лизаветі Миколаївні мову, й вона гостинно залепетала:
— Прошу! Заходьте. Будь ласка...
— Та ми люди простецькі, нас і просити не треба — самі зайдемо,— осміхнувся, широко ступаючи до передпокою, матрос, і Лизаветі Миколаївні почулося цього разу в голосі здорованя щось справді схоже на хрестоматійного матросика Кошку. За матросом, наче підстьобнуті новим ударом грому, до передпокою, брязкаючи гвинтівками, вскочило п'ятеро червоноармійців,
— Краснокутські — Микола Іванович і Захар Миколайович — дома? — спитав матрос, обертаючись до Лизавети Миколаївни, що саме причиняла за червоноармійцями двері. Його діловий, як здалося їй, тон заспокійливо подіяв на Лизавету Миколаївну.
— Брата нема — пішов кудись, а тато лежить у спальні, він хворий.
— Значиться, втік офіцерик? До генерала Денікіна їх благородіє поспішили? Зрозуміло! — процідив саркастично матрос, і чи то від його голосу, сповненого стриманої ненависті, чи від близького вдару грому став розсипатися в уяві Лизавети Миколаївни портрет усміхненого одчайдуха Кошки, а натомість суворо питав нахмурений матрос Хорошун, витягаючи з кишені бушлата якийсь заяложений список.
— Купчиха першої гільдії Краснокутська Варвара Пимонівна де?
— Мачуха теж десь вийшла...
— Мачуха? — здивовано перепитав Хорошун, одриваючи очі від списками уважно подивився на простодушне лице невідомої йому жінки.
— Так, Варвара Пимонівна — мачуха мені...— пояснила, сама не знаючи, для чого, й додала: — Вдома тільки я і тато. Але тато — хворий. Якщо вам треба заарештувати когось із Краснокутських, візьміть мене: моє дівоче прізвище було теж Краснокутська...
Лизавета Миколаївна щиро дивилася в пильні Хорошунові очі, і їй знову здалося, що в тих очах крізь навмисну суворість десь блиснув веселий вогник безжурного матросика Кошки.
— Ні, мадамочко, вас нам не треба. Ми не з таких...— Матрос запнувся й пояснив, зітхнувши: — Не з жлобів.— Але враз насупився: — А от до буржуя першої гільдії, вашого батечка, прошу провести.
Лизавета Миколаївна повела до батькової спальні матроса, що знову став Хорошуном, благаючи дорогою:
— Тільки я вас дуже прошу... тато ж тяжкохворий, він лише вчора після операції...
— Подивимося, що за буржуйська хвороба у вашого тата. Може, й ліки пролетарські знайдемо проти неї...— відповів насмішкувато матрос і сягнисто, немов у свій совдеп, переступив поріг спальні.
(Продовження на наступній сторінці)