— Одне слово, лучче подалі від гріха,— закінчив, підводячись, Семен і додав наостаннє: — Поговоріть із Настею — вона щось придумає...— І зник між тичками з квасолею, прямуючи до левади понад річкою.
Це й розв'язало долю Миколи Івановича.
Варвара Пимонівна мало не бігцем повернулася до покоїв і, коротко порадившись з Настею та Лізою, вирішила негайно одвезти Миколу Івановича до лікарні. Але це зробить Ліза за допомогою сусідів, бо Варварі Пимонівні теж небезпечно лишатися в домі: кожної хвилини можуть прийти й по неї, як по хазяйку, чи пак буржуйку, що не сплатила замість хворого чоловіка накладеної контрибуції.
І ось удвох з Настею вона подалася манівцями, обминаючи головні вулиці, на спасенну міську околицю до Настиних родичів, а Ліза кинулася скликати зичливців сусідів, що, сподіваючись на майбутню щедру дяку, тихенько передержували буржуйські корови та пару ще не конфіскованих коней.
Микола Іванович спав глибоким виснаженим сном, коли його винесли з дому, й прокинувся вже на возі, дбайливо вимощеному свіжим запашним сіном, накритому простим селянським рядном.
— Що? Куди? — зарепетував він, розплющивши спухлі повіки.
— До професора, таточку, до професора на операцію,— з сльозами в голові заспокоювала його Ліза, соромлячись і ніяковіючи перед каламутними батьковими очима за свою непорочну, рятівну брехню.
— Якого професора? Де він? — не вгавав старий, силкуючись підвестись на руках.
— Професор жде нас у лікарні. Ви ж самі казали, таточку...— умовляла Ліза, але батько зовсім розприндився:
— Не хочу в лікарню! Покликати професора сюди, я сам з ним умовлюся й заплачу сповна.
— Таточку! Любий! Мовчіть... Ми на вулиці, нас можуть заарештувати,— розпачливо благала старого Ліза, і це вплинуло. Він підозріло глянув довкола і, не побачивши стін своєї спальні, до яких звик за час хвороби, замовк, поклав зручніше голову на подушку, що її підсунула йому Ліза, і до самої лікарні не сказав жодного слова.
Лікар Солодовников наважив у земській лікарні руку на апендицитах та гилах, але оперувати Миколу Івановича погодився дуже неохоче. Якщо апендиктомії легко сходили йому з рук і, власне, на них він зажив у місті слави вправного хірурга, то на цій операції можна було послизнутися й підмочити свою репутацію. Передусім не цілком ясна була сама хвороба. Періодичні різкі болі в правому боці з позитивним симптомом Пастернацького схиляли консиліум діагностувати — камінь нирок. Видимо, якийсь більший, ніж то бувало в хворого й раніше, камінчик затримався в сечоводі правої нирки, спричиняючи цим часткову анурію , що дає симптоми загального отруєння організму з непритомністю, головними болями тощо. Але де саме застряг цей камінчик? Чи уражена тільки права нирка, чи процес захопив і ліву? Пальпація й простукування обох нирок нічого певного не могли дати, бо хворий кричав і метався від найлегшого дотику лікарських пучок. Розуміється, найліпше було б одвезти його до Харкова, де є рентгенівський апарат, належні клінічні умови й досвідченіші за Солодовникова хірурги, але як туди приставити цього вередливого ^ крикливого купця, що не терпить ніякого болю й не дає себе як слід оглянути, коли фронт перетяв залізницю й сам хворий дійшов такого стану, що про будь-яку подорож не може бути й мови?
— Ну що ж, гаразд,— нарешті, після довгих міркувань, вимовив Солодовников.— Я зроблю все, що в моїй силі, але...
Він спинився на мить, перед тим як сказати, що за щасливий вислід у такому задавненому випадку ручитися не можна, але Лизавета Миколаївна поспішно доказала замість нього сама:
— Все в божій волі... Я розумію.
— Саме це я і хотів сказати,— тихо промовив Солодовников, мимоволі затримавши погляд на великих небесно-блакитних очах купецької дочки. Він бачив її в місті ще до заміжжя, коли вона ходила до дівочої гімназії, і зараз йому не вірилося, що це та сама нічим особливим не прикметна дівчина-підліток дивиться на нього своїми прекрасними очима, і ті очі випромінюють стільки безмежного довір'я й гарячого благання, що слабкому на жіночу вроду, але підтоптаному вже Солодовникову стало раптом чогось і журно, і радісно воднораз. Хоч думкою він був уже коло операційного столу, де лежатиме неприємний батько цієї гарної жінки, та зараз він не міг не подумати з подивом: "І як у такого бридкого купчини-жмикрута міг народитися цей янгол во плоті?.."
Проте, мабуть, і по-дитячому благальні очі Лизавети Миколаївни, яким годі відмовити, не могли б спонукати Солодовникова взятися за цю непевну операцію, якби він наперед передбачив те, про що й гадки не мали ні він, ні лікарі на консиліумі.
Коли наступного ранку під час операції Солодовников дістався до правої нирки, він несподівано для себе побачив її такою ураженою ехінококами, що маленький камінчик, якого він мав знайти й видалити, видався б дрібною скалкою в пальці проти глибокої ножової рани в грудях... "І як він ще жив досі з такою масою паразитів?" — дивувався Солодовников, сквапно зашиваючи рану, щоб оперований купець не вмер у нього під наркозом.
Коли Солодовников вийшов із операційної, йому назустріч, де й узявшись у порожньому коридорі, поспішила Лизавета Миколаївна. Плутаючись ногами в довгій вузькій сукні, вона ще здалека втупилася страдницькими очима в похмуре, вилицювато-татарське обличчя хірурга. І було в її погляді стільки мовчазної муки, кволої надії та готового прорватися розпачу, що Солодовников не міг на неї зараз дивитися й потупив очі в підлогу.
— На превеликий жаль, ніякої надії...— тихо промовив він і важко зітхнув. По короткій паузі сказав: — Раджу забрати батька додому: краще, коли він помре серед своїх близьких, а не в палаті на лікарняному ліжку...
Того ж дня надвечір Лізавета Миколаївна привезла батька додому, Старий досить тихо перележав ніч, не приходячи після операції до пам'яті, й тільки ранком ненадовго розплющив очі. Не рухаючись, він здивовано оглянув знайомі стіни спальні й стелю і суворо насупив чоло. На запитання Лизавети Миколаївни старий нічого не відповів, ніби й не чув її, занурившись у якусь думку, і незабаром, стомлений тяжкими роздумами, на які не міг знайти відповіді, поволі склепив повіки й застиг у забутті. Стурбована Лизавета Миколаївна підійшла до ліжка й, спинивши дух, прислухалася, чи батько живий. Він таки дихав, але, так кволо, ледве помітно, що байкове укривало, натягнуте на груди, зовсім не здіймалося, і через те видовжене під ним тіло здавалося по-мертвецькому нерухомим.
Ще вночі, коли Лизавета Миколаївна лишилася сама з безпам'ятним батьком, вона думкою вже поховала його. Та лінія, яка звичайно чітко розмежовує в людей життя і смерть, так витончилася тепер у батька, що вже важко добрати, де кінчається одне й починається друге. Отак, як і в самої Лизавети Миколаївни, коли вона, готова виконати найменше батькове бажання, сиділа коло нього на стільці, то поринаючи раптом у небуття, то знову відчуваючи тоскну дійсність. .
Дивно тільки, що не вночі, а саме тепер, ясним ранком, коли за спущеними шторами сяяло й уже припікало сонце, вона відчула раптом страшну самотність. Може, це тому, що треба було б змінити на батькові мокру від поту сорочку, а в домі нікого нема, щоб допомогти їй. Ні у дворі, ні в "людській", ні в кухні — нікого. Жодної живої душі з численної дворової челяді, ані когось із куховарок, навіть покоївка Настя як пішла одвести позавчора Варвару Пимонівну до своїх родичів, так і не повернулася досі. Певно, Семен Кушніренко порадив їй триматися в ці небезпечні дні подалі від приреченого буржуйського дому. "Хоч би Захар заскочив і допоміг!" — тужно подумала Лизавета Миколаївна, хоч добре знала, що Захар тепер не приходить удень, а якщо й заходив у ці дві останні ночі в сад, то, побачивши незавішене крайнє вікно, одразу ж зник і не скоро заявиться. Якою іронією прозвучали зараз у пам'яті вчорашні слова лікаря Солодовникова: "Краще, коли він помре серед своїх близьких..." Своїх!.. А де вони? Всі, всі вони — і Захар і мачуха, і навіть Настя, котру найняла колись ще покійна мама, думають тільки про себе. Спихнули на слабкі Лізині плечі свій клопіт, свій святий обов'язок і порозбігалися ховатись у глибокі шпарини. А хіба в неї нема маленької Вероніки, нема чоловіка, нема свого материнського та подружнього обов'язку? І чого вони думають, що матрос Хорошун, не знайшовши в домі, крім безнадійно хворого батька, інших, не забере її, буржуйську дочку. Чи, може, на їхню думку, Хорошун визначається такою лицарською шляхетністю перед інтелігентними жінками, що низенько розкланяється перед Лизаветою Миколаївною? Ні, вибачте! Тих прописних матросиків, які підставляли свої груди в обложеному Севастополі, щоб захистити від ворожих куль адміралів Нахімова й Корнілова, матросів-героїв, котрі, вигукуючи "ура!", гинули на "Варязі" або тонули під Цусімою на японській війні, давно нема. Їх по-диявольському спритно підмінено обвішаною кулеметними биндами й гранатами матроснею в чорних бушлатах, якої Лизавета Миколаївна боялася навіть на людних вулицях Харкова, а не то що в покинутому, безлюдному батьковому домі. І це на поталу одному з цих "братішек" — Хорошунові — вони, свої, залишили з непритомним батьком безборонну Лізу! Жорстокі й бездушні себелюбці!.. Ні, покійна мама так не зробила б! Усіх би вирядила, а сама залишилася...
(Продовження на наступній сторінці)