Вузеньке подвір'я замку. Посередині — кучугури грузу й кістяки бовдурів. Це свіжі руїни, руїни революційні. Російська влада перебравши від поляків Кам'янець, скоро замок втратив значення фортеці, обернула його на буцегарню. Десь у одній з цих башт сидів і Янко Кармелюк. Але часи минали, зуживались башти й мури, а в'язнів більшало. Мусили на подвір'ї збудувати нові заґратовані будівлі. Але замок довго ще залишався голгофою. Сторож міг би розповісти про багато страшних ночей у замкових печерах, що затаїли останній крик і короткий удар пострілу... Але сторож не розповідає, мовчить ("Та хто ж його знає, що воно таке питається! Щоб потім, гляди, клопоту не було..."), а вогке каміння в підземних ходах не годне оповідати. Колись складуть нові легенди (а може, їх уже й склали?..) про судні ночі за мурами Турецького замку, а тим часом печаттю минулого стоять мовчки башти, вартують спокій історії. їх дев'ять. Чорна, Лянцкорунська, або Лядська, Ружанка, Мала, Нова, Донна, Ласка, Колпак і Папська. Цехи, єпископи й навіть папа офірували гроші, щоб міцніше обсадити фортецю матки бозкої й пана Єзуса.
Я дряпаюсь на мур визубнями руїни і йду горою. Груз і порох сиплеться під ногами, падає долу. Чорні відтулини бічних ходів виступають назустріч і поринають кудись у глибину муру. Ось Мала башта, тут був колись зводжений міст, до Нового замку, що його земляні вали виставили шпоришеві спини свої під сонце.
Я знову дряпаюсь через вибоїну в мурі й ступаю через низенькі кам'яні двері. Це передостання — Колпак. Вузю-сінький хід у мурі башти кам'яними східцями угору. Діри стрільниць, вікно. З вікна видно дальні лани й довжецькі хати околиці теперішнього Кам'янця. Східці звертають ліворуч. З усіх боків — написи. Відвідувачі всіх режимів, хто як міг,— крейдою, олівцем, гострим каменем,— залишили по собі спомин. Останній шліфований камінь сходів і середина башти. Під гонтяним дахом сполохано лопотять крилами голуби й вилітають через бійниці. Збоку — руїни каміну. Тут грілося панство під час облоги, пило волоські вина, пишалось своїм заповзяттям. Крізь діри даху всередину вдирається серпневе сонце, посміхається іронічно з праху. Тихо в башті.
— їй-бо, їдьте на кордон! До Жванця. Там побачите на тому боці Дністра — румунського болвана в синьому, та й польський кордон — тут же, за версту. Тільки перепустку візьміть у ДПУ.
Це мені радить місцевий учитель, і я не бачу ніякої рації не погодитись із ним. Справді — чому мені не поїхати на кордон?
Yesagt — getan! Jch bin fertig — як учив я колись у гімназії. Другого дня вранці — перепустка з ДПУ в мене в кишені, а в руці — мій сірий дощовик, що бачив уже пороги, руїни Січі, Крим і.Чорне море. Ще купити на дорогу яблук і можна рушати. А втім, треба ще сторгуватися із балагулою до Жванця. Ці кляті мені балагули! З ними треба також торгуватися, як із візниками, як із власниками готелів, а торгуватись — це моя ахіллесова п'ята. Мені здається, що, далебі легше, мабуть, украсти, аніж виторгувати в них справжню ціну. Але я добрав найпростішого способу до них —"непротивление злу". Тільки-но балагула загилить мені ціну, що її страшно навіть чути, як я мовчки обертаюсь і йду собі геть. Це впливає на них прекрасно. Вони спочатку не ймуть мені віри, що я таки справді пішов, але, коли я зникаю за ріжком завулку, вони сикають, свистять, гукають мене; коли ж не допомагає й це, вони, переганяючи один одного біжать за мною і їхні ціни катастрофічно падають. Це занадто примітивна й таки марудна "економічна політика", але нічого не поробиш. Словом, мене вони везуть туди й назад за п'ять карбованців, але, якщо трапиться котрогось іще пасажира там десь дорогою взяти; я не буду перечити. Згода! Натурально — мене везтиме не цей чолов'яга в порепаному кашкеті з таким хрипким голосом, що придатний тепер хіба що тільки гукати на коні, але не вимовляти звичайні слова, ні — він тільки посередник, організатор, так би мовити; але хай я трохи зачекаю — він зараз же накаже запрягати мені коні. Я можу вже й сісти в фаетон. Він зник під шопою. Біля фаетона стоїть старий ридван з повибиваними шибками. Цим ридваном колись їздив, мабуть, архієрей; кому охота тепер у ньому сидіти? Ридван порожній, тільки з передка, крехтячи, злазить старосвітська, містечкова борода. Сама борода досить таки брудна: серед її посріблених роками й дорожньою курявою волосинок теліпається де-не-де соломинка, рештки борщу, і я не міг би ручитися, що в ній усе гаразд щодо бліх і вошей, але вона така поважна, така показна, що привертає до себе всю увагу й поза нею не видати людини. Просто ніби — метрична виписка, а не борода! Бороду кілька разів помацала, перебираючи волосинки, довга кістлява рука, відтак борода нахилилась до мене:
— Ви до границі?
— Так. На кордон.
Борода трохи поміркувала, прикидаючи мене оком.
— Ви бачите мою карету?
— Бачу.
— У вас пропуск епеу є-е-е?
— Є.
— Ну, ето, положим, не важно... Слухайте — знаєте що-о?
— Що?
— Я вас за сім рублів у кареті приставлю, куди ви хочете.
Борода вдивляється пильно до мене, вона, видно, не може гаразд орієнтуватись: чи мені — контрабанди, чи нелегально — на той бік.
— Там є річка Збруч. Так за тою річкою є корчма. То то вже буде Польща... Я двадцять літ їжджу до кордону, а в тій корчмі я гей-гей скільки разів бував... Так за сім рублів ви будете в корчмі. Там — фільдеперсові чулки, пудра "Коті-і" і все, що ви хочете...
Але мене не вабить ця перспектива, і борода флегматично суне назад куняти на передку свого ридвана.
Коло фаетона вовтузяться вже, запрягаючи задрипані коні, два парубчаки. Це мої балагули. Я десь їх бачив у оповіданнях Шолом-Алейхема; прикордоння поклало на них своє тавро: їхні руки вміють не тільки барбатись із запрягом, але й ховати контрабанду. Одному з них, дебелішому, розбито верхню губу й на щоці ледве гоїться свіжа рана. Він каже, що це вчора впав з фаетона, але я дуже сумніваюся в цьому: тут, безперечно, попрацювала чиясь ворожа рука.
— Вйо! Гаття!
Парубчаки скочили на передок, і колеса торохкотять вузькими вуличками старого міста. Погорблені, кам'яні фігури святих, біля костелів, базар із стародавньою ратушею, Турецький міст, вали замку, й ми звертаємо на широкий шлях полем. Вітер зривається з стерні, тіпає коням гриви й мчить угору розганяти похмурі сьогодні хмаринки. Назустріч нам поспішають на базар до Кам'янця жванецькі балагули. Вони везуть у фаетоні по десять душ воднораз, і фаетон, як стара, набита докраю, торба, ось-ось, здається, трісне, розсиплеться на шляху грудками.
На роздоріжжі — фігури. Через кожний кілометр — розіп'ятий бог. На високому хресті маленький скаюрчений тулуб Христа, нижче катівське приладдя — обценьки, молоток, драбинка, спис, а вгорі на хресті — звичайний бляшаний заіржавілий півень.
Балагули жваво стьобають по ребрах коні. Дебеліший, з побитим лицем, через кожні десять хвилин обертається до мене й просить цигарки, другий, рудий, розповідає мені про давні часи. Йому нема ще, певно, й вісімнадцяти, але він, не вагаючись, віддає перевагу старому, коли балагули їздили валками з Кам'янця до самого Хотина, коли вони бували в Австрії, коли коні були кращі:
— Тепер на цілий Кам'янець не буде ні одного такого балагули, як ті! То були здорові, крепкі балагули...
Я дивлюся на сірі уболочені спини парубчаків. Вони одноманітно рухаються, щоб звести батога, вдарити по конях, сіпнути віжками й знову звести батога. Яка нудьга бути вічно балагулою! Кам"янець — Жванець, Жванець — Кам'янець, Кам'янець — Дунаєвці і знову — Кам'янець. Тільки: — віста-вйо-о! Гаття!..
Праворуч з яру висувається село Гаврилівці. Передостаннє село до кордону. Воно одсувається поволі назад і тане радянська земля, бо отам, за пагорком, уже й Жванець. Балагули жвавішають, вони встають на передку й зазирають за пагорок. Ось-ось, як у Шолом-Алейхе-ма, вони обернуться до мене і прошепотять: "Ша! Ми вже на кордоні..."
В далені, в межигір'ї блиснуло на мить шкляне плесо Дністра. Кордон!
— Ви вже маєте границю,— як добре сторговане, подають мені цю звістку балагули й щодуху женуть коні. Шлях перебігає горби й вдирається в Жванець.
Жванець. Колись останній фортифікований пункт Польщі, що за ним починалась земля Волоського господаря, турки, орда, тепер — останній кілометр УСРР. Спочатку — типозе українське село: на току молотять ціпами хліб, крізь тини визирають вічноцікаві соняшники, дорогою перебігає злякана зозуляста курка... Далі — містечко. Дві сільради — українська і єврейська, Комсомол, Райвиконком, Споживче Товариство.
Важко уявити собі: тут — Комсомол, Сельбудинок, Райпарком, а отам, на тому березі, що його видно, як з Київської пристані — Труханівку, вже — сигуранца, Румунія...
— Тррр-рр! Ми вже приїхали.
Балагули метушливо стрибають з передка (чого вони завжди метушаться?), розпрягають коні.
(Продовження на наступній сторінці)