Я підходжу до "Київських номерів". Маленький одноповерховий будинок випнувся одним боком на вулицю, а другим вгрузає в якусь стайню... Завіски на вікнах поспішно розсуваються й з сутінок вікна визирають чиїсь зацікавлені очі, вбираючи моє лице. Коли я зникаю з їх овиду, вони одчиняють потихеньку вікно й дивляться мені вслід. Це зрозуміло: я нова людина, що допіру приїхала до міста. В Кам'янці — це новина, просто подія, а для власників готелів — навіть сенсація. Давно вже зірвано мости на Збручі, що ними їхали з кордону до Кам'янця балагули з крамом, одтято Бассарабію, куди бігла з Кам'янця залізниця, скасовано губернію, згорів навіть губернаторський дім, комерційні ріки пішли іншими річищами, увійшли в нові береги. Всохли економічні коріння, що живили були місто, і місто блякне в зануді, місто вмирає, поринаючи в глущину провінції.
— Ну, це ви маєте, будьте ласка, найкращий номер, я вже — най так і буде — уступлю вам його за півтора карбованці.
Мій покій — найкращий? Цікаво, що ж тоді являє собою найгірший?..
Біля мальованої під якісь фантастичні шпалери стіни спокійно стоїть круглий стіл, вкритий темною, засмальцьованою скатертиною. Нема сумніву, що мої попередники в цьому "найкращому" використовували її, як носову хустинку, як серветку і як рушник. На столі порожня, суха, мов спеціально висушена, одкрита карафка. Туди всередину потрапила якась знудьгована муха й тоскно дзижчить. Коло карафки — шклянка. На дні її — жовта, смерДюча, невідома хімікам рідина. Невже хто-небудь нив будь-коли з цієї шклянки? Невже в карафці могла все ж таки колись бути вода?..
Господар "Київських" піймав мій скептичний, печальний погляд і намагається подати деякі корективи:
— Ну, скатертину можна, положим, перемінити, а в графин я Зараз наллю води.
— Ні-ні, заберіть його собі зовсім! І шклянку, чуєте — неодмінно шклянку відціля!..
Господар здивований: я перший якийсь чудило, що не хочу користуватися комфортом... Він неохоче згрібає те все у волосяні воскові руки й навшпиньках зникає.
Я далі оглядаю свою конуру, що її тільки нужденна іронія міста, яке вмирає, могла назвати "найкращим покоєм", і моєму оку нема де спочити на її рябих стінах і брудних вогкуватих кутках. Цей готель, що в ньому я маю оце кілька днів жити, далебі скидається на Винни-ченкові "Номера для приезжих "Малороссия", і мені здається, що за стіною — то говорить із якоюсь жінкою Гаркун-Задунайський, а втім там досить шаблонна тема:
— Я же вам три рубля предлагаю!
— Вы очень даже ошибаетесь — штоб я за троячку целую ночь! Пять, а меньше и никак не будет; другая б "червяка" выматывала, а я тольки — пять. Как хотите себе...
В деревне жить привольно —
Збирать цветы довольно,
Из бабочки играться
И весело смеяться...
Що за пісня? Що за чудні слова? Який навіжений поет плодючої землі української міг скласти отаку нісенітницю? Важко зійти з дива, бо ця малеча, що ходить колом і співає, вистукуючи ніжками такт: "привольно", "довольно", "играть-ся", не сама тут, у скверику. Біля гомінкого дитячого кола — квочкою біля курчат — ходить-похожає дошкільниця-вихователька. Це, безперечно, дитячий садок.
Дитяче коло спинилось. Здається, вони мають зараз грати у квача, чи як там він у них тепер зветься?
Стрижена дівчинка рахує посередині кола, тикаючи пальчиком кожного в груди:
Эныки, бэныки
Ели ва-реники,
Эныки, бэныки —
Клоц!
"Клоц" буде квачем. Пам'ять повертає мені на мить моє далеке дитинство. Ці "Эныки-бэныки" є не що інше, як перелицьоване і вдосконалене колишнє:
Ане, дуне, рес,
Квінтер, вонтер, жес,
Ане, дуне, раба,
Квінтер, вонтер, жаба!
Просто за проваллям, що через нього пройшла смуга Турецького мосту, вивершив башти й стиснув руїну раме-нами-мурами старий замок. Це турецька фортеця. Ордами пройшли віки повз її мури, і їхня холодна, похмура тінь застигла на барнавому камінні.
Дні безкінечною черідкою летять у минуле, і в моїй уяві воскресає давній-предавній Кам'янець. Кам'янець — брама до Польщі, Кам'янець — міцна фортеця католицького світу, що а мечем напоготові виставила запанцеровані груди під удари ісламу. Кам'янець — пильне око магната серед українських ланів, де громадить гайдамаків Шпак, де кожне село сперечається з іншими за право називатись батьківщиною Кармелюка. Грізний, неприступний колись Кам'янець, тепер окружне місто нашого прикордоння.
Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку неповоротну романтику, яку жадні тенденції істориків не могли вкласти в прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотези. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов'ю в своїх літературних вправах і, може, передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ла^ен геть зовсім зіпсувати свій — і без того тут зайвий — рефрен, щоб тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами...
Отож:
Року 1620-го яничари облягли замок. Грізна повінь незлічних лав затопила край неба. Брами замкнуто, й у баштах прикипіла до гармат варта. Гримне перший постріл — і Кам'янець боронитиметься. Не на життя, а на смерть. Кам'янець — брама до Польщі. Він увесь застиг на скелях, готовий до бою. Тоді під'їхав до мурів султан Осман. Він глянув угору на чорні амбразури башт, що височіли над урвищем, і спитав:
— Хто будував Замок?
Хтось із почота йому смиренно відповів:
— Сам бог збудував його надзвичайною природою місця...
— То хай же бог і здобуває його! — сказав султан, і сурма заграла відворот...
Року 1672-го Магомед IV і Петро Дорошенко обложили Кам'янець. 150 000 яничар орди і козаків стали табором під мурами.
Коли важкі турецькі кам'яні ядра трощили мури, коли чотири башти вирячили чорні діри руїни, тоді вперше впав католицький Кам'янець.
Року 1672-го серпня 28-го кам'янецький біскуп та підкоморій вийшли за мури вітати султана з перемогою. Султан в'їхав до міста через Руську браму, і перед ним розіслались подолані кам'янецькі вулиці, вкриті іконами з костелів і зрошені ягнячою кров'ю. У місті забрано до гарему 300 найкращих жінок і в катедральному костелі обрізано на магометанство християнського хлопчика...
Року 1699-го за Карловицьким договором турецька залога вийшла з Кам'янця. Тоді на верхівці мінарету, що його спорудили турки, поруч катедрального костела, поляки поставили трьохсотпудову божу матір. Вона розтоптала металевий півмісяць і стоїть так і досі, розвівши руки, немов намагається заступити яничарам шлях.
Року 1793-го ківтня 21 польський комендант Злотниць-кий передав ключі від Кам'янецького міста російському генералові Дерфельденові.
Не стало більше "брами до Польщі" і в Кам'янці —"по-шла писать губерния"...
Я йду до замку вузеньким Турецьким мостом. Ліворуч у долині ластівчиними гніздами притулились до скелі Карвасари. Це колишній Караван-Сарай, міська околиця, де спинялись із своїм крамом мандрівні купці різних народів. Ген-ген куди пішли тепер сучасні торговельні шляхи і вже ніколи на Каравасарах не заревуть верблюди щойноприбулої валки, не залунає східна мова засмалених, потомлених купців. І колишня річка Карвасарка — тепер ледве помітна калюжа.
Під турецьким мостом день у день, з року в рік клекотить брама водоспаду. Мілкий, гнилуватий Смотрич оббіг навколо скель старого міста й під мостом обірвався у водяне провалля. Ніхто ще не сягав дна, де гримить і парує водоспад. Там, на дні його вже третє століття лежать кістки "князя Сарматії" небораки Юрка Хмельни-ченка. Його засудили колись турки на страту в Кам'янці за сварку з немирівським гендлярем. За турецьким звичаєм його задушено перше шнуром і тіло кинуто з мосту у вир водоспаду.
За низькою замковою брамою — нутро фортеці Сторож веде до першої кутньої башти. Це Чорна башта.
— Тут є криниця 36 метрів завглибшки. Киньте-но камінця й пильнуйте, заки буде впав.
Я сторожко ступаю на ветхий дерев'яний поміст. Під ногами пашить вічною темрявою чорне провалля. Воно вабить до себе якоюсь страшною загадкою, і я поступаюсь трохи назад.
— Осьдо, прошу, камінець маєте,— простягнув сторож руку. Я легенько кидаю камінця в чорну пащу. Напружена тиша.
— ...три, чотири, п'ять, шість...— мертво плюснула десь у глибині вода й "потойбічною" луною озвалася вгорі під гонтою. Жаско... Морок віків причаївся в башті й гнітить душу. Мерщій на двір, на світло, до сонця!
(Продовження на наступній сторінці)