І всім налив слив'янки, розглянувся по світлиці, мовби питаючи: "А де я вас спати покладу?" Та чогось всміхнувся, махом випив і наліг на дичину. "Мати б отаке здоров'я", — подумав Федькович. А ця зчужіла панна! Амазонський тропік і вовча яма на зломах. Щось серйозне їй сказала матінка, що не вертаються води. Ну що ж, коли кохана так щиро сприймає чужі застороги, на життя не сподівайся. Охопила вже її нудьга знеоулості, здається, ми прийшли на край усіх надій, як улеглі сніги по узворах. Щоб ти вже до образів засміялась, дорога нене, коли так звично тобі все знищувати перед рідним сином! Мабуть, нема нічого жорстокішого за ненависть, що виникає між кревними. Вона, як рінець у гірському потоці, заносить серце, замулює, чикрижить хребцями недовіри в семизлуках і скутах нерозминань. Гай-гай, нене!..
Він ніколи не п'янів. Неуважно слухав текст Олександ-рової проповіді, спрямованої в тьмисту далеч віків, і думав, чому Нойбауер обмежився одною-єдиною цитатою з неофіційної Бісмаркової бесіди з якимсь латиноамериканським послом — без посилань на джерела і коментарів. Хитрюга — "блискучий німець". Він кинув репліку Бісмарка на здогади читачів. Але виникав сумнів, що слова ці Бісмаркові не належать, що це якийсь шкідливий підкоп під канцлера.
— Ти бачив Бісмарків аншлаг у газеті Нойбауера? — запитав Олександра.
— Так. Це по-німецьки вбивчий випад проти нової імперії. Ні слова за, ні слова проти, думайте, панове, що хочете, але знайте, що нова Німеччина планує походи і на схід, і на захід.
Бісмарк — це війна... Банальний висновок зробила Європа. Бісмарк, подумав Федькович, — перманентна трагедія усіх народів Європи в недосяжних майоутностях. Поки що це два мужики, а три партії, та незабаром усе причавить маршава навала пажерливих молодців з кривавими още-пами і на випнях Європи засвітяться ліхтарі небуття для нині існуючих племен. А тим часом незрушною позою вбивають дракона. Бути мені з німцями, щоб врятувати свій народ? Стати нам німцями?..
Він зітхнув, і Павлина, зрозумівши це по-своєму, сіла біля нього. Він обняв її за плечі і зазирнув у вічі.
— Не наливай більше Олександрові,— тихо мовила Павлина.
— Чому?.. Це його особиста справа.
— Він отак засидиться до ранку і стане ганчіркою.
— А мені можна?
— О, тобі можна! — вона притулилась щокою до його щоки. — Ти кремінь. І це твоя особиста справа, хоч Дашкевичка просила оберігати тебе від пиятик з Олександром.
— Тільки з ним?
— Не тільки з ним...
— Аз ким іще?
— З гуцулами... В корчмах...
— Візьмеш мене на ланцюг?
— Ніколи в світі, Юре. Тебе можна вбити, а поневолити несила нікому. Не бійся, я тебе на вужівку не припну. Але мене ті напучення чогось дуже засмутили. Мені тебе раптом так шкода стало... мій яворе під вітрами!..
— Дякую, Павлинко.
— Вона хотіла б бути з тобою суворою, як з пустотливим хлопчаком.
— Вона і валянком не посоромилась би зробити. А тоді б намочила і скликала дивитися: пірне чи буде жити? Жорстока, немічна старість.
Олександр дрімав, відкинувшись на спинку ослона. Павлина кивнула на нього і осміхнулась:
— От забавник... І так щоднини: то любомудрствує, то западає в нетяму, ви, чемні парафіяни, майтеся гараздом, а мені віддайте моє можне. Легко так жити. — Вона скинула на Юрія очима. — Але весь його розум у тому, що на щирість ніхто ще не прожив. Каже: люди живуть "на силу". А лиш відчують за тобою слабину — відсахнуться, як від прокази. Каже: і ти, Павлинко, зрадиш мене на людські киви, коли занеможу.
— Ви що там зажили назад, молодята? — раптом потягнувся Олександр. — Ти що розбріхуєш, Павлинко? Знайшли собі дерево спокуси. Ану за пугарики та чогось вже нами спів'яного на додачу. Тільки, Юрику, я прошу пісні без розлуки. Пий і бери гітару, досить вам зводи водити та переколи орати. Не забувайте, що роки терзань ростуть з людським віком, треба жити, забувши успадковані гріхи. Чого нас принижує ваше щастя? Чому ви від когось ніби залежні?
— Ні, ні, хлопці, — заперечила Павлина. — Там хвора жінка, даруйте нам цю ніч без пісень.
— Ну що ж! Не будемо їм душі ламати, Юрику? — Але напівжартома-напівіронічно додав: — А я думав, що колесо за колесом не потягне.
— Та ні, — мовби виправдовувалась Павлина. — Я розумію, що таке старечі капризи і що таке недуга.
— А ти завважив, Юрику, що я заручив тебе з нареченою поета? — Олександр, сміючись, підступив до них і церемонно поцілував Павлині руку. — Вона сказала цілком поетично: подаруйте нам ніч без пісень. Якого легеня це не зворушить?
— Якщо в нього все на місці, — додав Федькович, прищуривши на попівну око.
— Ви рівня з усіх поглядів, молодята.
— Ще й славетна, — розсміявся Юрій. — Хоч кажуть, що честолюбство притаманне кволим людям, ми досягли висот, слава Богу, не думаючи про байронівську смерть.
— Браво, Юрику. Налий нам з цієї нагоди... Поки живі ми в наших помислах. "Налий" — найважливіша прикмета нашого духу.
— Піднімеченого духу,— докинув, сміючись, Федькович.
— Геть, німці! Геть, ляхи!
— І геть, їхні повірники!
— Фальшиві ерудити і правдиві ляжн;.
— Ти з нами, Павлинко?
— Так. За вас!
— Тільки жаль, що ця ніч промине без пісень. А згадайте:
Wo man singt, da lass dich grötlich wieder: Böse Menschen haben keine Lieder48.
— А я знову додам, — підняв руку Федькович, — коли нема діянь народних, нема й пісень.
Олександр збив на жарт.
— Сьогодні на цьому пюпітрі, — показав на "трибунал", — Господь заповів вам діяння без пісень, молодята. А я де сплю? В конюшні?
— У хатчині для слуг. Ти ж слуга Божий.
— Лиш не зачніть сьогодні гуцуленя, бо Господь мені це не простить. То дозвольте мені в лігво для слуг? Завтра в мене меса весни.
Отець Ганицький ще раз облагодіяв многостраждальну Дашкевичку: обідню трапезу влаштували в її домі. Тонкогубі церковні сестриці в один мент позносили столи, ослони, килими, з'явилася гора полив'яних мисок, ви шику ва-но ложки з виделками, поставці, заросені, погрібної прохолоди графини з вишнівками, слив'янкою, порічковою наливкою і ще якимись цукристими та медовими трунками.
Столи аж вгиналися від наїдків: з низьких довбаних ночов для розчини на пампушки звисали півметрові смажені пструти, на бронзових підносах — пропечені до рожевого поросята із спіралями закручених хвостиків, вуджена, при-часничена баранина, дзбанятка з хроновим соусом на сметані, лискучі житні паляниці, уквітчані китицями калини, галуззям мирту і веретенами воскових свічок... Мобільності богобоязливих сторончан могло б позаздрити Бісмаркове оточення, ба й церемоніальні служби цісарських двірців.
Гостину влаштували просто неба, на високому муравистому березі Путилівки. Павлина метушилася між молодицями на правах господині, до неї зверталися за порадою, то губили, то розшукували, то переймали з рук вилежані лляні скатерки чи вазонята мушкателі. Юрій не вписувався у цей шарварок. Ці рідковолосі, горбоносі, плішаві дяки й попи на одне обличчя із засаленими потилицями і спітнілими руками знову з'явилися, ніби з дурного сну. Десь вони вже встигли причаститися, бликали на голі литки сестриць змутнілими очима й по-вовчому тягли носом запахи м'ясної печені зі столів.
— Який погожий день, — мрійливо проспівав Ганиць-кнй, по-змовницьки стискаючи Федьковичеву руку.—Природа, сину, — це радість, це біль, це звічна трагедія, але такий день, як сьогодні, — це як весняні голоси сопілок в полонині. — І зблиснув угнутими досередини зубами ховрашка, й засміявся утробою.
Отець Левицькии пискляво скаржився отцеві Кантемиру на поганий апетит: мені в дитинстві зіпсували кров цукерками, того волосся вилізло, того, вибачте, то запори, то проноси, то така різь мучить, що корчуся, як вуж на вогні.
Отець Кантемир глухим баритоном виказував співчуття:
— Отака коаліція... Отака коаліція... Отака: от та й ет!.. От та ет...
Характер отця Левицького народився зі звички скаржитися, і він додав:
— Який день чудовий, пане, а мені шкодить. Млість.
— Отака коаліція...
— Млість...
— Розстроєний ьік.
— Був мені голос, що скоро помру.
— От та й ет,— зітхнув отець Кантемир і подався шукати Волянського. Це Олександр у комірчині потроху скріплював їх "Христовою кров'ю".
— Чоловік — оудовче створіння, а жінка—рождаюче, — ні з сього ні з того сказав сам до себе отець Левицькии і зозулясто покосився на Павлинку.
— От та й ет,— сказав отець Кантемир, виходячи з хати під руку з Волянським.
— У красний храм. У домовину, — сказав сам до себе отець Кантемир. — В'янеш, як квітка без сонця.
— Істина, добро, краса, культура... — Отець Ганицький звідкілясь припровадив сергіївського вчителя Крилатого. За ними, мовби крадучись, приклавши пальця до рота, не спускаючи ока з Федьковича, вальсувала Стефанія Попович.
Отець Ганицький став боком і показав на неї рукою:
(Продовження на наступній сторінці)