Про своє покликання годі краще сказати. Мовби розуміючи його, Павлина закивала головою, та раптом якийсь ворожий струмінь пробіг по її тілу, лишивши на обличчі тінь мстивої образи. Він подумав, що коли вона проситиме, то лишиться ще на один-два дні. Це не ведмежо-понура тупість Ганицьких, які ревнували його до літературної праці. Це туск розлуки... Не раз, покидаючи світ нічних образів, що повинг.і вдосконалити світ, він спорожніло й стомлено дивився на верхогори і чув, як Меланія матері, а мати Меланії шепотіли: "Він здивачів зовсім". Спека болю обпікала його серце, він ледве стримувався, щоб не заридати через цю дрімучу зневагу, и опинявся мовби в безмежному хороводі безумства, якому досі ще не придумано назви. Тихо казав сам собі: ми не пішли далі, ніж ті, що карбували символи на скелях. І, дивлячись на гори списаного паперу, шепотів: мої поховані міста...
— Зостанься ще, Юрику. Прошу...
Він втішено закружляв Павлину по світлиці, приказуючи:
— Моя ти ясновидице соколина, моя чарівнице! Ми з іншого цвинтаря народилися... Із порятунку...
Було ще два дні і дві ночі щастя. Потім цілу ніч добирався додому й, коли в світанкових сутінках вмостився за трибунал", тихо мовив:
— Пробач... Я теж людина... — І навіть припав вухом до лоскітливо-прохолодного полірованого тису. — Пробач, братчику, ти цього не збагнеш. Сьогодні я перед тобою від'ємний плюс. Лжевисота. Марево. Гість з минулого на всі кольори епох. Ми надолужимо, самі себе наздоженемо, бо спокій тримаємо в душі, а роботу в серці. Не треба нам чужих Парижів, бо маєм Коломию. — Заходився розкладати на ослонах привезені від Волянського книжки й часописи. Нойбауер на першій полосі своєї газетки набрав великими чорними літерами слова Бісмарка: "Коли ми переконаємо світ, що йому ризиковано на нас нападати, ми зробимо з Європи Німеччину". Ось чим запахла гармонія світового різноголосся! Такого гасла не посоромиться жодний тиран. Ти чуєш, трибунале: коли переконають, що ризиковано нападати... А які сили його стримають?.. Корона мислі й прагнень супостата — зробити з Європи Німеччину. Це не на одну днину арифметика. Тому й колінкують тевтони перед канцлером. В карти розігрують Європу до шибениці. Як же нам просвітити цю ніч темну, і довгу, і дику? Як розсудити неправого з правим, тирана з рабами?
Чи ж навіки сидітимуть Кати на престолах, Кати правди, кати волі?
Ні, мусить прийти, прийде час!
Як поганці в однім ранці В болоті утонуть.
І посадимо на престолі не вовка, а волю! Не встигнете розпродати небо на грейцари, іуди. Вам уже й зозуля не кує, бо довший час лиш біля великих величин і простір їх у Бога за межею. Всезмога людського океану замикає вас у колі карликової смерті, а не в черепахових панцирях.
Для сну йому лишалося не більше двох годин на добу. За неповний місяць він впорядкував збірку народних пісень та й власну, з нотами, під назвою "Співанки Федьковича", поезію Новобранець" переробив на поему "Дезертир", присвятивши її Костеві Гороалю, викінчив поему "Лук'ян Кобилиця" (дарма Вахнянин непокоївся, що навіть заручини завадять Федьковичеві "змогтися" на гідні речі, а одруження взагалі може погубити його талант). Не "забрала його дівка усі пера", пов'язавши очі рушником. Заново було перечитано Гете і Лєрмонтова, не звладаючи з плином ритмомелодики, Танячкевичу написав листа віршованого:
Я ж бо тебе не зречуся, Руський мій сардаче! Тепер аж я заспіваю, Тепер аж заплачу,
Бо маю я в що утерти — Широкії поли... Не скину тя, мій сардаче, Ніколи, ніколи!
За "трибуналом" мить стискалася до іскорки, як зірниця в полі неба. Він розкладав чисті аркуші у три рядки вздовж стола, зазначивши назви віршів і поем, і рука його бігла по них, як по клавіатурі органа, нотуючи голос серця і поетичного сумління. А в короткі хвилини перепочинку вибігав аж до заворітниці з підсвідомим сподіванням, що з-за вигину дороги з'явиться вершник: кохана дівчина з-під Со-кільської гори. (Він подумки називав Павлину Сокільською княгинею, та неодмінно бачив її тільки в гуцульській ноші і був певен, що, коли й світ не змінити перевдяганням, попівна в народному строї стане для нього стократ дорожчою). І якось наприкінці дня пара баских сивків Волянсь-кого підкотила мідноковану бричку до брами. Він щойно закінчив свої "Дві пісні рожеві. Моєму коханню на поклін". Це було потрясіння: вона на відстані денної дороги почула його заклики — і прибула.
Правда, з Олександром.
— Мої ж ви красні соколики, срібні розточата, діамантові тюдівчата і сіозлоті іуцулята! — Від зворушення в Юрія запотілися скельця окулярів. — Мої ви серденяточ-ка, я ж вас ще з Христового воскресіння виглядаю вздовж Черемошу і Путилівки, моя скрипка на Кам'яній Багачці вас чекає, шабля почеплена на Писаному камені, щоб опришки не напали, а пістоль на двох колесах з Букової жерло скосив, щоб мандатор мита не взяв. Прошу, прошу до господи. Ідіть на обійстя, сам коней розпряжу і корму дам.
— Гаразд, ми віддамо поклін паніматці Дашкевичці тим часом.
Олександр узяв Павлину під руку і повів на ліву половину оселі. Юрій загнав коней під оборіг і почепив їм по торбині з вівсом на шиї. Передок у бричці був набитий клунками — якісь пожитки чи гостинці. Смеркалося, вже падала роса. Бричку вкрив старими сардаками, осміхнувся: вони в мене широкополі, як багацький тік. У таких піднімеш всі висоти світу, а почуваєш себе, як день без гризот і монах при зачиненій брамі.
Матінка Дашкевичка готова була серед ночі бити в дзвони до всіх парохів округи: поспішайте, доки ще дихаю, мій син посватав красуню панотця Михайла Волянського з
Тюдова, усі посвідчите людям мою згоду і прихильність до цієї вельми чемної панни, бо хтозна, як він крутне носом, коли вмру, який вітер рознесе його добрі наміри по Біскових дебрицях. Одною рукою вона тримала хусточку біля очей, друга не відпускала руку Павли ни, і, вся в чорному, ніби щойно з похорону, вона погойдувалася тулубом в такт якомусь внутрішньому: нарешті, нарешті, нарешті, так, так, так... Тепер його обіймуть і Витошинські, і Коб-ринські, і Волинські та Кантемири, і Дияконовичі (на знак недавньої любові з Юличкою) та Левицькі... Тепер він як цап на кілочку, аж тепер йому скрутять роги, вправлять мізки. Усі Різдвяні церкви Христові повстануть, коли за-вихторить дурити світ цій красній панні, й Дашкевичка ще раз наблизила очі до Павлининого обличчя, на довгу мить примкнула повіки і щось нечутно промовила, що могло означати й благословення матері. Обличчя Дашкевички мовби запеклося певністю: все у мене вмре, та голова лишиться, цю Довбушеву зухвалість з нього виб'ють.
Юрій дав їм можливість "надихатись попівським сопухом", сам же очистив для частування "трибунал", приніс з пивниці бочівку тернівки й вудженої дичини, позичив у Верховика коровай житнього хліба, Меланія зав'язала йому в хустку дві тарілки холодцю, бери, Юрчику, я це до Зелених свят двох півнів зарізала, щоб і тому, в Бісковому лісі, лишилося. До холодцю втер свіжого хрону з присівку, вибрав квашених огірків і маринованої сливи, засмажив яєчню — прошу, попадята, до солоного столу поета в першому поколінні. Атож, кіт поїв кошенят, а кішка думає, що собака. Але в нас усе без трупів і примар, самі переконуйтесь, що ми не салогуби з гусячих перин. Наше гасло — повстаньте, гнані кобзарі! Я вже вам про це сказав. Запрошую в наш зруйнований руський рід, він барвінкове зерня світу.
Олександр лишив Павлину причепуритися на половині Дашкевички. Оглянувши з порога наготовлені закуски і питво, почухав п'ятірнею за вухом.
— Православна консисторія доручила мені виголосити проповідь у Сторонці. Завтра, після обходу зі святими дарами. Запрошено, крім мене, священиків з Дихтинця і Дов-гопілля, післязавтра відправа в тому ж складі в їхніх селах, а в мої Розтоки приїдуть семінаристи з Чернівців. Що б ти мені дорадив сказати помимо баєчки про Каїна й Авеля?
Федькович розсміявся:
— Щось би таке про гуцулів-опришків: і до мечів своїх ясних Простягнули руки, І віддадуть кару в кару І муки за муки. 1 подеруть на онучі Ті ваші соболі, 1 посадять на престолі Не вовка, а волю.
Волянський, сміючись, похитав головою.
— Ой Федьковичу, Федьковичу! Занапастив я, здається, нашу Павлину, узяв гріх на душу, розбив дівчині дзеркало.
— Вернешся з чистилища й відмолиш гріх у підніжжях повалених вівтарів.
— Ти невиправний, брате. Тоді наливай, поки дівка стрічки в косу вплітає. Мама до нас не вийде, каже, що нездужає. Наливай, враже сниво! Наливай...
І з того, як Павлина зайшла до світлиці, і з того, як сіла в куток на ослін і відсторонено втупилась у переплетені пальці, Юрій зрозумів змову, навіть зраду. Вже матінка проконсультувала наречену, як з ним поводитись, як тримати віжки, смикати за вудила. Навіть Олександр відчув переміну в настрої Павлини.
— Що ти підсунув оці наперсточки, Юрію. — І, відштовхнувши келишок, прогарчав: — Є в цьому домі хоча б гільзяна кварта? Якою пшоно міряють?
Юрій приніс з комірки угорські бронзові пугарики.
— Ну ось, — посміхнувся Олександр. — На гривну злота, на діжу дукатів. Після такого, — підняв до носа пугари-ка, — підемо на ліктях в капеверуш.
(Продовження на наступній сторінці)