Я повернув до Загатиного тину. На оборі стояв гамір, його покривав пронизливий Калинин вереск, ніби її різали. У мене від цього крику одбирало руки і ноги.
Низькорослий бородатий чоловічок в австрійській шинелі заломив Калині назад руки і тримав її посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що діється навколо. Калина пручала його широким жіночим задом, фацакала ногами і репетувала на весь кут. На розі хати стояв, зіпершись на стіну. Загата і байдуже дивився, як виносять мішки із збіжжям.
Я підступив до бородача. Між його пересохлими губами запеклася зла посмішка.
— Відпусти жінку,— сказав я. З Калининого рота текла густа біла піна.— Не ламай же ти їй рук, ради бога,— повторив я.
— Таже... б'ється,— оскалився бородатий.
— Відпусти.
Він озвіріло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима.
— На, — жбурнув її на мене.— Сам тримай. Щоб не казав, що я — кат.
Нервова напруга передається. І Калина, і бородатий були близькі до запаморочення, і всі їх душевні й фізичні сили зосередилися навколо двох очевидних фактів: "Забирають зерно!" — "Ми не маємо права забирати!"
У нестямі Калина вхопилась за вилоги моєї шинелі і з божевільною цупкістю стала мене термосити.
— А бачиш! — зловтішне скривився бородатий.
— Бачу.— Я одірвав Калинині руки і рвонувся до нього. У моїй голові машинально спрацював присипаний сміттям часу досвід: через отаких свиней найбільше біди, бо, незважаючи на свою причетність до бруду, вони ще заграють з сумлінням і намагаються виправдатися.
Навперейми мені кинувся Федір. Узявши мене в залізні обійми і піднявши над землею, він спокійно заглянув у вічі.
— Ти що, Повсюдо! Не дурій, не пора.— Опустивши мене, він потягнув за рукав за собою.— 3 бабами — бабам і дертись. А ти не лізь. Не час. Давай ліпше заспіваємо.
І він заспівав тонким, десь перетятим у дорозі на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневі очі, та він уже витав у сонячному піднебессі:
Ой, поїхав за снопами, за снопами,
Сидить дівка під копами, під копами.
Я на неї задивився, задивився,—
Полудрабок уломився, уломився.
Один з реквізиторів, спіткнувшись, упустив з рук гичку. Мішок, упавши, роздерся, зацідив струменем золотої пшениці. Солдат дістав з-за халяви вишиваний кисет.
— Вуйку Онуфрію! — вищирив він товсті рожеві губи.— А ходім до біса з цієї... з цієї хати.
Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стріху, затикану гронами червоної калини, і махнув рукою.
— А я що? Я теє... Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота і, перевісившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував:
Ой, не жаль би мені воза, мені воза,
Коли б дівка була гожа, була гожа!
А то руда та погана, та погана,
Ой, та й воза поламала, поламала.
На нього зглядалися з усього кута, коні стригли вухами і мордами вивертали дишла. Я ту пісню чув сотні раз, але ще ніколи не було в ній стільки пекучого жалю, стільки суму і докору, якоїсь могильної туги, що плила широко, як ріка на передвесінні, здатна потопити і спустошити великі простори.
За реквізиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетені вогнисто-золоті качани кукурудзи, яка береглась на насіння. Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову.
Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотів без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого підтоптаного стрільця.
— Скажіть мені, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажіть.. Забрались-те сінце, бо там далі в стіжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув сніпки під верх, бо корова має на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажіть, пане, красти? Пане, красти?
— І-і-і-і крадіть!—огризнувся стрілець, якому увірвався терпець.
— Красти, пане? — здивовано перепитав старий. — Але ж я ніколи...
— Одчепись, діду, і-ііі масти собі голову.
— Значить, красти! — повторив Западня, і його обличчя стало таким зосередженим, ніби він відкрив для себе і для своїх нащадків на багато десятиліть наперед найбільшу в світі істину і за всяку ціну намагався її запам'ятати.
Стрілець похмуро зиркнув на нього і одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволіє.
— Повертайтесь, добродію, прошу вас,— сказав він плаксиво і оперіщив коня батогом.
Коли обоз вигнувся на Заліський тракт, почалися зойки і голосіння. Люди довго дивилися вслід темніючій вужівці возів, а назад поверталися мовчки, немов поворогували між собою або було їм до прикрості соромно. Було в цьому щось непевне, пічнявіюче, зловісне.
Я бродив понад Дністром до пізнього вечора. Вітер рябив зеленувату воду на крижаному віку, за островами погуркував далеким боєм скрухлілий лід, а навколо островів тонкою волосінню путалась піна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонію
З очей не сходив Загата. Він весь час ішов поперед мене, похитуючись і безвільно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина із зціпленим ненавистю обличчям, а далі — Гривастюк. Війта я бачив, коли виходили з села. Він запитливо глянув на мене, мовляв: "Ну, як — усе гаразд?" — а я опустив очі. Потім, коли я підняв їх, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Іванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповідав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався між реквізиторами на нашому куті й міг бачити сутичку з бородатим йолопом.
Коли в природі все здається випадковим, то це, очевидно, передвістя змін. Це найсумніша і найнебезпечніша пора. Коли починає літати бабине літо, часом зацвітають черешні. А потім ця невинна надія припадає снігом.
У Левадихи сиділа Марина.
— Дякую, Прокопе,— мовила вона, обводячи мене тоскними очима, які в неї, як і в багатьох із нас, не в злагоді з виразом обличчя.
Левадиха вдоволено заплямкала. Ще крапелька — ї я зіпсував би їй настрій, та в сінях загупали чоботи, і на порозі появився Ілля Гордій. Слова, готові зірватися з уст, як роздрочений пес із припону, забралися в лігво. Ілля підозріло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на ногах, пересікла хату і вже в дверях звернулась до Левадихи:
— Біжу, бо діти голодні. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко ноги бити болотами.
— Я на вогник,— невпевнено почав Ілля, спантеличений нехитрою Марининою викруткою.— Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: "Скрута, допоможіть", — дали б хто скільки може. Що, не так, Повсюдо?
Збігла-зашкварчала юшка в печі.
— Ой, трясця б на тебе! — підскочила Левадиха. А в нас помилувалися голими стінами, — сказала вона, розганяючи долонею клуби пари,— та й з тим назад.
Ілля згідливо кивнув, хоч на лиці було: "Бреши, бреши",— і всім тілом повернувся до мене.
— Вважай, що сіяти не буде чим.
Я не відповів.
— Можна нам на чотири ока? — спитав Ілля трохи згодом.
Ми перебралися до світлиці, я запалив лампу. М'яко стулені Гордієві губи ліниво посіпувалися, йому явно не з руки було починати бесіду.
— Клопіт у мене. Прокопе,— нарешті видавив він. — Пам'ятаєш: ми кланялися цісареві після пиятики, спали в мене? Тоді я згубив членський квиток. Може, ти підібрав і забув віддати? — Він на секунду почервонів і зітхнув, наче виконав тяжкий обов'язок. Покрутивши головою і усміхнувшись, показав на жолуді в решеті, які Левадиха сушила чорт зна з якою метою. — Приповідку про жолуді перехопив. Цікаву для наших днів. Так от, хтось-то позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висоті, під гонцем, на свіжому повітрі. Почув це жолудь і відказує: "Ой, не заздріть. Увійдіть лишень в моє становище: не знаю, яким вітром зіб'є, куди занесе і яка свиня з'їсть..." Ну, як?
— Десь уже чув.
— А цього не міг чути. Якось приходжу додому і кажу своїй старій: "Мамо, вступив у пепееси18". Для жарту, звичайно. Вона скривилась, сплюнула, відвернулась. Думаю, вже й матінка несогірше розбирається в партіях. Але питаю: "Чого плюєшся?" — "Ой сину, сину, — хитає вона зажурено головою, ще більше насторожуючи мене.— Як ти мене мучиш! Позавчора ти ступив у коров'ячий ланяк — ледве відтерла штани і чоботи, а вчора тебе в псятину впхало! Чи ти не можеш обережніше ходити? Дивись під ноги, ти не маленький..."
18 Польська партія соціалістів.
— Нічим не допоможу, Ільку, — сказав я. — Не надибав твоєї книжечки. Це чимось загрожує? Виженуть з радикалів?
— Та маю дві догани. Тепер виженуть. Правда, що біда сама не ходить. Обчистили комору й коша з партії дадуть. Розумієш, поза партіями бути неспідручно. Напевне не можеш знати, з ким ліпше матися, але на неполітичних балабухів завжди кивали як на придурків.— Ілля скрутив цигарку.— Якби знаття, я б з гонором подався до іншої партії. Ті, кого вже десь відшили, не заслуговують ніде довір'я.
— Не признавайся, що згубив.
— Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби наклеїти значок. Завтра почнеться заваруха, а за один вечір не перекинешся до інших, бо не для моєї пам'яті завчити програму.
— Виходить, діло повертається клином.
(Продовження на наступній сторінці)