— Мама пекла коржі з вишнями,— сказав я.
— Я не робила вишняку. Для кого?
— Тоді вони пахнуть чимсь свіжим, бентежним.
— Якби знала, що любиш такі, то позичила б вишень. Село міцне надіями. Не каже "випросила б", а "позичила б". І всі так кажуть, і слово "позичати" не міняє свого значення.
— Довго будеш тут пропадати? — спитала Ревека.
— Аби не збрехати, іще днів з десять. А може, лишусь довше і наколю на мур навколо обійстя. Не знаю.— Я закурив цигарку.— Батько завжди мріяв про той час, коли ми збудуємо нову хату. Інколи розбирає жаль Я її бачу, навіть не заплющуючи очей. От якби я поклав її при його житті. Яка це втіха родичам!
— Я своїх не запам'ятала,— Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх.— 3 чотирьох років сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тоді почала підбирати до мішка, що відбилося від чужих рук. — Вона вирішила нічого не приховувати.— Ти знаєш, як мене від хреста звали? Оленкою. Було мені чотирнадцять, як придавив Охітва. Можеш повірити: священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потім стала підночовувати за гостинці Гривастюків, Задвірних — усіх, кому була охота.
Знову внутрішнє ридання. Тремтять ще соковиті малинові губи, і нервово сіпається легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула жодним словом. Мабуть, ще жила в її серці надія. Я подумав: "Ні, не страх вона поборола, а знайшла в собі силу подивитися на себе збоку і навіть у чиїйсь присутності. Але... от загадка — людина, що її принукало це зробити?" Раптом вона звелась і, долаючи ніяковість:
— Скажи, Прокопику: може, тобі щось зварити, принести?
"Добра вижадналась, і хочеться їй добро зробити".
— Ну, — вдавано засміявся я.— Тільки покажи приклад, тоді мені з усього села нестимуть. Як схимникові. Спасибі, Ревеко... Пробач — Оленко. Ой, до роботи...
Я на її місці образився б на Прокопа Повсюду. Вона довірилась мені, але я не захотів, щоб це довір'я закріпилось. Вона помітила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, і не бідніє через свою щедрість.
— Каменю ти вже наклав — дай боже! — мовила вона радісно і не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, їй хотілося, щоб я ще раз назвав її Оленкою? — Тільки вважай на себе, бо до пори знищишся.
— Стежкою і не пробуй,— порадив я, бачачи, що вона рушає.— Краще піднімися на гору, а тоді зійдеш попри цвинтар, там не так слизько.
— Щасливо, Прокопику!
— І тобі, Оленко!
Вона зупинилась, зміряла мене довгим поглядом і раптом широко усміхнулась — якоюсь молодою, іскристою і мудрою усмішкою, яка молодила її, як молодить дівчину шлюбний вінок на голові.
Невдовзі після Ревеки до каменоломні приперся Головацький. Я спустився зі скелі й перегородив йому вхід на стежці. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лиці його було написане неспокійне запитання. Він вражено оглядав стоси і на мить затримав мою руку в своїй.
— У селі ходять легенди чи анекдоти,— почав він,— начебто ви будуєтеся.
— Це відповідає істині,— відповів я.
— Іванчук мені таке набалакав,— додав він з тим же сумнівом і майже з жалем, бо від Іванчука можна чекати чого завгодно.
— Так, я кладу хату.
Головацький переминався з ноги на ногу, потім обійшов мене з грубим наміром прорватися на поле бою.
— Камінь не сипчастий?— запитав він, обводячи поглядом скелі. — Я колись брав тут, то був сипчастий.
Переклав стіну в стайні і шкодую: викришується, як немішана глина. Курка лапою торкнеться — і цідиться зі стіни.
— Наскільки я розуміюся, — сказав я, — камінь будівельний. Я на нього не програю.
Головацький підійшов до стосів, і зацікавленість його змінилась розгубленістю.
— Гм,— промовив він. Запала незручна мовчанка.
— Куріть,— великодушно запропонував я і подав пушку.
Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кінці, вагаючись, яким узяти до рота.
— Ви багато встигли, як бачу.
— Так воно буває, коли людина хоче щось мати. Особливо тоді, коли вона на повних сто відсотків працює на себе.
— Та я розумію...
—— Але їй, як ви знаєте, не дають. Вона сьогодні хоче-мати хату, завтра — в хаті, післязавтра думає про лазню і водогін, а тоді про свою книгарню, про фортепіано... Людина — це ненаситне створіння. Тому в неї треба відбирати частину дорібку. Як у бджіл — мед, як з-під курей — яйця. Тоді вона стає ще захланнішою і зовсім не щадить себе в роботі.
— Гм...
— А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась — дуже гарно, але гнізда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усім відомо, на гніздо не буде сідати, а коли обсохне — її знову кидають у воду. Кілька купелів — і вона зрозуміє, що треба знову нестися. Правда ж?
Головацький почав знизувати плечима, запідозрюючи якийсь підкоп.
— Думаю — піду подивлюся,— нарешті видавив він з себе,— бо чоловік може не знати, де тут добрий камінь, і потерпіти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу.
— Намацав,— повторив я.— Прикидав недавно: вирву , її з м'ясом, і залишиться тільки сипчастий камінь.
— На будуче кар'єр треба відкривати от-там,— махнув він невизначено в бік цвинтаря.— Там камінь податливіший для тесання.
— То в мене промашка?
— Ні, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливіший для тесання.
Я цих доброзичливців чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричі гепнувся об землю і почав лізти назадгузь.
V
Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запічку. Одне з двох: або справді щось загубилось, або збирається на розмову.
— Що сталося? — запитав я про всяк випадок. Крім того, я не почував себе ні в чому винним.
Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливіше, а тоді зненацька:
— Прибігала Гривастюкова Гафія: завтра будуть трусити.
— Що?
Левадиха шпурнула додолу макогоном.
— Хліб! Хліб будуть реквізувати. — Перекривила: — Що! Воював! А був би тут — знав би.
— У нас багато? — спокійно запитав я. Лихо його знає, мене щось тішило в її страху.
— Ой,— зітхнула Левадиха, опускаючи руки.— Та скільки б не було! Чи ти дитина? — Вона сердилась не на жарт.— На стриху півдіжі пшениці. У сінях міщя кукурудзи. В коморі кірцівка з соняшником... Ой, содома і гомора! Пропаде наша праця ні за що ні про що!
— Не гнівайтесь,— сказав я нетерпляче.— Ліпше покажіть, куди зносити.
— Сіяли на цей рік обмаль,— торохтіла Левадиха, ходячи дзиґою по хаті,— лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимітає шпихліри, тоді знову голод, а з голодом — пошесті: тифи, віспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на військо. Лишиться сільська худібка на бараболинні із загат, як у воєнні зими.
— Куди носити? — повторив я запитання. Левадиха несподівано вмовкла, мов вичерпала запас слів, і накинула на плечі кожушину.
— Ходи.
У сінях я наступив на кочергу, і держаком вдарило в двері до світлиці.
— Боже мій!— зойкнула стара.— Та ліхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботі!
— Отак нас учили бути недобрими,— вирвалося в мене. Під оборогом, де я склав порізану грушу і де з незапам'ятних днів валялися клепки з розсохлих цебрів і бочок, Левадиха постукала костуром.
— Тут, де стою, Прокопику, — вона по-дівочому, мов хто її ущипнув, відскочила од стіни.— Треба відкинути ріщачко і сміття, щоб не насипалося досередини. Схрон небіжчик Антін викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я піду ще один мішок полатаю.
— Добре, бабусю.
Коли вона зникла, я засміявся: серце її одразу розм'якло, як пересвідчилось, що "глибоченький" схрон на місці. Ось де бастіон віри і надії.
Я згріб сміття, перекидав дрова, підняв дві залізнозав'ялі дубові дошки. Зсередини запахло печерицями. Світло ліхтарні впало на клин муру — він димів теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землі.
— Опісля сповістиш Марину,— раптом сказала над моєю головою Левадиха. Вона наче від печі повернулась: щоки рясно палахкотіли, очі поблискували.— Від Марини повернеш до Байдиної жінки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо діток у хаті.— Помовчавши, додала: — Марина від Ковальчуків відокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужиків занаджувати). То зайди з городу до комірчини, бо псяра може накинутися.
Попереносити до схрону Левадишине збіжжя не складало труднощів. Я акуратно присипав бруси сміттям і навалив важкий відземок. Левадиха примірялась примруженим оком.
— Ніхто й не подумав би! — сказала в захопленні.— До того ж оборіг непокритий, непримітний. То квапся, Прокопику, най тобі бог помагає.
(Продовження на наступній сторінці)