— Поміркуйте. Завтра відправляємо партію емігрантів. Вирішите їхати — заходьте перед обідом.
— Це не входить у мої плани.
— Ви й так мусите навідатися: начальник управи буде тільки завтра.
Під муром сидів одноногий інвалід у австрійському мундирі и пропонував перехожим лепсько зшиті чоловічі черевики. Довкола нього збиралися жінки, питали, скільки коштує, одходили. Не вгавав гармидер, ніхто не годився, та й сам інвалід не мав охоти розлучатися з крамом: просто вихваляв, і це йому справляло насолоду.
Ще один інвалід боком лежав на розі вулиць, простягнувши кукси одірваних рук, заплющивши очі і наспівуючи:
Ми гайдамаки, ми всі однакі, Ми ненавидим панське ярмо.
Молодиці клали біля його голови монети, та він ні разу не зиркнув на гірку мідяків; звівшись, поплентався вздовж поточний до лісу.
Мене знову полонила юрба п'яних жінок. Відбившись кулаками, я заскочив до корчми. Якийсь засушений, низькорослий, жалюгідний гуцулик із закислими очима розповідав, як привезли із австрійського лазарету безногого батька.
— Сестра взяла його за поперек, спустила з вагона мені на руки — а він легенький, як сірничина. Відніс на воза... Легесенький, як скіпочка...
Єврей допоміг мені пробратися через залу до комірки. За столиком сидів офіцер з молоденькою, щонайбільше п'ятнадцятирічною, дівчиною, за другим — років двадцяти красуня з розкішною короною каштанових кіс навколо голови. Єврей стиснув плечима, мовляв, нічого не вдію, сідайте до компанії з дівчиною. Я пустився до виходу, але він загородив мені шлях, мовлячи на вухо:
— Сідайте, прошу вас. Я підшукаю їй хлопця, а цю парочку випхаю, вони вже п'яненькі.
Дівчина сиділа боком до мене. Мені стрепенулося серце: ніс, чоло, вуста, підборіддя — ніби змальовані з Дру-жани. Я сидів мов ошелешений. Сврей про всяк випадок приніс пляшку вина і дві чарки. Я довго не смів підняти на дівчину очей. Невже може таке трапитися? Дівчина була наче молодшою Дружаниною сестрою. Я наповнив обидві чарки. Красуня й бровою не повела.
— Звідки ви? — спитав я нарешті.
— З хутора, — відказала дівчина, не глянувши на мене.
— З якого?
— А вам не однаково? — вона зміряла мене прицінли-вим зором. — Вам не досить, що я тут сиджу?
Губи її жалісно ворухнулися, та вона міцно стулила їх і відвернулась.
— Я місцевий, — мовив я збентежено.
Дівчина швидко глипнула на мене, зайняла попередню позу і знизала плечима.
— Я тут знаю кожний осідок.
— Пийте своє вино,— холодно промовила вона.
Я вихилив чарку, другу, налив знову. В міру того, як мене обіймав хміль, дівчина немовби веселішала. У дверях виріс єврей. Пін усміхнувся, через мить подав ще пляшку вина і закуску.
— Будьте спокійні, — досить голосно прошепотів він.— Гарантую...
Дівчина ледь усміхнулася на його слова.
— Випийте зі мною, — вперше на Буковині звернувся я по-українському.
Красуня злякано підняла брови і кивнула на офіцера, мовляв, не обберешся біди.
— Випийте, — попросив я по-українському. Дівчина спохмурніла.
— Вас заарештують. — Вона силувано усміхнулась до офіцера, який повернувся до нас обличчям. — Замовчіть.
— Підемо? — спитав офіцер подружку.
Та радісно потрясла кісками, мов заждалася цієї пропозиції. Вона падала з ніг. Офіцер взяв її за стан і майже виніс з комірки, бурмочучи:
— СопсогёапЫ.. О сопсогёаШа!..1
— Підемо? — запитав я сусідку, наслідуючи офіцера. Вона з ваганням поглянула на мене і звелась.
— А вино?
Знову вмостилася на стільці. Я випив рештки вина і розплатився. Сп'янівши, я щось розповідав про повстання, кляв сигуранцу і бессарабців. Потому перестрибнув на те, що в Румунії цілком можливе життя. На тартаку я стрічав засуджених за політику чернівецьких і бухарестських професорів. Дівчина то посміхалась, то боязко поглипувала на двері. Я подумав, що вона мене не слухає, і вдарив об столик кулаком:
— Ти побачиш, що завтра почнеться!..
Вона долонею затулила мені рота, підсіла ближче, майже впритул, поклала на плече голову. Коси її пахли брин-душками.
— Люди поховали зброю. Завтра...
Вона розсердилась і смикнула мене за комір. Я слухняно рушив за нею.
— Дурненький! — сказала вона через годину на царині, пригортаючи. — Я щаслива. Мені тебе Бог послав. У мене народиться син. Він буде красень. У його жилах тектиме кров гуцула.
Мене щось поривало бігти світ за очі, а вона нітрохи не соромилась.
— Люби мене, — прохала вона. — Ти мусиш знати, що я більше ні з ким не піду... Я його добре виховаю... Дурненький, в горах нема чоловіків. Завтра ще партію відправлять до Канади — і хлопця зі свічкою не знайдеш. Завтра їдуть. Того в Путилі стільки жінок. Що чоловікові, який їде на чужину, забавитися з молодицею? А їй цього дуже треба...
— Втікають з рідної землі?
— Тут і на хліб не заробиш! Люби мене, коханий. Люби...
— Я піду з тобою на хутір.
Вона міцно обняла мене і прошепотіла:
— То буде тяжке, несправедливе щастя. Нас проклянуть. Там самі дівчата і жінки. Ні!.. Що з тобою? Люби мене, гуцулику. Люби...
Вона зітхнула.
Колеса рубали гірський суглинок. Я попросився на підводу до жвавого миршавенького гірнячка, якогось гуцульського вишкребка. А на передній підводі безперестанку смоктав люльку Данило Крицяк. Я не пробував з ним заговорити, він — теж.
У Підзахаричах валка зупинилася на ніч. Емігранти посунули до корчми. Внезагаї зчинилася бійка, когось загамселили до смерті. Суперечки точилися всю дорогу. Наступної ночі усе знову змішалося, рвали один одному тіло і ламали кістки.
У Вижниці перед посадкою до вагонів емігрантів повели на медичний огляд. Половину вибракували з сифілісом, півтора десятка мали сухоти — цих лишили до поправки.
Нарешті поїзд рушив. Данило Крицяк рвався у вагон, репетував:
— Ксеню! Ксеню, скажи, що я добре відплачу. Ксеню!!! Вербувальник посміхнувся.
— Я навіть не спитав, як її звати, — пробурмотів я, думаючи про дівчину, з якою стрівся в Путилі.
Вона покинула мене сонного перед досвітком.
Поїзд набирав швидкість. Ми їхали мовчки. У Вашків-цях я зійшов на перон, напився води. У Лужанах поїзд півгодини простояв. Я ходив уздовж вагонів. У мене пітніли руки. В Чернівцях наші вагони підчепили до довжелезного ешелону. Ешелон ридав. Ридав локомотив. Я вирвався з цього ридання на перон.
— Buna ziua2, — привіталася до вух нафарбована повія. — Пане! — додала вона по-українському, зміркувавши, що я гуцул.
Повз нас прогуркотів локомотив із засвіченими фарами.
— Пане, ваш поїзд рушив. Ви відстанете.
Я взяв її під руку. Це була маленька пофарбована жіночка, і мені довелося нагнутися.
— Як би то так сказати, — мовив я їй на вухо, — щоб не схоже було ні на пам'ятник, ні на сльози.
— Прошу. Але нащо говорити про сльози плачучи?
— Щоб не схоже було, — повторив я.
— Але ж ваш поїзд відходить, пане, — сказала повія, піднімаючи на мене здивовані очі.
— Він уже відійшов, — посміхнувся я.
— Знаєте що?.. Ходімо до мене. Я наймаю затишну квартирку.
— Пішов би, — відказав я. — В мене багато часу. Але, розумієш, мені ніколи.
— Я вас не розумію,— роздратовано мовила повія.
— Отож-то! Noapte buna!..3
-----
Примітки:
До роману "Додому нема вороття"
1 Мобілізація.
2 Виборна посада.
3 Маршалок Буковини напередодні Першої світової війни, лідер консервативної партії.
4 Дитина прив'язана до своєї матері. Ми чекаємо тебе на виході (нш.). 3 Прошу вибачити (нш.).
6 О! Добрий день! Прошу. Прошу на повітря (нш.).
7 Я свідомий ваги мого завдання! {НШ.).
8 Заможний парубок.
9 Ідеологи пангерманізму.
10 Так називався розділ пангерманської монографії Шульца-Геверні-ца, присвяченої "українському питанню".
11 "День " — назва кайзерівської газети (нш.).
12 "Загальний і повний оракул", часослов.
13 Шпигун (нім.).
14 Командуючий групою військ австрійських армій.
15 Країна ведмедів (нім.).
16 Австрійський військовий генерал.
17 Жандармський генерал.
18 У Талергофі знаходилися концентраційні табори.
19 Іди-но своєю дорогою (італ.).
20 Олекса Довбуш.
21 Розмовляти лише румунською!
22 Гармонія! О гармонія!.. (Рум.).
23 Добридень (рум.).
24 Добраніч!.. (Рум.).