— Ти виріс і вмер сиротою, — повторив Юр, складаючи для молитви руки. — Чи знав ти, що твого сина румуни розтоптали кіньми? Що Дружана, втративши надію на твоє повернення, через горе та скруту пішла жити з молодшим за мене на два роки дідом?
На Оксенових очах набухли сльози. Губи скривилися від болю під серцем.
— Либонь, не знав, що всі твої ровесники впали на фронті, Василь Чигрин загинув від румунської кулі, а Сергій Верешко став румуном Верешку... А молодняк вистріляли... Лишилися в горах старці з жінками й дітьми, але і їх виселили в низові хутори, аби між верхами не зростали бунтарі.
Де ти, правдо, де ти, воле? Сині гори кров'ю сходять.
Плачуть брати, плачуть. Плачуть сестри, плачуть, Плачуть у могилі.
— Твій Оксенко затоптаний кіньми під час сутички між гуцулами і поліцаями. А жінка твоя, Дружана, тепер в якомусь долішньому селі — тобі однаково де, бо вже не народить тобі синів. — Юр витер очі і, схлипнувши, нахилився над Оксеном. — Прощай, сину. — Закрив мерцеві очі, та вони знов розплющилися. Юр вражено стріпнув пучками.— Свят, свят, свят! Господи, прости дурному дідові. Ти живий, Ксеню? — Злякано повів зором. — Даруй, свята Богородице, старому дурневі! Ксеню!
Оксен спрагло ворухнув губами.
— Кара Господня! — став посеред хати Кошута. — Що мені з тобою робити, сину? Я сам немічний, а вчора приходжу, мац — ти холодний. Розум заступило!..
XII
Юр не відступав від мене, поки не поставив на ноги. Наближалася зима. Старий ненадовго лишав мене, щоб припасти дров, збирав оорівки, обтрясав сливи і варив повидло.
— Не помремо з голоду, — втішав і мене, й себе. — Є бульба, насушив мішок слив, а ти поправишся — підеш на дика.
Якось сказав:
— Вичухаєшся — я спущуся до Яблуниці чи Довгопіл-ля і висватаю тобі дівчину. Ти ще молодий, житимеш. Дівчат повно. Висватаю кращу, ніж Дружана. І діточки підуть...
Він визирнув з вікна і повеселішав, ніби побачив над хатами димочки, а на вулицях юрби людей.
Я невідступно бачив перед сооою Дружану. Я так і не встиг сказати їй всього того, що колись придумав у полонині. І не пам'ятав ні смаку поцілунків, ні хвилювання від дотику гарячих рук. Але я завше її любив. Сама лиш згадка про неї піднімала мене на ноги, мало не підносячи в повітря. Та ось вона мене забула, присипляє недолугого діда, в котрого є дещо в коморі й котрого не заберуть ні до війська, ні на примусові роботи.
Часом я думав, що оклигав би за один день, якби зі мною була моя Дружана. Я важко дихав — у грудях хрипіло й клекотало, ніби там варилися прокляті італійські осколки. Кошута, мабуть, звик заставати мене в одній і тій же позі на ослоні за скринею і, коли появлявся, надточував попередню бесіду, хоч я майже не озивався. Одного разу Юр вернувся розлючений.
— Ти ходиш між життям і смертю. Не прагнеш допомогти собі. Чого нидієш? Ти гадаєш, якби вона була тут, тобі стало б легше? Не дивися на мене! Я знаю: ти про неї сотаєш дні і ночі... Коли ти сидів у в'язниці, я посилав її до Чернівців: "Піди розвідай. Дай щось у руку..." — "Боюся, — каже. — Тоді до мене вчепляться. Що буде з дитиною?" Давав трохи срібла... Не пішла! А ти конаєш за нею. Нині такі жінки... Чигрина забили — Данилка з Мариничевим Миколкою тягалася... Якби була Дружана, ти знайшов би собі іншу заковику. Повір старому, я дещо пережив. Люди, чи можна бути собі ворогом?!
Він грюкнув дверима. Справді, Дружана ні при чому. Я нидію через Кошуту. Якби про мене ніхто не турбувався, я знайшов би в собі сили. Я зробив крок на хату і, заточившись, упав на ослін. Може, з півгодини не міг зачепитися за жодну думку, відтак спіймав нитку.
Дружана живе з іншим. Без Юра я помер би. Але що мені не дає спокою? Хто тут в хаті є? А є напевне.
Тримаючись скрині, вибрався на середину світлиці. Минуло багато років, одначе у хаті ніщо не міняється. Тільки ж?.. Піді мною підкошувалися ноги, але я таки дістався до одвірка. У кутку біля комина висіло дзеркало. Воно було розбите. Замість скла чорніла трухлява дощечка. Я торкнув її пальцем і пересвідчився, що це тильний бік, дзеркало хтось повернув до стіни склом. Так робиться, коли в хаті покійник. Я з несвідомою злою Ьадістю повернув дзеркало, але скло не зблиснуло: воно було зап-нене акуратно складеною і пришпиленою з боків дитячою сорочечкою. Мені стисло горло. Я пригорнув ту сорочечку до грудей і безсило звалився на долівку. З рота витік струмочок крові, збіг на сорочечку, я застогнав і знепритомнів.
— Прибігала Данилка, — ще з сіней почувся Юрів голос. — Ти знову...
Він допоміг мені добратися до лежанки, обмив кров з обличчя і рук.
— Не знаю вже, чи й казати.
— Кажіть, стариня.
— Невеселі вістки, Ксеню. — Він, видно, вирішив вибити клин клином. — Пани ділять гуцульські царини. Податки нема чим сплачувати, то поліція забирає скотину. Румуни, лиш як прийшли, спочатку дали полегшення: навезли краму, горілки, понавигадували свят — щодень Божий пиятика і бійки. Старші, правда, сиділи тихо, а молодняк бешкетував. Хлопчиків по одному, по два пере-арештували, звеліли позносити зброю. Відтак прикрутили, прикрутили... Між гуцулами почався розбрат. Після перепису... — Кошута сів край ліжка і зняв кресаню, блиснувши білою пілкою навколо голови. — Голова поболює, — сказав він, поправляючи пов'язку. — Після перепису тих гірняків, котрі поселилися перед самою війною, стали називати українцями. Такі родини, як, приміром Ма-риничі, Петраші, Тораки, зареєстрували гуцулами, бо є села з такими назвами. А переселенці з Галичини стали
Гусинами. Вийшло, що ріжок у ріжок живуть три народи, між тими народами зайшли чвари, бо хто в гори дістався скорше, тому більше права... Гуцули зганяли з землі
Еусинів, українці швиденько переписалися румунами, оже, що діялося! І ось одного доброго дня заїхали панські інженери, розділили землю, як їм подобалося. І гуцулам, і українцям, і русинам зосталися грядки між воринням при осідку. Барон Василько загарбав вісім квадратних миль. Коли зігнали людей з верхових хуторів, то и полонини дісталися панам. І вже не утримаєш ні худобину, ні себе. Ночами буковинські гуцули втікали на Галичину. Стріляли їх на Черемоші і румуни, і поляки, які вартували кордон. Внезагаї сюди рушили галичани, бо й на тому боці панська Польща дала "солодке життя". Галичан теж стріляли і поляки, і румуни. Ще й досі переходять кордон. Ото зо дві ночі тихо, а на третю — пальба, і поніс Черемош трупи на червоній хвилі. Мати Господня, скільки ця ріка випила людської крові!.. Прибігала Данилка. Питає, як тут у мене, бо в долі голод. Дав їй трохи сушені. Що більше маю? Хоча б коза при хаті!.. Мене лишили в селі, бо заприсягнувся, що не буду розводити ніякої смути. Слава Богу, що й так.
Останні фрази Кошута викрикував. Я згадав, що він недочуває.
— Ти бачиш, що робиться! — вигукнув старий. Я кивнув.
Мов не вірячи собі, він смикнув себе за вус. Я ще раз кивнув.
Того року зима прийшла в гори рано. Я вільніше дихнув після мокрої плюгавиці і хвищавищ. Старий зрадів і щотижня різав курку.
— В село заходять вепри, Ксеню, — сказав він, кладучи на скриню тайстру. — Курей вже нема. Тепер твій клопіт. І чого мовчиш? Говори. Ми з Данилкою бесідуємо на мигах. — У куточках його губ мигнула сумна посмішка. — Геть знахабніли дики, — докинув трохи згодом. — Нема дивниці, коли забіжить вовк до села.
Я почистив карабін, розібрав гвинтівку.
— Поїж, поки тепле. — ІОр покрутив у глечику ложкою. — Де то чувано, щоб дики заходили в село!
"Хіба це село?" — подумав я, присунувши до себе глечик.
— Може, скажеш, що це не село? — Наче вгадавши мою думку, Юр підстрибнув від обурення. Він не спускав з мене ока, та, не дочекавшись відповіді, допоміг чистити деталі. — А в кого справніша зброя — в росіян чи у австріяків? Ну чого ти мовчиш, як чіп?
— Підемо разом на вепра, — мовив я.
— Підемо разом на вепра? — попросився глухий ватаг.
— Завтра.
— Завтра?
— На снігопад не збирається, — показав я на вікно.
А за вікном бухало полум'я. Горіла Третякова хата. Навколо сновигали вершники і піші, на дошках біля студ-ниці розпаковували клунки, розставляли пляшки і якусь живність. Хата горіла майже без диму. Лиш іскри, вистрілюючи вгору, описували в повітрі курні, підзолочені емуги. На розсохах біля згарища смажилася настромлена на кіл туша оленя.
— Пани з полювання вертаються, — сказав Кошута.
— Собаки!
— Хату запалили. Забава! — Кошута одійшов од вікна.
— Собаки.
Після трапези п'яний печеніг кинув крізь вікно тліючу головешку до нової, ще не зчорнілої хати Василя Чигрина. З вікна довго плив тонкий шлейф диму, потому оселя враз спалахнула і довкіл, швидко розширюючись, паруючою раною затемніла з-під снігу земля.
Третяків осідок дотлівав. П яно ковзаючи в снігу, мисливці зводили до студниці коней. Було їх чоловік десять. Може, в інші часи я не став би їх лічити. Але цього разу мовчання не було зрадою. Я не зраджував.
У наступні дні Кошута більше не згадував про полювання. Тепер і він цілими днями мовчав.
Я хутко видужував. Це ватага немовби не радувало. Він на очах немічнів. Я готував їжу на двох і мусив його вмовляти, щоб він узяв до рота страви.
(Продовження на наступній сторінці)