За кількістю масок цих, як за кільцями на спиляному дереві, вимірюється його вік. Та, зрештою, достатньо поглянути на нинішню, щоб збагнути: ресурджент — старий, пекельно старий — і справа не у роках, а у тому, що він пережив, побачив, почув. У тому, що здійснив.
Йому не вперше дивитися на палаючі хати й людей, які в паніці метушаться між ними.
Інша річ — молодий ресурджент. Обличчя його ще не набуло характерної відстороненості, погляд живіший, ніж треба, — але молодший вчиться, старається, це помітно! — незабаром він стане гідним послідовником старшого. І будь-яка випадковість, будь-яка оказія, наприклад, палаюче рибальське сільце, лише загартовують молодшого.
От і стоять обидвоє віддалік, відточують мистецтво незворушності.
...Та ні ж! — розуміє нарешті Фантин, — воскресники тут не випадково. Те, що зараз вони нічого не роблять, — лише видимість, ілюзія: їхня бездіяльність красномовніша за будь-які слова та вчинки.
Захотіли б зупинити стражників, що із заповзятістю мурах сновигають від халупи до халупи та закидують на дахи смолоскипи, — зупинили б!
— Та що ж це?!.. — схлипує стариган, рвонувши просто у вогняну коловерть. Його рідні... там? чи все-таки встигли врятуватися? Він не знає і, схоже, не дуже цим переймається, вигляд палаючої хати перетворив його на нерозумного, розлюченого звіра. У такого краще не ставати на шляху, але Фантин усе-таки ризикує: він хапає старигана за плечі, висне на ньому і волає у волохате вухо: "Стій! Стій, куди!"
Той хоче вирватися, не може і мчить із Фантином на плечах — на жаль, Лезо Монети не тільки низенький, він і важить небагато.
Міські стражі не намагаються зупинити цю дивакувату парочку, у охоронців спокою є справи важливіші. Наприклад, підпалювати інші хати і стежити, щоб їхні господарі спересердя не напали на червоноплащників.
Хоча, здається, ресурдженти цілком здатні за себе постояти.
Один із воскресників раптом оживає і стрімко заступає стариганові дорогу. Той не встигає зупинитись і, зойкнувши, з розгону врізається в червоноплащника. Фантин від удару летить на землю, встигнувши здивуватись: посеред ґвалту і розгардіяшу, посеред палаючого сільця, де сморід риб’ячих нутрощів, запах водоростей і спітнілих тіл змішується з чадним гаром, ресурджент наче оповитий непроникним коконом із солодавих ароматів. Наче він не від світу цього, а так, янгол, який на мить зійшов з небес.
Зараз справедливість відновить і назад злетить, на хмарині білій.
Стариганові, натомість, на янгола плювать. Він мугика щось нерозбірливе, підводиться з землі і намірюється неодмінно застрибнути в палаючу халупу. Точно не заради спасіння рідних, бо от же вони, прибігли: дружина, діти різновікові, від шмаркотливої дрібноти до здорованя, яких ще пошукать, — усі лементують: куди ти, батьку, невже геть із розуму з’їхав. А дружина — та і кулаком для впевненості приголубила: "Одумайся, старий бовдуре! Мало того, що ми без прихистку залишилися, хочеш ще й годувальника нас позбавити" (у жінок — думає Фантин — своя логіка).
— Дурепа! — огризається стариган. Відштовхує дружину, розкидає, мов новонароджених кошенят, дітей (навіть здорованя!) і знову хоче стрибнути у палаючий дім. Який уже й розвалюватися почав; але ніщо, ніщо не зупинить божевільного!..
Крім слів, мовлених ресурджентом.
— Гаманця там немає, — повідомляє червоноплащник з такою собі легкою іронією, навіть із докором. Буцім звинувачує: міг би і здогадатися, люб’язний!
Стариган ковтає слину, остаточно лютіє і, гортанно ревучи, повертається до воскресника, здається, щоб стиснути його напахчене горло чорними своїми пальцями.
Тільки тепер (пізнувато, чи не так?) Фантин запитує себе, а що, власне, він тут робить? Навіщо помчав слідом за стариганом, навіщо вплутався у небезпечну, чужу для нього справу, чому не махнув рукою, — щасти, мовляв, і на все добре, — та не поквапився до месера Оберто, звітувать? Нехай би сам магус потім розбирався із цим рибалкою, який — еге ж! тримай, не впусти! — "викинув" знайдений гаманець. А тепер от рветься заскочити у палаючу... та ні, вже у поруйновану халупу, щоб згаданий гаманець там відшукать.
От і вір після цього людям!
...І все-таки — чому?
Ніякої симпатії, жодних зобов’язань перед стариганом у Фантина немає і бути не може. Він дивиться, як двоє стражників викручують руки рибалці, як ресурджент із тим самим лінькуватим виглядом щось наказує їм, як стогне і коцюбиться у пилюці син-здоровань, котрий метнувся був на допомогу непутящому татові... Фантин дивиться і нічого не відчуває.
Це повинно було статися, раптом розуміє він. Усе, аж до появи воскресників. Я знав, що це станеться, це чи щось у цьому дусі. Я хотів, щоб це сталося.
Я, розуміє Фантин, захворів найгіршою хворобою "віллана". Мені подобається ризик, він уже не просто лоскоче нерви, а саме п’янить: я застромлюю голову в петлю навіть тоді, коли в тому немає потреби.
Що рівнозначно втраті професійного чуття, рівнозначно загибелі, — гірше, ніж втрати гнучкості суглобів чи швидкої реакції.
Я, не замислюючись, поліз у самісіньке пекло. І зараз отримаю по заслузі.
Ця думка не лякає Фантина, лише викликає легку прикрість, що все вийшло так бездарно і безглуздо. Клятий магус споганив йому життя, граючи, перетрощив долю, а сам зараз, напевне, відлежує боки на заїжджому дворі та чекає вістей.
"А от хрін він їх дочекається! — із п’янкою легкістю думає Лезо Монети. — Хай хоч до другого пришестя на ліжку крутиться".
Рештки розсудливості змушують Фантина все-таки спробувати завіятись звідси, поки ресурджент і сторожа зайняті стариганом.
— Я поверну тобі все, що було в гаманці, — обіцяє воскресник. — І додам ще кілька золотих. Якщо ти скажеш мені, де... — Він переривається, підводить голову і наказує своїм підлеглим: — Цього хоч не впустіть, бовдури!
Йдеться, ясна річ, про Фантина. Тиждень тому, почувши таке, він би чкурнув звідси — тільки б його і бачили! Теперь навіть не намагається.
— Розу-умний хлопчик, — шепоче за лівим плечем вкрадливий голос.
Авжеж, звісно, ресурджентів двоє — і другий, молодший, якраз приглядав, аби "розу-умний хлопчик" не накивав п’ятами.
— Розумний... Він не побіжить.
— Однак і спокушати надміру не слід, — уривисто мовить перший воскресник. — То про що це я... про гаманець. Ну, будеш душу очищати, грішний сину мій?
Певно, з боку це виглядає смішно: ресурджент годиться рибалці щонайменше у сини.
Але сміятися Фантину не хочеться.
— Грішний, — шепоче, спльовуючи кров, стариган. — Грішний я, отче. Все скажу, як було. Тільки її, — виразний погляд на дружину, — її заберіть.
Забирають, відводять подалі.
— Ну от, значить, — майже із задоволенням каже рибалка. — Значить, грішний. Брехав. Дружині — зокрема. Добра ближнього свого, Ефраїма-гендляра, прагнув. І не раз. Перелюбствував. Так-так, багацько, усіх і не згадать!.. Ще...
— Гаманець, — м’яко нагадує йому воскресник.
— Що?
— Гаманець.
Стариган морщить лоба:
— Гаманець, гаманець... Який гаманець?
Ресурджент огидливо, двома пальцями, бере його за вухо — наче батько, який зібрався провчити сина-шалапута.
— Пригадуй, — радить лагідно.
По обличчю старигана стікають великі, масні краплі. Він кривить рота в усмішці, від якої Фантинові стає не по собі:
— Не знаю ніякого гаманця. Не було його, пане. Не було.
— На жаль, фра Оттавіо, звичай на історія. Вони викручуються навіть тоді, коли брехня їхня очевидна. — Старший ресурджент достає вицвілий, вимазаний в землі гаманець. Фантин мимоволі дивується, що воскресник не погидував покласти його до своєї кишені. — Бачиш, — звертається ресурджент до рибалки, — ми ж дійсно його знайшли. А ти бозна-що верзеш. Навіщо? Чи скажеш, не твій гаманець?
— Не мій.
— І в халупі твоїй він випадково опинився, чи не так? Недоброзичливці підкинули. Може, Ефраїм-гендляр вирішив тебе підставити? Або ті, з ким перелюбствував, віддячити захотіли, приємний подарунок влаштувать?
— Не знаю, отче.
— Фра Оттавіо, от вам і випала можливість дечому повчитися. Накажіть барджело, аби цього юнака зв’язали та посадили окремо від інших свідків — і неодмінно простежили, щоб він не міг з ними перекинутися слівцем чи обмінятися знаками. А ми звернемо свою увагу на цього... — і ресурджент із презирством вказує підборіддям на старигана, не випускаючи його вухо зі своїх вузлуватих пальців.
На зап’ястя Фантинові накручують ледве не цілий моток якоїсь огидної, колючої мотузки; він намагається скласти долоні човником, але фра Оттавіо помічає і гримає на сторожу, щоб не ловили ґав і як слід потурбувалися про полоненого; фокус не проходить. Ще й ноги зв’язують, та так, аби жодного зайвого поруху зробити не міг. До рота впихують слизьку ганчірку: знай мовчи та чекай своєї черги, тоді вже набалакаєшся досхочу!
(Продовження на наступній сторінці)