Тут не бідують, не ганяються за роботою. Тому можуть дозволити собі делікатно, але настійливо вказати на двері клієнтові не зовсім багатому: маестро зайнятий, шкода, але що поробиш! Заходьте іншим разом (коли підзбираєте грошенят) — і двері перед носом закриють. Ввічливо.
Підмайстер уже настільки звик завертати "дрібноту", що губиться, коли дівуля, не звернувши уваги на його слова, перетинає вузьке приміщення крамнички, по-хазяйськи штовхає двері, що ведуть до майстерні, й заходить.
— Але... — тільки і встигає пискнути хлопчик. Подумки він уже прикладає лід до своїх вух, які — ох! — матимуть "подяку" від маестро.
— А вам чого? — набурмосено повертається він до "голоса": —Теж?..
— А я на вулиці зачекаю, — той із несподіваною покірністю всміхається й дійсно виходить на вулицю. От і збагни їх, схиблених!..
Хлопчик трохи вичікує, аби переконатися: гість не обманює; але дивитися за ним увесь час ніяк не можна, треба якомога хутчіш бігти в майстерню і якщо не попередити, то бодай применшити гнів Тодаро Іракунді. Але тільки-но хлопчик береться за дверне кільце, маестро з того боку роздратовано гарчить:
— Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?
— Так, маестро.
Він прикладається вухом до замкової шпарини, завмираючи від цікавості й жаху бути застуканим за цим заняттям. І чує, як якийсь чоловік (хто такий? звідки взявся?!) питає:
— Ви могли б виготовити точнісінько такий?
Далі ллється лайка маестро — добірна, хлопець уже й не пам’ятає, коли Іракунді востаннє так лютився.
— Відійди, — радить йому "голос", який повернувся і тепер стоїть при вході до крамниці. — Деякі розмови подібні до повільнодіючих трунків, ця — з таких. Отруїшся — рано чи пізно помреш. Налий-но мені краще вина. — І він, взявши табурет, всідається на вулиці при вході до крамниці з твердим наміром не впускати нікого, поки месер Оберто не завершить бесіди з маестро Тодаро.
6
Коли жінка, яка зайшла до майстерні, раптом перетворилася на чоловіка (точнісінько тоді ж, коли застряглий у шитті барабао побачив метаморфози, що відбувалися з наче-Оберто в "Стоптаному чоботі"), першої миті Тодаро Іракунді добряче перелякався. Хоча, бачить мадонна, ніхто в цьому містечку не ризикнув би стверджувати, що маестро — із боягузів! Ті, хто сумнівався в цьому, чи встигли вчасно (і привселюдно!) відмовитися від своєї думки, чи завчасно дізналися правду щодо облаштування Пекла або Чистилища.
І все-таки він перелякався.
За довгі роки Тодаро нажив не одну чортову дюжину ворогів: усі ці вдови, сини-безбатченки й інші-усілякі... Раніше хоч сам Папа (не Карло — Римський) опікувався маестро, і, зізнатися, було за що: карбівки для монет, кілька талановито виконаних медалей, дароносиці, релікварії... всього не перерахувати. Та й на склодувному ремеслі маестро знався не гірше за веннесійських майстрів — не даремно ж учився в одного умільця з острова Мурано!.. Словом, поки Тодаро залишався при папському дворі, він був захищений від нападок недоброзичливців.
Однак і ті, що на престолі Петровім, — смертні: і невдовзі після скону покровителя маестрові Іракунді довелося поквапом залишити Ромму, а також забути на якийсь час про Фьйоренцу, Веннесію і решту великих міст. А втім, в Альяссо теж життя на місці не стояло!
Тут Тодаро взяв під свою опіку м ісцевий Тато. Влади у нього було чи не більше, ніж у покійного Євгенія Строптивця, але і до всяких вольностей привид "хрещеного батька" ставився незрівнянно суровіше. Маестро довелося навчитися загнуздувати свій вибуховий темперамент: давши один раз згоду співпрацювати з Татусем, він уже не міг відступитися. Та й нікуди було йому тікати: нині за мертвого Тодаро Іракунді в усіх інших місцях платили більше, ніж за живого. Сам Карло і дав йому зрозуміти, що до чого; але він же одразу заявив: "Поки ти жі мною, твої вороги — мої вороги". І звелів кісткоохоронцям показати Тодаро вміст полотняного мішка, принесеного разом із Татусевою урною.
Тодаро упізнав голови тих трьох. За життя вони вважалися кращими браві (себто найманими вбивцями) Фьйоренци.
Того дня Іракунді й Татусь уклали угоду, яку жодна зі сторін не порушувала всі ці роки.
(Маестро ніколи не дізнався: був іще четвертий браво, якому напередодні зустрічі з Іракунді Татусь звелів сидіти у себе в номері й "чекати звісток". Після зустрічі браво запропонували залишити Альяссо. На вибір: у каюті галери, живим, або ж у її трюмі, бездиханним і в мішку. Можемо тільки припускати — утім, із великим ступенем імовірності, — якому з двох варіянтів віддав перевагу браво-щасливчик).
Співпраця із Татусем не вимагала від Тодаро надмірних зусиль чи топтання обидвома ногами по горлянці власної пісні, чим так люблять жахати довірливий люд ченці-моралісти. До зустрічі з "хрещеним батьком" маестро траплялося виконувати різні замовлення, зокрема й такі, що не зовсім відповідали уявленням про професійну гідність. Маестро давно вирішив для себе одне: геній і злодійство є речі несумісні — в тому сенсі, що перший апріорі унеможливлює друге (у власній геніальності він ніколи не сумнівався).
Життя досі не поспішало спростувати його переконання. Швидше навпаки — підтверджувало.
Що ж до найманих убивць, то Татусь Карло справно дотримувався угоди: порожньоголові молодики, які були ласі до дзвону монет і не гребували забруднити руки кров’ю, більше не турбували маестро.
Себто до сьогодні не турбували.
Тодаро з прикрістю думає про неуважність свого патрона і водночас шукає поглядом бойовий кинджал, який щойно лежав поряд! — для таких випадків і придбаний, і зазвичай був почеплений на поясі, але сьогодні, як навмисне, маестро Іракунді зняв його на хвильку, коли працював над восковою моделлю одного славного кондотьєра, — зняв і кудись поклав — і от, тепер що робити?! Гість явно не з лякливих та ще й магією володіє.
— Я прийшов до вас із мирними намірами.
Еге ж, повірили йому, аякже! Не перелічити, для скількох простаків ці слова були останнім, що вони почули.
А все-таки гру підтримати слід: час потягти, з думками зібратися.
— Чим можу служити, сьєре?..
— Моє ім’я вам нічого не скаже.
(Хто б сумнівався!)
— Але ім’я людини, яка прислала мене... — (Маестро нарешті набачив кинджал. Тепер він водночас розмірковує, як потрапити в дальній куток майстерні, і пригадує, кому останнім часом міг дошкулити — чи хто міг би так довго пам’ятати образу, це ж його, замовника, ім’я...) — ...гадаю, вам відоме.
Простота і натиск — от найвдаліший із прийомів; маестро Іракунді стрибає на гостя, відштовхує і мчить до заповітного кинджала!
— Дон Карло казав, що з вами непросто знайти спільну мову, — незворушно підсумовує гість. — І все-таки він рекомендував мені звернутися саме до вас.
Маестро обертається: в руці — зброя, в очах — розгубленість, на зміну якій швидко приходить розуміння.
— От воно що! — І Тодаро Іракунді регоче, закинувши лобасту голову до стелі. — Он воно, значить, як! Тоді поговоримо, шановний. Звичайно, поговоримо.
Усе описане сталося швидко: підмайстер тільки й устиг, що перекинутися кількома слівцями з "голосом" та підійти до дверей. Маестро наказує йому: "Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?" — а затим гість викладає на робочий стіл певну річ і недбало запитує:
— Ви могли б виготовити точнісінько такий самий?
Маестро дивиться на предмет, принесений гостем, і з вуст Іракунді мимоволі зривається добірна лайка.
— Невже надто складно для вас? — майже з наївним подивом у голосі уточнює гість.
— Перш ніж дати відповідь, мушу переговорити з доном Карло.
— Його "голос" прийшов разом зі мною. Гадаю, він відповість на всі ваші запитання і розвіє всі сумніви.
— Прокляття! Звідки у вас... це, шановний?
— Дон Карло...
— А, звичайно, Татусь, — з прикрістю морщиться ювелір. — То що сказав Татусь?
— Що ви допоможете і не ставитимете зайвих питань.
— Я, шановний, зайвих і не ставлю, — набурмосившись, сьєр Тодаро товчеться з ноги на ногу: ну справжнісінький ведмідь, розбуджений мисливцем-незграбою! Зараз я-а-ак приголубить волохатою лапою — мало не буде! — Ви, шановний, може, не знаєте, що за такі от перстеньки вчора багацько людей повісили. Хоча, — додає, — навряд чи ви не знаєте, еге ж? Ви тому і прийшли до мене, що я видав їхнього шкіпера.
— Я прийшов до вас, маестро, бо ви — найкращий. Більше ніхто в Альяссо не здатен виготовити точнісінько такий перстень. Чи, може, порадите когось талановитішого?
Тодаро Іракунді зацьковано дивиться на магуса. А той з відстороненою цікавістю чекає: вдарить маестро? далі відкручуватиметься? зламається?
— Хто ви? — запитує ювелір стиха.
Оберто задоволений: "Все-таки зламався. Отже, поговоримо".
7
На сходинках біля входу до ювелірної крамнички підмайстер і "голос" попивають із повнобоких горнят і мовчки дивляться на перехожих. Для обидвох це — рідкісна нагода відпочити, тож і цідять миті, як вино, — без поспіху, зі смаком. Обидвоє на цьому знаються.
(Продовження на наступній сторінці)