— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.
— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.
— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.
— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.
— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з’їсти.
— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.
— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!
Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.
Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:
— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?
— То цікаво, — сказав Немирич.
— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.
— Я не хочу, — заперечила Марта.
— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?
— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.
— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.
— Іди, — погодився Мартофляк.
— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.
— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.
Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.
— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.
— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.
Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.
Хомський налив йому чарку.
— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.
Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у "мармуровий" джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.
Заїли випите, делікатно помовчали.
— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.
— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.
— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.
— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.
Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.
— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.
— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?
— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.
— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.
— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.
— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці. — Наливайте собі, бо я тостую.
Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.
— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: "Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам’ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з’їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!" І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип’ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!
— Це була твоя лебедина пісня, старий, — сказав Хомський, коли вони випили.
Пєтя ще на разі не знав, сердитися йому чи дякувати за прекрасний тост. Але здавалося, він трохи спохмурнів. Проте нарешті заграла музика, і зав’язався новий цікавий сюжет.
— Я хотел бы потанцевать с тобой, — звернувся король до Марти.
Марта вже збиралася якнайрізкіше відтяти своє улюблене "ще чого", але злякалася і мовчала.
— Я хотел бы потанцевать с этой девушкой, — значно голосніше повторив Пєтя, дивлячись їй в обличчя.
Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює, нічого з нею не трапиться, не з’їсть її акула, маму твоїх дітей, хай діється Божа воля, тому ти сидиш як обісраний, а вона благально дивиться на тебе, мовляв, кажи щось чи роби щось, як мені витримати ці її благальні погляди, ну знайди якийсь вихід, ти ж великий поет, ну що ти сидиш з язиком у дупі і розглядаєш порожню чарку, ти, борода і два вуха, здійсни нарешті вчинок, увесь світ дивиться…
Але підводиться Хомський і якомога чемніше каже:
— Нам дуже прикро вас розчаровувати, але перший танець обіцяно мені. Мартусю, — він запрошує.
Марта встає (а що їй ще робити?) і покірно відходить слідом за Хомським туди, де танцюють повільний танець у напівтемряві. Білинкевич, хоч і сидить, але здається, що аж присів. Пєтя обводить усіх неквапливим поглядом, ніби запам’ятовує…
У цю тривожну мить витягнув із кишені свою книжечку Немирич і, написавши на титулі кілька слів, подарував її королю.
— Спасибо, — Пєтя сховав книжечку до нагрудної кишені своєї джинсівки, навіть назви не прочитавши. — Ну, я пойду. Там ребята ждут. Отдыхайте.
Ви встали, щоби гідно попрощати його.
— Я думал, у вас веселее, — сказав Пєтя і відійшов.
— Ігорку, — спитав Мартофляк, — як ти гадаєш, хто з них більше нежилець на цьому світі — Хома чи Немирич?
— Гадаю, що я, — відповів за Білинкевича Немирич. Але то вже була інша тема.
Зала ресторану старовинна, стіни оббиті деревом із вирізьбленими пейзажами Чортополя (ратуша, аптека, пошта, банк, філармонія), під стелею — велетенські люстри, виготовлені з дерева й мусянжу якимись майстрами-гуцулами, але тут, над танцюючими, вони пригашені, тут панує інтим, тут панують зальоти.
Марто, я відчуваю тебе всю, ти плавна і тепла, всі твої рухи саме такі, як я хочу, це повна відповідність, хоча це тільки танець, але як ти близько, я ж не Мартофляк, не можна так, дівчинко, я тільки хотів допомогти вам, тобі й Мартофлякові, я врятував ситуацію, я — супер, я завше приходжу у вирішальну мить, не можна було віддавати тебе на поталу тій тварюці, уявляю, що вичворяв би він тут із тобою, ти ж така тепла і плавна, аж у мене все разом шумить у голові — і ти, і музика, і горілка, і небезпека, чорт забирай, варто жити, я згодився б тримати тебе на руках, княгине, пані, королево танцю, літаюча жінко, не муч мене зараз, бо я дурний, я можу вкрасти тебе, я — велетень, я — пружина, я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X..!..
— Орку, я така вдячна тобі, — прошепотіла Марта.
— Нема за що. Я тільки й мріяв, як би щось таке встругнути, — відповів Хома. — А ти пішла б танцювати з тим дебілом?
— Ще мить — і пішла б. Я почала боятися, що зараз він витворить щось жахливе, і що треба все рятувати.
— Ти злякалася його?
— Дуже. Він такий страшний.
— Він, здасться, добряга.
— Скажеш таке! А ще я боялася за Мартофляка. Бо якби пішла з тим чортом танцювати, він міг би теж…
— Що?
— Щось натворити.
— Він кайфував би, Марто. Як усі щирі мазохісти.
— Він просто велика дитина.
— Це правда. Він золотий хлопець. У тебе чудовий чоловік, Марто.
— Смієшся з мене?
— Анітрохи. Кажу цілком поважно.
— Ти гарно танцюєш.
— Дякую. В тебе гарні груди.
(Продовження на наступній сторінці)