— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш, що цікаво? Хома дуже сильний фізично. Ну, та ти про це знаєш. Він дуже сильний, але він нічого не зробив мені. Я побив його.
— Я просто не зміг би тебе вдарити, — сказав Хомський, тамуючи носовичком кров на губі.
— Овва! — всміхнувся Мартофляк. — Ти — добрий товариш. Вірний. Я хочу випити за тебе. Марто, вип’ємо за Хому. Щоб він швидше женився, най би його нагла кров залляла!
Вони торкнулися склянками, і Мартофляк підморгнув їй.
— Де ти був, чоловіче? — спитала Марта, трохи надпивши.
— В однієї молодиці. Тільки дотепер не знаю, чи виграв її, чи ні. Дивна історія, правда?
— Це дуже ризиковано, Мартофляче, — сказала Марта.
— Що саме? — спитав Мартофляк. — Те, що я тобі розповів про це?
— Те, що ти нічого не пам’ятаєш. А якщо вона була венерична?
— Все може бути, — зітхнув Мартофляк. — Я пожартував, звичайно.
— Я так і думала.
— Ну от і файно. Гей, Хома, чого ти сидиш такий сумний та невеселий? Кров уже не тече. Скажи що-небудь, — Мартофляк з очікуванням і надією подивився на Хомського.
Той відняв від рота носовичок з маленькою червоною плямою.
— Я тобі заздрю, старий, — сказав.
— Це гарно, але чому, холера ясна?
— Ти щасливий чоловік.
— А-а, — розуміюче протягнув Мартофляк. — Тоді інша справа. Хочете анекдот? Чоловік повертається з відрядження і, само собою, застає жінку на гарячому. — Сказавши це, замовк.
— Все? — спитала Марта.
— Ні, не все, але я згадав, що ви його знаєте. А може, знаєте якийсь подібний. Вони всі однакові, всі про одне й те саме. Може б, ми трохи поспали? — позіхнув.
— Нема сенсу, — знизав плечима Хомський. — Легше пересидіти ці пару годин. А потім підемо на ярмарок. Чи ще кудись.
— Дійсно. Вже нема сенсу, — погодився Мартофляк і ліг на підлогу. — Я тільки трохи полежу. З відкритими очима.
Тиша придавила їх, мов камінь. Ніхто не зронив більше ані слова. Мартофляк лежав на підлозі горілиць і справді з відкритими очима. Хома примостився у фотелі, гріючи в руці склянку з недопитим шампанським. Марта сіла на ліжку і втупилася поглядом кудись за вікно. Там уже сіріло, розвиднювалося, озивалися якісь перші ранкові птахи з невідомих країн. Чути було кожен найменший звук, народжений у сплячому переважно готелі: чиїсь кроки, приглушувані коридорною доріжкою, повертання ключа у дверях навпроти, дзюрчання води в номері за стіною. Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу.
Але довго це не потривало. Зненацька всі почули якесь шамотіння перед дверима, на цей раз незачиненими, — і до номера увірвалося двоє монстрів. Один у стрілецькому однострої, з оселедцем на поголеній голові, інший — у чорному фрачному вбранні, з метеликом, але обидва дуже пожмакані, бліді й галасливі.
— Ага, всі масони на місці! — закричав Гриць, вітаючи таким чином присутніх.
— Слухай, Хома, — замахав руками Немирич, — я бачився з твоїми персонажами! Там була ціла купа мерзотників. Я ледве втік від них!
— Сідайте, хлопці, — рівним голосом відізвався з підлоги Мартофляк. — Або принесіть ще дві склянки зі свого номера. Або дайте щось закурити. Або сядьте і помовчіть разом з нами. Або йдіть звідси до сраки.
Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.
— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.
— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.
— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.
— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.
— Ганьба нам, — погодився Гриць.
Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.
— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.
— А в якому він номері? — запитала Марта.
— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…
— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.
— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.
— Він на всьому заробляє гроші…
— Він талановитий хлопець, але велике гівно…
— Він повівся так, як завжди…
— Він ставить над нами свої досліди…
— Він ніколи мені не подобався…
— Він досить примітивний, але йому багато дано від природи…
— Він погано скінчить…
— Його повісять за "ядение человеческаго мяса"…
— Ходімо його розбудимо, — підсумував Хомський.
— Я потелефоную до нього в номер, — повідомив Гриць, витягнувши з кишені записничок. — Він живе у…
Гриць набрав якийсь номер, але за хвилину поклав слухавку.
— Не відповідає? — здогадався Мартофляк.
— Ти правильно все розумієш, — відповів Гриць.
— Мабуть, його немає у себе, — пішов ще далі Немирич.
— Або йому ліньки вставати до телефону, — припустив Хомський.
— Або він саме лежить з дівчиною, — додумався Мартофляк.
— Або з перерізаною горлянкою, — прояснів Гриць.
— Або сидить у клозеті…
— Або висить на люстрі…
— Або заклав вуха ватою…
— Або накрив телефон подушкою…
— Чуєте? — спитала Марта, яка вже певний час прислухалася до звуків за вікном.
І тоді вони почули, справді почули десь там, у вуличках Чортополя, внизу, під ними, автоматні черги, поодинокі постріли, якусь біганину, рев моторів, нерозбірливі вигуки. Вони кинулись до вікна і побачили під готелем кілька вантажівок, з яких вистрибували військові при повному спорядженні, в шоломах, з автоматами й протигазами, у плямистих мундирах. Вони швидко і чітко вишиковувалися невеликими групами й розбігалися по прилеглих вулицях. Офіцери подавали різкі, уривчасті команди.
— Любо глянути, — сказав Мартофляк.
Двері номера відчинилися так, наче по них вдарили ногою. До кімнати зайшов ще зовсім юний лейтенант з невблаганним виразом на обличчі. За його спиною стояв двометровий десантник зі складаним автоматом у руках.
— Всем выходить, строиться на улице, — коротко сказав лейтенант.
— Це загалом гарна ідея, друже, — погодився з ним Мартофляк, — але за яким таким хріном ми туди підемо…
— Молчать! — урвав його лейтенант. — Приказ коменданта гарнизона. Всем строиться на улице!
— Пішов ти зі своїм комедіантом, — позіхнув Хомський.
— В противном случае я имею право применить спецсредства, — викарбував лейтенант.
— Почекайте, поясніть, що сталося, ми ж не можемо просто так взяти й піти, — змінив тон Мартофляк.
— Всем строиться на улице, — з нотками втоми у голосі повторив лейтенант. — Будет передано важное правительственное сообщение.
— А як відносно Загальної декларації прав людини? — єхидно поцікавився Немирич.
— Хватит! — вибухнув лейтенант. — Немедленно выйти и строиться! Хватит! Кончилось ваше время!
На вулиці їх вишикували просто перед готелем, у колону по двоє. За якісь десять-п’ятнадцять хвилин десантники повністю очистили готель від гостей свята — заспаних, напіводягнених, у мальовничому карнавальному шматті — й погнали всіх у напрямку до площі Ринок.
— Не растягиваться, не растягиваться, бстрее! — командували з боків сержанти й автоматами підштовхували надміру вайлуватих. Вони майже бігли — Ангели, Сарацини й Козаки і всі інші, вони не розуміли, що сталося, але їх підганяли автоматами, їх вихопили з нагрітих ранкових ліжок і тепер кудись гнали, може, щоб прочитати лекцію з цивільної оборони, може, щоб розстріляти. Ніхто нічого не знав.
— Напевно, воєнний стан, — задихаючись шепнув Мартофляк. Марта йшла поруч із ним, така нажахана, в цьому халаті на голе тіло.
— Мені страшно, — сказала вона. — Що з нашими дітьми?
— Не варто наперед розпачати, ми ж нічого не знаємо, — спробував заспокоїти її Мартофляк.
— Я не хотіла сюди їхати, навіщо я їхала, — не вгавала Марта.
— Принаймні маємо шанс померти в один день, — сказав Мартофляк.
— Зьома, дембель давай! — крикнув Немирич до одного з солдатів.
Але у відповідь дістав добрячого стусана в спину. Гриць хотів було відповісти йому тим же, щоб знав, шмаркач, як руками махати, але Немирич з усієї сили обійняв його і притис до себе.
— Не чіпай гівно, Грицю, — сказав він. — Вони синки, служби не бачили, паскуди, салабони, парашники!..
Тільки Хомський був цілком незворушний, слухняно крокував у парі з якимось молодим католицьким священиком.
На вулицях уже давно розвиднілося, і всі могли бачити, як багато солдатів шниряє містом. Усі бічні вулиці були перегороджені вантажівками й бетеерами. Гриць скреготів зубами і стискав кулаки.
— Лажа, знову лажа, — повторював він.
Вони захопили все на світі: телеграф, пошту, мости, банки і готелі, вони захопили Кремль і Ермітаж, а також усі інші стратегічні споруди, вони мають танки й снаряди, операція була проведена блискавично, з допомогою хімічної зброї та колючого дроту, вони відібрали ключі від усіх в’язниць і психічних лікарень, вони накрили нас, як голих у лазні, за дві-три години вся влада перейшла до них, тепер вони зможуть остаточно навести порядок і оголосити вимріяну війну решті земної кулі, вони накажуть нам лягти долілиць на бруківку, а потім будуть командувати "встать-лечь", і ми вставатимемо, а потім знову лягатимемо за командою, адже вони захопили Київ і Львів, і навіть Запоріжжя вони захопили, і все за якісь дві-три години, хтось дуже ретельно все продумав, хтось отримає Золоту Зірку, адже тепер вони всюди, і навіть у Музеї українського мистецтва розташували гауптвахту, а в кафедральному соборі — караульне приміщення, і ми нічого не вдіємо, Марто, моя маленька, я зможу тільки пропустити твої кулі крізь себе, от і все, а хлопці вже хай собі викручуються як знають, зрештою, бути розстріляним — не найгірша смерть для поета, ах, які непоправні втрати вкотре понесе рідна література, розстріляне відродження, от як про нас напишуть нащадки, якщо колись у нас будуть якісь нащадки, якщо вони допустять до цього, щоб у нас були нащадки, а вони не допустять, бо вже мають великий досвід, як очищати нас від нащадків, це головна справа, головна мета, як по-дурному все вийшло, я не хотів тебе кривдити, Марто, я вже не встигну розповісти тобі про все, і про Хому, який тебе кохає, і про Гриця, народженого в Караганді, і про Юрка, якому відбирають останній його рік, чи, щонайбільше, два, але я пишаюся, що зараз, отут, я разом з цими хлопцями, що нас кинуть до однієї величезної ями, разом з цими Жидами, Повіями й Циганами, я пишаюся, що був знайомий з цими хлопцями, це чудові поети і найперше тому підтвердження — те, як вони помруть, але по-іншому й не буває, та й навіщо жити, коли навіть у нашій улюбленій кав’ярні вони розташували вузол зв’язку, а на сьомому небі — ракетний полігон, навіщо жити, коли вони читатимуть наші душі своїми радарами і викликатимуть нас на шосту ранку мити їхні забльовані сортири; куди мудріше буде не дожити до цього, а тому слід спровокувати когось із них, скажімо, харкнути йому в пику, і він не втримається, пустить автоматну чергу, бо він пам’ятає про честь військового, вище за яку в цьому світі лише наказ командувача, і я зробив би такий фокус уже зараз, негайно, але спершу мені треба пропустити крізь себе твої кулі, я ж не можу доручити це Хомському, хоч він і кохає тебе, але твоя рука в моїй, ми давно вже не трималися за руки, востаннє років сім тому, коли ти носила Оксанку і малювала мої портрети губною помадою на всіх дзеркалах нашого дому…
На Ринку вас вишикували шерегами, спинами до сонця над ратушею. Вас було дуже багато — сотні таких самих, як ви, що приїхали веселитися на Свято Воскресаючого Духу. Ви мовчали й дивилися на офіцера, що походжав перед вами, поглядав на годинника і щось видивлявся з боку колишньої вулиці Сакраменток. Прапор з ратуші було знято.
Ти, Мартофляче, тримався жінчиної руки, як останнього в цьому світі притулку, ти, Юрку, облизував пересохлі губи й щось потихеньку насвистував, ти, Грицю, згадував останнього вірша, якого ще не встиг записати, а ти, Хомський, щось малював носаком черевика на старій бруківці, але нічого не виходило, твій черевик не залишав слідів.
Але рівно о сьомій ранку з боку колишньої вулиці Сакраменток виїхав елегантний беердеем. Він зупинився метрів за сто від вас. Вітер грався напнутими на площі наметами, носив по ній купи святкового сміття, мотки серпантину, жовті газети, повітряні кулі, шматки прапорів і корогов.
— Внимание! — гучно видихнув офіцер.
Над беердеемом з’явився хтось у плямистому комбінезоні з потужним мегафоном на грудях. І ви почули його металевий, спотворений мегафоном голос:
— Дорогі друзі! Панове товариство! Братове і сестри! Я радий вас вітати на початку другого дня нашого божевільного дійства. Я — це головний режисер-постановник свята Павло Мацапура. Гадаю, всім вам сподобався цей досить гострий і непередбачуваний жарт, цей гепенінґ, учасниками якого ви ненароком стали. Сподіваюся, ніхто з вас не почувається ображеним чи потерпілим. Зрештою, в програмі було обіцяно сюрпризи. За дві години запрошую всіх на святковий ярмарок. На цьому можете розходитись і продовжувати забави. В масових сценах були задіяні актори молодіжного та експериментального театрів. Подякуймо ж їм за досконалу гру нашими гарячими оплесками!
І всі ви, що стояли спинами до сонця, шалено заплескали в долоні, ви плескали й плескали й не могли зупинитися, аж поки не заболіли руки, але ви все плескали, а офіцер і солдати розкланювалися. Мацапура зістрибнув з машини і, теж розкланюючись під оплески й вигуки "браво", попрямував у ваш бік. Він був просто геніальний, він сяяв, сяяли його окуляри, зуби, сяяли його чоботи. Він упізнав вас ще здалеку, помахав рукою й підтюпцем побіг до вас.
— Ну, як? — запитав, обіймаючи вас і цілуючи всіх, особливо Марту.
— Кльово, — сказав Хома.
— Ви навіть не уявляєте, скільки це все коштувало: автомати, машини, десятки ящиків холостих патронів, скільки я набігався, щоб усе пробити, спонсори помагали, але все довелося вибивати самому, ну, на щастя, все вийшло бездоганно, а ви молодці, що приїхали, тут ще таке буде…
— Тобі пасує, — перебив його Мартофляк.
— Що, десантна форма? — уточнив Мацапура.
— І взагалі, ти гарний хлопець, — сказав Гриць.
— До речі, позич три сотні, — сказав Хома.
— І дай закурити, — зажадав Немирич. Мартофляк відпустив жінчину руку.
— Ми сьогодні ще вип’ємо? — запитав він.
— Так, але не забувайте, що о восьмій ваш вечір поезії. — Мацапура зняв окуляри і протер їх хустинкою. — Так що доведеться читати вірші, хлоп’ята…
Вересень — жовтень 1990