— Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив якомога твердіше і разом з тим доброзичливо. — Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами. Нічне місто досить велике. Ти можеш іти куди завгодно, але відчепися від нас.
— Старий! — засміявся наркоман.
— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.
— Старий, ти крейзі.
— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.
— Орку, пішли, — просила Марта.
— Ти крейзі, крейзі!
— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.
— Не треба, — сказала Марта.
— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!
— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала "не треба". Тепер уже мушу…
— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!
Він розвів руки, як розіп’ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.
— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.
— Тобі справді годилося б з’їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того "козла". Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.
— Нє, — знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!
— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м’яко сказав Хомський.
— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.
— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.
Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.
— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.
— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.
— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!
Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.
— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.
— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.
— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.
— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.
— А! Прекрасний ніж! На!
Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:
— Що тебе мучить, старий?
— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.
— Кого нас?
— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.
— Ти сам чортопільський?
— Я тут усіх знаю, поняв?
— Я вірю. Маєш закурити?
— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?
— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.
— Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.
Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:
— Омана! Що ж ти стільки чекав?!
І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.
— А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!
Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п’ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.
— Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.
У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.
— Ти крейзі, крейзі, — казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…
І раптом він заплакав, повернувся до Хомського спиною і пошкутильгав геть, тримаючись рукою за бік. Хомський зупинився, дивлячись йому вслід. Він ішов усе швидше, шморгав носом і витирав долонею обличчя. Незадовго зник у темряві, хоча в Хомському ще деякий час відлунювало оте його "крейзі, крейзі".
Готель "Синьогора" світився вже зовсім недалеко, як велетенський фешенебельний корабель, що ніяк не може рушити в океан з цієї проклятої гірської пастки. Готель "Синьогора" чекав своїх припізнілих гостей.
Мартофляк прокинувся від того, що згори на нього падав якийсь об’єкт — брила не брила, а скорше мішок з теплим тістом — і той об’єкт загрожував цілком розчавити його своєю задушливою вагою. Розплющивши очі, він не відразу збагнув причину такого сновидіння, але поступово дійшов висновку, що ніщо інше в такій ситуації й не могло приснитися. Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого, крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує. Її ваговите праве персо спочивало на Мартофляковій ключиці, досить близько від шиї, отже, той сон і справді міг закінчитися придушенням. Звільнивши свою затерплу праву ногу з-поміж її спітнілих стегон, Мартофляк з подивом довідався, що він також голий, але не наважився пов’язати цей факт із фактом голизни своєї сусідки. Він нерішуче підвів голову, розглянувся по сірій передсвітанковій кімнаті, і тоді щось ледь-ледь йому пригадалося. Ліжко виявилося дуже широке, і з протилежного краю на ньому спав третій — то був Білинкевич, щоправда, одягнутий і навіть у мештах. Картонна візитка з написом "ОРГКОМІТЕТ" тріпотіла на його грудях, сколихувана рівним глибоким подихом.
Було гидко. Хотілося пива. Хотілося знати, що це все означає і що слід робити далі. Мартофляк обійшов довкола ліжка, намагаючись хоч роздивитися, що вона за одна і скільки їй років, але жінка спала так хитромудро, що фізія її звідусюди була затулена.
Одягнувшись, Мартофляк навшпиньках вийшов з кімнати і напрочуд легко знайшов ванну з туалетом. У дзеркалі побачив себе і гірко скривився: не так від цих вибалушених рачиних очей і мішків під ними, як від усвідомлення всієї глибини свого падіння. Він позіхнув і промив очі. Вигляд води, що потекла з крана, збудив у ньому жагу, і він надовго припав устами до її зимного несмачного струменя.
Кімнат у цій квартирі було дві. Друга виявилася значно більшою від тієї, в якій заночував Мартофляк. Власне, він зайшов до неї тільки в пошуках ковтка пива або якої сигарети. В кімнаті спало десь так близько дванадцяти осіб — не тільки на ліжках, а й на підлозі, поміж пустими пляшками і розкиданим карнавальним одягом, вони так і позасинали в самому розпалі, повилазивши одні на других і завмерши у фантастичних позах. З переповненої попільнички смерділо, але Мартофляк знайшов у ній досить тлустого бичка і закурив. Пива не було.
Сумнівів уже не залишалося: він потрапив до борделю. До сучасного совдепівського борделю дуже низького ґатунку. До сплячого передранкового борделю, в якому чоловіки робляться беззахисними, як діти, і, старанно відпрацювавши ніч задля вдоволення своїх купованих дам, знеможено провалюються у світанкову імлу. І тоді здається, що головне, за чим вони сюди прийшли, — не кохання, а можливість сну, цього двогодинного непробудного передранкового сну, під час якого їх усіх можна грабувати, різати, душити — вони й не ворухнуться, перебуваючи в цю мить десь дуже-дуже далеко. Вони сплять самовіддано і натхненно, сплять усім єством своїм, не шкодуючи життя свого, саможертовно і до кінця. Адже щомиті їх можуть якогось біса розбудити й погнати на фронт чи, може, копати якісь там рови або прокладати вузькоколійку. І тому кожна хвилина дорога — треба спати, поки спиться, поки сіріє світанок, поки сплять усі на світі офіцери й вартові.
Мартофляк обережно вийшов на сходи. Дім був старий і вічний, сходи рипіли під ногами, з розбитого вікна між поверхами повіяло холодом, Мартофляк мимоволі зіщулився. Надворі розвиднялося. Вуличка була порожня й німа. Свято заснуло на дві години, свято відпочивало. Мартофляк знову позіхнув і неквапом покатуляв шукати площу, чи готель, чи просто будку, в якій наливають, кухлик пива, чи свою жінку, чи ще якогось дідька.
(Продовження на наступній сторінці)