Почав читати свіженькі рекомендації МОН про організацію роботи профільних шкіл.
Перше враження: автори в космосі. У далекому.
Друге враження. Ці рекомендації схожі на новорічну ялинку. Стовбур якої не закріплений, але на неї навішано силу-силенну брязкалець. Від чого вона обовʼязково впаде.
Третє враження. До кожного брязкальця виникає величезна кількість питань.
Спробую їх сформулювати до одного із найяскравіших брязкалець – «індивідуальні освітні траєкторії».
Якщо трактувати «індивідуальну траєкторію» буквально, як персональний темп, окрему програму й окремі завдання для кожного з 30 учнів, то класно-урочна система перестає існувати.
Загальноаудиторна робота за таких умов перетворюється на абсурд.
Скажімо, учитель математики не може одночасно пояснювати тригонометрію першому, дроби – п'ятому, а з тридцятим розбирати інтеграли.
На практиці це означає, що педагог має перетворитися на «дисипативного репетитора», який бігає між партами, приділяючи кожній дитині по 1,5 хвилини за урок. Результат такої «траєкторії» очевидний – хаос і нульовий рівень знань.
У сьогоднішньому баченні індивідуальна освітня траєкторія – економічний цинізм.
Робота за тридцятьох, оплата за одного.
Справжня індивідуальна освітня траєкторія – у репетиторів. Але йому і платять за роботу з одним учнем.
Індивідуальний підхід – це індивідуальна послуга, яка вимагає штучної праці. Підготовка 30 різних планів уроків, підбір 30 різних пакетів завдань, перевірка 30 різних домашніх робіт і моніторинг 30 траєкторій – це 30-кратне збільшення трудомісткості роботи вчителя.
Натомість тарифна сітка на сьогодні залишається незмінною. Учителю платять за годину (за астрономічну годину проведеного уроку в класі), а будуть вимагати результату, наче за індивідуальний консалтинг.
МОН про це мовчить. І це не випадковість. Якщо визнати цю проблему, доведеться або міняти закон про оплату праці (а грошей у бюджеті на 30-кратне збільшення ставок немає), або визнати, що гасло про «індивідуальну траєкторію для кожного в класі з 30 осіб» – це утопія та окозамилювання.
Між іншим, цікаво, а як у тих ліцеях, котрі назвали себе «пілотними», вирішують цю проблему? Платять у 30-кратному розмірі? Чи знову зробили вчителів цапами-відбувайлами чиїхось вологих мрій? Чи там такі індивідуальні траєкторії, як фаховий рівень тих, хто їх придумав?
Очевидно, тут також працює і класичний синдром «нового одягу короля» та специфіка грантового фінансування.
Пілоти і стюардеси пілотних проєктів про впровадження індивідуальних траєкторії або просто брешуть, або самі не знають, що витворяють. Бо ж таке сучасне звучання: індивідуальні освітні траєкторії. Новий тренд.
Тобто, вчителів знову роблять заручниками красивих гасел.
Якщо дитина не засвоїть матеріал (бо вчитель фізично не зміг розірватися на 30 траєкторій), винним оголосять не авторів реформи, які написали нежиттєздатні інструкції, а вчителя. Мовляв, «ви просто не опанували новітні методики» або «у вас застаріле мислення».
Це класичний карго-культ: копіюються зовнішні атрибути фінських чи інших західних моделей (де в класах може бути по 8–12 дітей і по два педагоги на аналогічних програмах), але повністю ігнорується українська реальність: переповнені класи, знецінена зарплата вчителя та відсутність методичного забезпечення.
Поки реформи будуть проєктуватися «експертами», які десь у космосі і бачили живого учня лише на фотографіях, учитель залишатиметься крайнім у цих експериментах.
Про інші брязкальця ще напишу…
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
