Математика дуже проста річ. Іноді достатньо просто порахувати.
Ми багато говоримо про те, якою має бути Україна через 10 років: технологічною, інноваційною, з власним ВПК. З сильною енергетикою. З наукою. З інженерією. З критично мислячим суспільством.
Все правильно.
А тепер давайте подивимося на вступну кампанію 2026 року і поставимо собі одне просте запитання: хто буде вчити дітей, які все це мають створювати?
Бо цифри майбутніх учителів фізики та хімії в окремих університетах сьогодні виглядають так:
- Дніпро – на програмі фізики та інформатики 1 зарахований студент.
- Суми – фізика та математика – 2.
- Суми – хімія – 0 станом на середину серпня.
- Полтава – фізика – 5.
- Полтава – хімія – 5.
- Тернопіль – фізика – 6.
- Дрогобич – фізика – 7.
Це не статистика випускників, які через кілька років гарантовано підуть працювати до школи. Це лише ті, хто сьогодні вступив.
А тепер зробімо ще одну просту математичну дію.
Від цих цифр через чотири роки треба відняти тих, хто не завершить навчання. Потім тих, хто змінить професію. Потім тих, хто піде в бізнес чи ІТ. Потім тих, хто виїде.
І лише те, що залишиться, потенційно прийде до наших шкіл.
А паралельно зі шкіл ідуть учителі старшого покоління. І тут математика починає виглядати дуже тривожно.
Мене взагалі дивує інше. Ми можемо годинами дискутувати про освітні реформи, програми, НУШ, цифровізацію, штучний інтелект.
Але є значно фундаментальніше питання: хто буде вчити?
Можна поставити в кожному класі інтерактивну дошку. Можна дати кожній дитині планшет. Можна під'єднати найкращий штучний інтелект.
Але якщо немає людини, яка навчить дитину думати, – ми програли значно більше, ніж один урок.
Бо математика – це не просто формули. Це вміння вибудовувати логіку.
Фізика – це не просто закон Ома. Це розуміння причин і наслідків.
Хімія – це не просто таблиця Менделєєва. Це культура експерименту: висунув припущення – перевірив – отримав результат – зробив висновок.
А тепер перенесіть цей спосіб мислення із лабораторії у звичайне життя.
Побачив інформацію – перевір.
Почув гучну заяву – постав запитання.
Хтось нав'язує тобі готовий висновок – попроси доказ.
Ось де насправді починається критичне мислення.
І саме тому проблема вчителя фізики, математики чи хімії – це далеко не лише проблема Міністерства освіти. Це питання того, якою буде держава.
Бо звідки через десять років візьмуться наші інженери? Конструктори? Енергетики? Науковці? Технологи? Люди, які будуватимуть оборонну промисловість?
Вони не народжуються одразу інженерами. Колись вони сидять за останньою партою у 7 класі. І перед ними стоїть учитель.
Той самий учитель, професію якого ми десятиліттями робили фінансово непривабливою і суспільно недооціненою. А потім дивуємося, чому молодь туди не йде.
Не можна роками знецінювати професію, а потім дивуватися, що в ній немає людей.
Якщо ми справді хочемо технологічну Україну, нам доведеться повернути престиж не лише військовому, підприємцю чи айтішнику. Нам доведеться повернути престиж учителю і науковцю.
Бо без них не буде наступного покоління ні інженерів, ні підприємців, ні розробників.
І тут нам не потрібна чергова красива реформа. Нам треба чесно відповісти собі на питання: що ми маємо зробити сьогодні, щоб найсильніший випускник школи міг сказати: «Я хочу стати вчителем математики. Я хочу викладати фізику. Я хочу займатися наукою».
І щоб суспільство у відповідь не питало: «А нормальну професію ти не розглядав?»
Ось коли це зміниться – тоді можна буде серйозно говорити про технологічну державу.
Бо держава майбутнього починається не зі штучного інтелекту.
Вона починається з учителя, який навчив дитину користуватися власним.
Автор: Святослав Никорович, заместитель городского головы Ивано-Франковска, кандидат физико-математических наук.
