Система освіти перевантажена... І в травні це відчувається особливо гостро.
Підсумкове оцінювання за групами результатів – ще той квест для вчителя. Таблиці, критерії, фіксації, нескінченні формулювання, які часто забирають більше ресурсу, ніж сама робота із здобувачем освіти.
Але нині навантаження посилюється ще й іншим. Учителям потрібно оцінювати учнів, які здобувають освіту за сімейною чи екстернатною формою навчання. Проблема в тому, що близько 90 % цих дітей реально навчаються за кордоном – у школах інших країн, у зовсім інших освітніх системах.
І тут виникає питання чесності всієї процедури. Бо очевидно, що навіть ідеально складені онлайн-завдання дуже часто виконує ChatGPT. Буває й таке, що я узагалі не знаю, як виглядає дитина, бо жодного разу не бачила її в реальності.
Ми ніби декларуємо, що хочемо «зберегти зв’язок» із цими учнями, але чи не є це великою ілюзією?! Адже вони вже інтегровані в освітній простір тих країн, де живуть. То який сенс додатково перевантажувати всю систему зараз?
Про реальне оцінювання чи встановлення рівня знань можна говорити лише тоді, коли дитина реально повертається за шкільну парту в Україні. І не раніше. Бо нині часто цей зв’язок із українською школою існує більше «про всяк випад» – як запасний варіант на майбутнє.
І тут варто чесно поставити собі запитання: чи потрібно продовжувати це в нинішньому форматі? І який у цьому реальний сенс?
Мені здається, що для тих дітей і родин, які справді хочуть зберегти зв’язок з Україною, потрібно створювати інший формат. Наприклад, онлайн-класи у вихідні дні – з українською мовою, історією, літературою, культурою, живим спілкуванням із ровесниками та вчителями не з примусу чи вигоди, а за власним бажанням.
І це про зусилля. Але це точно має бути не про оцінки й нескінченну бюрократію. Бо сьогодні система витрачає колосальний ресурс на імітацію контролю там, де часто немає ані реального навчального процесу, ані можливості об’єктивно щось оцінити.
І найголовніше – ці діти не повернуться від того, що їм тут поставлять «10» чи навіть і «12». Людей утримують не оцінки. Людей утримує відчуття приналежності, жива мова, культура, спільний досвід, друзі, пам’ять про дім і внутрішня потреба бути вдома з усіма ризиками, викликами й можливостями.
Автор: Леся Хлыпавка, учитель истории г. Черкассы, соавтор программ по истории.
