Минулого тижня Конгрес місцевих та регіональних влад став майданчиком для гранично відвертої розмови. Зіткнення двох візій було неминучим: з одного боку — презентації профільної школи зразка 2027 року, з іншого – позиція громад, де головною одиницею виміру успіху стала «кілометродитина».
Цей термін, озвучений керівником Миколаївської області, став моментом істини. Він миттєво перевів дискусію з високих матерій у площину жорсткої логістики.
Аналіз підготовки до реформи виявив тривожну тенденцію: Міністерство освіти мимоволі перетворюється на логістичний центр. Коли очільник профільного відомства визнає, що якість навчання на 50% залежить від стану доріг, це фактично означає, що освітня політика стала заручницею автодору.
Держава продовжує закуповувати шкільні автобуси, проте на місцях лунає логічне занепокоєння: який сенс у новому транспорті там, де через стан дорожнього покриття він виходить з ладу за один навчальний сезон?
Критичним моментом стало втручання в дискусію глави держави. Його оцінка прозвучала як застереження для міністерських технократів: «Ми не можемо возити дітей у віртуальну реальність. Якщо немає дороги – немає реформи».
Це пряма відповідь на стратегію МОН щодо швидкої оптимізації шкільної мережі. Аргументація громад виявилася переконливою: після вилучення значних фінансових ресурсів (зокрема «військового» ПДФО) від них вимагають власним коштом забезпечувати інфраструктуру для майбутніх ліцеїв, які поки що існують переважно в планах.
Поняття «кілометродитина» – це не просто яскрава метафора, а діагноз системній проблемі. Це учень, чий освітній ресурс вичерпується ще до початку уроків через багатогодинне виснажливе доїжджання.
Логіка центру зрозуміла: створити потужний хаб із лабораторіями та фаховими вчителями. Але логіка життя, озвучена на місцях, інша: дитина, яка подолала 40 кілометрів бездоріжжям у шкільному автобусі, навряд чи зможе ефективно скористатися цими лабораторіями.
Спроба звести надсучасну освітню модель на слабкому інфраструктурному фундаменті виглядає, як стратегічний прорахунок.
Отже, квітневі дискусії 2026 року довели: час суто «паперових» звітів минув. Якщо реформа профільної школи й надалі вимірюватиметься кількістю закупленого транспорту та закритих малокомплектних шкіл, ми ризикуємо втратити суть освіти.
Навчання – це передусім робота з людським капіталом. А поки що реформа нагадує спробу втиснути життя українського села в математичну модель, де реальна дитина з її щоденними труднощами стає лише статистичною похибкою в плані «ефективної оптимізації».
Автор: Александр Козлов, директор лицея №9, Винница.
