Чи дійсно освіта пробила дно? Чи дійсно сьогодні вчитель опинився на лаві запасних?
Я довго стримувався і приказував собі не коментувати, без мене розберуться. Але вже не можу.
Останнім часом я дуже багато мандрую Україною, проводжу зустрічі, беру участь у заходах, спілкуюся з людьми. І кожна така зустріч – це не просто розмова, це долі, це історії, це біль і страхи. І найбільше цього болю сьогодні саме в освітян.
Я не вперше їжджу країною і не вперше спілкуюся з вчителями, але такої розгубленості, такого страху і нерозуміння, я не бачив ніколи.
І виникає просте питання: а чому так? Чому центральна влада не може дати ради освітянським проблемам або, можливо, просто не хоче цього робити?
Як людина, яка пройшла цей шлях і добре знає систему зсередини, мене болить одне: якщо реформа не працює, якщо вона спотикається на кожному кроці, якщо вона перечіпається через перепони, які самі ж реформатори і створюють, то навіщо зараз її впроваджувати ціною виснаження людей?
Навіщо доводити вчителів, керівників, дітей і батьків до межі, якщо немає чіткого результату? Для галочки? Для показників? Але де в цьому всьому якість освіти?
Мене часто запитують, як я ставлюся до реформи. Я чесно відповідаю: а яка реформа, якщо освіта сьогодні тримається не на системі, а на людях – на керівниках шкіл, на вчителях, на батьках і на дітях.
Варто лише відійти трохи від столиці – і відкривається реальність, яка шокує. Люди тримають освіту на собі, власними силами, власною відповідальністю.
Де захист учителя? Де позиція держави? Чому на найвищому рівні не звучить чітке слово підтримки тим, хто формує майбутнє?
Те, що я бачив і чув останнім часом, викликає не просто питання – це викликає тривогу. І я не критикую заради критики, я говорю про проблеми, бо їх не можна більше замовчувати.
Я за можливістю допомагаю вчителям і керівникам, не просячи нічого взамін. Мені не потрібні посади чи статуси. Я хочу одного – допомагати цим неймовірно сильним людям, які попри все продовжують тримати освіту і виховувати майбутнє.
Але скільки ще вони витримають? Подивіться на школу поруч із вашим будинком. У якому вона стані? У якому стані сьогодні вчительство?
Закриття шкіл, втрата найкращих кадрів, виснаження системи – це вже реальність. І якщо ми сьогодні не зупинимось і не почнемо діяти, завтра буде пізно.
Освіту потрібно рятувати вже зараз. Підніматися, говорити відкрито і йти вперед. Бо якщо ми втратимо освіту, то ми втратимо майбутнє.
І я не буду стояти осторонь. Я роблю і буду робити все, щоб її рятувати!
Пишіть, я буду реагувати! Без піару, а для результату!
Автор: Дмитрий Ламза, адвокат.
