Вже цього літа, з 31 липня 2026 року, в Україні запрацюють нові жорсткі правила відповідальності за недоброчесне використання штучного інтелекту в навчанні: за плагіат та зловживання ШІ загрожуватиме покарання від анулювання оцінок до скасування дипломів.
Одночасно з цим у державні освітні цифрові сервіси активно інтегрують ШІ-тьюторів – «кишенькових аристотелів», які обіцяють замінити лектора.
На тлі цих гарячих подій постає гостре питання: чому, незважаючи на загрозу санкцій, студенти вперто обирають алгоритми, уникаючи живих викладачів? Відповідь лежить не в площині академічної ліні, а в глибокій психологічній площині, яку яскраво демонструє один буденний випадок.
Феномен McDonald's та «соціальна асептика»
Щоб діагностувати стан нашої комунікативної культури, варто згадати показову сцену, яку автор спостерігав місяць тому в одному з київських McDonald's. Простір закладу був поділений на дві зони. З одного боку розташовувалася стіна цифрових терміналів самообслуговування. Біля них юрмилися переважно молоді люди, глибоко занурені в мовчазний діалог із сенсорними екранами. З іншого боку стояв касир Ярослав – вільний і готовий прийняти замовлення. Він був живою людиною, але до нього не підходив абсолютно ніхто. Можна помітити, як швидко зник той дивний архаїзм – фраза-вигук «вільна каса», коли людина з піднятою рукою очікувала клієнта.
Чому ми обираємо термінал, якщо каса повністю вільна, і аргумент про «ефективність» тут не працює? Справа в емоційному виснаженні:
- Сучасна людина, виснажена інформаційним шумом та травматичним досвідом реальності в умовах війни, починає сприймати живого співрозмовника як джерело ризику, напруги та непередбачуваності.
- Жива людина – це зусилля: необхідність вітатися, формулювати думку, зчитувати інтонацію та витримувати погляд.
- Екран термінала натомість пропонує безпечну «соціальну асептику» і стерильну взаємодію.
- Термінал не засуджує вибір, не квапить і не вимагає від клієнта бути особистістю.
- Екран є лише слухняним дзеркалом наших бажань.
У підсумку, ми свідомо обираємо безпеку ізоляції навіть там, де фізично перебуваємо у натовпі.
Кінець ілюзії «Ренесансу Майстерності» в освіті
Ця історія з самотнім касиром безжально руйнує популярну нині ілюзію «Ренесансу Майстерності» в освіті. Останніми роками освітяни заспокоювали себе мантрою: що більше ШІ генеруватиме стандартних текстів, то вищою буде цінність живого слова.
Існувала наївна віра, що в епоху цифрових сурогатів студент прагнутиме доторкнутися до харизми професора. Але випадок біля вільної каси доводить протилежне.
Якщо поставити сучасного студента перед вибором між онлайн-курсом та живим авторським курсом, прогноз невтішний: студент обере перше. І причина цьому – страх:
- Онлайн-курс є анонімним, його можна поставити на паузу, «проскролити», і головне – екран не дивиться на тебе у відповідь.
- Живий авторський курс має глибину та емоцію, але водночас несе ризик і погляд Іншого.
- Прийти на живу лекцію – це загроза комфорту, адже є ризик виявити невігластво, не зрозуміти жарт чи контекст.
- Жива комунікація вимагає соціальної вразливості та складної роботи з налаштування на співрозмовника.
- Натомість «стерильний курс» записаний на відео або ШІ-тьютор пропонує безпечну транзакцію знань без людського фактору.
Смартфон: від казино до укриття
Сьогодні смартфон ліквідував самотність як явище конструктивного перебування з собою. Кожна пауза миттєво «затикається» екраном, адже ми панічно боїмося залишитися зі своїми думками бодай на пів хвилини. Дитинство без тиші призводить до того, що людина ніколи не дізнається, ким вона є, знаючи лише свій цифровий профіль.
Цифрові платформи працюють як шахти для видобутку «поведінкового надлишку», де наші емоції та увага стають рудою. Смартфон діє як активний агент колонізації внутрішнього часу.
Завдяки принципу змінного підкріплення, жест оновлення стрічки нагадує тактильну копію важеля в казино, змушуючи нервову систему бігти виснажливий дофаміновий марафон.
Як наслідок, мозок адаптується до швидкого перемикання: інтернет винагороджує швидкість, перетворюючи нас на «серферів» на поверхні інформації, у той час як нейронні шляхи для глибокої концентрації заростають бур'яном.
В умовах війни все це посилюється травмою, через яку страх живого контакту зростає. Екран перетворюється на безпечне укриття від непередбачуваності реальності, яка вбиває.
Учитель з ломом: фінальна іронія
Ця історія має своє символічне завершення. Наступного дня Ярослав більше не стояв за порожньою касою в очікуванні клієнтів. Він перебував надворі, на холоді, тримаючи в руках важкий лом і розчищаючи лід на доріжці до фастфуду.
Це є фінальною іронією нашої технологічної епохи. Раніше ми мріяли, що роботи візьмуть на себе важку фізичну працю, залишивши нам спілкування та радість творчості.
Натомість все сталося навпаки: машина забрала спілкування (інтелектуальну та комунікативну функцію), залишивши людині лід і функцію біологічного механізму для грубої взаємодії з матерією. Роботи ще не навчилися балансувати на слизькому тротуарі, тому людина потрібна системі лише як тіло.
Чи не станеться так, що вчитель майбутнього теж опиниться «на вулиці» з умовним ломом, виконуючи лише технічну чи дисциплінарну роботу, поки «чистий розум» штучного інтелекту всередині класу вестиме високі діалоги зі студентами? Мовчазний хлопець Ярослав, який довбає лід, – це серйозне попередження всім нам.
Автор: Сергей Терепищий, доктор философских наук, профессор.
