К. Усенко: общество не тяготит власть заботой об образовании

Почти тридцать лет украинская власть демонстрирует, что ее не интересует сфера образования

К. Усенко: общество не тяготит власть заботой об образовании

Автор: Константин Усенко, кандидат физико-математических наук, доцент.

Рік у рік, майже всі 30 років, влада в Україні демонструє, що її не цікавить освіта, освітянська галузь, початкова, середня, вища школа і вишкіл.

Якби це було властиво одному президенту чи одному Кабінету Міністрів, така байдужість давно забулася б, але вже 14-й міністр освіти (і науки) демонструє байдужість до освітянських та наукових норм моралі, або, як тепер ховають ту саму суть за евфемізмом, доброчесності.

Насправді таке негативне ставлення до освіти зародилось ще в сересері.

У часи пізнього брежнєвізму, коли економіка ставала економнішою, ставлення до освіти покотилося на рівень ставлення до двірника або навіть і золотаря.

Постсовіцькі країни в більшості досі зберігають таке саме ставлення до освіти й науки, яке було властивим Третьому рейху з осені 1942. Воно, начебто, і непогано для нас, адже завдяки жорстким обмеженням на швидкість наукового вихлопу Німеччина не встигла виготовити атомну бомбу. А могла б встигнути, на початок 1945-го.

Історія не має умовного способу здійснення, і нам лишилось ставлення до вчителя, як до обслуги/прислуги, просто слуги.

Учитель надає послугу надання компетентностей, її можна отримати або не отримувати; якщо вчитель не теє, його можна трохи теєчки... далі кожен зрозуміє в міру власної розбещеності.

Натомість у освіти є суттєво інша функція, яка на зараз вийшла з фокусу суспільної уваги.

Соціум, спільнота, суспільство, як його не йменувати, існує тільки завдяки тому, що кожне покоління передає отриманий від предків/попередників і розвинутий власними досягненнями досвід наступним поколінням. Якщо ця робота повністю лишається на батьків, таке об'єднання людей мало відрізняється від вовчої зграї або левиного прайду. Хіба що додати ще череду великої рогатої худоби.

Не все так однозначно, буває, що батьки краще виховують дітей, ніж це здатна робити школа. Але таких батьків хіба що декілька відсотків, їх цілком влаштовує можливість екстернату або домашньої форми, натомість масова освіта потребує професійної діяльності.

Добре відомо, що аматори/ремісники можуть робити чудові вироби, але штучно. Масове виробництво потребує розділення функцій та професійності виконавців.

Так само добре відомо, що середня освіта не має на меті навчання на ейнштейнів або чайковських з франкАми. Вона може підготувати до спроможності отримати професійну освіту. Але ланка середньої освіти має бути професійною.

Професійність освітньої діяльності суперечила головному лозунгу цекі капеересної (ще у векапебешному форматі) про кожну кухарку, оскільки не кожної кухарки дитина погоджувалась вивчати латину з грецькою. Як наслідок, освіта зменшувала вимоги до результату. Сімейний приклад: батькова сестра володіла французькою, німецькою, італійською... бо вона 1902 року, а батько, оскільки до школи пішов вже при більшовиках, самотужки засвоював німецьку за допомогою багатотомної технічної енциклопедії Гютте. Та й те тільки тому, що без цього не виходило керувати батальйоном обслуговування бомбардувальників. Ще років сім пізніше навчалась мати. Про школу аж таких спогадів від неї не було, а от про університет... На філологічному факультеті Київського університету панувала перед війною бригадна система; за цією системою відповідь на заліках/іспитах зараховувалась одразу всій бригаді з 5 студентів/ок. В бригаді бувала одна «заучка» і 4 состуденти, найчастіше з комсомольського, профсоюзного, партійного активу. Якість освіти зрозуміла. Звідти звичка до копіювання кимось зробленого для отримання кваліфікаційних смаколиків.

Відзначу, що в КПІ перед війною такої практики не було: інженерів готували ретельніше.

Так і втрачалась поступово професійність освіти, закладена в Києві ще Ярославом Мудрим. Але в часи до Карибської кризи школа готувала захисників Вітчизни і їх бойових подруг («дан пріказ єму на запад, єй в другую сторону...»), тож вона виконувала суспільно важливу функцію і була важливою частиною «оборонки», хоча формально школа контролювалась міністерствами освітянськими, а ідеологічно опікувалась одночасно райкомами партії і комсомолу. Знов сімейні спогади: мати засвоїла медичні навички молодшого персоналу в університетські роки, бо студентки перед війною проходили практику швидкої допомоги в лікарнях (не на макетах). І там бригадного підряду чомусь не було.

По карибській кризі 1962 СРСР поступово покинув думку готуватись до ІІІ War, і почалась брежнівська епоха: Чехословаччина, Афган, Ангола з Буркіна-Фасо -- всяко лико було до рядка, але завдання виховувати вояку-захисника соціалізьму по всьому світі змінилось на запит щодо виховання будівельника комунізму (десять заповідей такого будівельника ми вивчали в школі) в окремо обраній країні, а ідеологічна робота з молоддю втратила вагу, як і партійну підтримку. Освіта почала занепадати активніше.

Я почав працювати в КПІ з 1975, тож рік у рік відчував гру протилежностей: з одного боку, щороку сильнішими були абітурієнти топових спеціальностей: промислова електроніка, обчислювальна техніка, прикладна математика тощо. З іншого боку, щороку слабкішими ставали всі інші. І навчались за правилом «все одно не виженуть», або навіть «всіх не виженуть, а я не гірше інших». І окремим рядком утворювалась «золота"»серединка студентів з особливими батьками. Боротьба зі шпорами була успішною тільки на топі. На всіх інших факультетах така боротьба зазвичай закінчувалась тим, що декан просив завідувача кафедрою попередити борцуна. Інколи ставало необхідно здійснити заходи: поміняти викладача на спокійнішого. Звичка до списування закладалась у школі: так учителю простіше поставити правильні оцінки на річних контрольних або іспитах.

Як ця вся історія стосується сучасної України? Безпосередньо. Керівництво українською освітою довгий час здійснювали ті кадри, які задавали тон освіті в роки її стагнації. Серед них були і професійні вузівці, як Згуровський, і партократи за народженням, як Кремінь, і навіть фізик-теоретик Вакарчук побував. До речі, знаний на заході філософ і шанувальник українського духу. Мабуть, його діяльність найсильнішу реакцію викликала, бо наступним був Табачник (яка різниця з Тютюнником?), а думки про професійність освітянської діяльності змінились на турботу про оформлення кожного кроку освітнього процесу.

Результат цієї турботи: у 1975 я почав заповнювати робочий журнал: річний фрагмент п'ятирічного журналу містив перелік груп, назву наукової проблеми і прізвище керівника; що керівник переїхав до Вільнюсу, було всім байдуже. Натомість 2010 року річний звіт складав біля 100 сторінок.

Водночас першокурсникам фізфаку необхідно заново проходити підготовчі курси до університетської програми, бо математику найкращий першокурсник 2010 знав гірше, ніж найслабкіший 1975.

Школа майже кожного року отримує нові програми, або нові підручники до попередніх програм, або докази непридатності нових підручників. Це є ознакою відсутності контролю за програмою з боку структури, яка повинна була б це робити -- Міністерства освіти.

Найголовнішою ознакою байдужості до проблем освіти є те, що суспільство не турбує професійна непридатність керівництва освітянської галузі. Адже тільки неспроможність зрозуміти дух і букву освітнього процесу може бути причиною залучення до керівництва освітою людей, байдужих до проявів академічної недоброчесності; від списування в школі до плагіату в дисертаціях. Цілком очікувано, що звичка до плагіату полегшує ставлення до списувачів, а звичка до списування не дає українському законнику стати якісним ловером.

Виходить, що суспільство українське не обтяжує обрану ним владу турботою про освітянську діяльність. Мабуть тому, що збирати горобину в Голландії або ходити за старими в Італії вигідніше, ніж працювати інженером на хімзаводі в Україні.

То, може, вона й не потрібна в Україні, загальна середня освіта? Дозволити трудову діяльність з 14 або 11 років, як тільки вивчиться впізнавати цифри/літери на екрані смартфону. А до 5 класу вступні іспити.

Тільки й таку реформу освіти здійснити неможливо, адже стало звичним спрямовувати дітей до школи за оцінками і скаржитись на поганих вчителів, які щось там вимагають.

От і лишається відкритим питаннячко: а чи потрібне українському соціуму українське майбутнє?

Оригинал

Освіта.ua
21.12.2020

Популярные блоги
А.Мирошниченко: почему все радостное воспринимают как угрозу? Школа - это в идеале место радости и игры, включающее детей в фантастический процесс познания
Инна Совсун: запрещать ли смартфоны в школах? На уровне государства пока нет понимания, что делать со смартфонами в школе
Н. Азарова: битые небитых возят регулярно Уважать свой труд и транслировать это уважение, уважая других, - это и есть суперзадача
И. Ликарчук: ДПА в украинских школах нужно ликвидировать Проведение ДПА фальсифицирует реальное состояние качества общего среднего образования в Украине
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев