В. Громовой: не надо создавать иллюзию благополучия в образовании

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

Щойно Юрко Бак згадав, як у 90-х «працював на семи роботах одночасно: удома на себе, удома, як син винахідливого батька, у клубі, комбайнером на жнивах, музикантом на весіллях, у школі вчителем, у школі директором, на курсах підготовки до ВНЗ викладачем, у Стрельникова в Райраді ...., і в кучі напівлегальних організацій, половину з яких створила моя обдарована половинка. Спав по 2-3 години на добу».

От це їхній ідеал: майже задурно відпрацював у школі й ще «відпахав» на 7 роботах «на знос» з тим, щоб заробити гроші на своє шкільне хобі. Інакше не виживе ні твоя сім’я, ні школа, яку ти очолюєш.

Знаю нинішніх директорів шкіл, які змушені хто фермерствувати, хто торгувати автомобілями, які були у вжитку, хто допомагати дружині тримати якийсь магазинчик чи перукарню…

Частина з них уже давно плюнули «на цю кляту освіту». Як не дивно, більшість тепер щиро дякують чиновникам, які їх вижили з посади. Згадую слова колеги, який тепер є власником магазину «Усе для рибальства»: нащо я витрачав стільки сил і власних коштів на ту абсолютно невдячну справу?! Зараз живу у своє задоволення, адже справи магазину займають 2-3 години на добу.

Шановні журналісти і «агенти змін», не треба створювати ілюзію гараздів в освітній сфері. Зараз, перш за все страшна кадрова криза призвела до тотальної деградації освіти, яка вже переходить межу незворотності.

Скоро доведеться просто перезасновувати школи, а вчителів виписувати з Європи. До речі, так було, коли на підросійській Україні в кінці ХІХ століття створювались гімназії. Своїх кадрів не було (зокрема, викладачів класичних мов), тому доводилось запрошувати іноземців, в основному зі слов’янських земель Австро-Угорщини. Наприклад, у Єлисаветграді багато років очолював чоловічу гімназію чех Іван Прокеш.

Як ви гадаєте, за яку зарплату згодяться працювати в українських школах англійці чи поляки?!

Не хочу драматизувати ситуацію, але... Насправді, нас уже спіткала освітня катастрофа. Титанік нашої псевдореформованої освіти не витримав зіткнення з коронавірусним айсбергом.

Цитую сам себе: «Усвідомлення громадською думкою сьогоднішнього стану освіти як проблеми не відповідає ні її масштабам, ні загрозам, які вона нам несе. Сталася катастрофа («Титанік» старої освіти з пропоротим корпусом ось-ось потоне), а ми продовжуємо вирішувати проблеми.

Згадаймо, коли цей найсучасніший і, як здавалось його творцям, не тонучий корабель «Титанік» наштовхнувся на айсберг, його капітан і команда сприйняли це як проблему. Тільки тоді, коли судно почало стрімко йти на дно, всі зрозуміли, що сталась катастрофа, що слід негайно спускати шлюпки і рятувати людей. Якщо б екіпаж судна з перших хвилин після зіткнення не марнував час на малоефективні потуги, спрямовані на те, щоб вирішити набір проблем, а зміг вчасно об’єктивно оцінити реальність, можна було б мінімізувати кількість жертв. Тож, спосіб дії у ситуації катастрофи інший, ніж у ситуації, коли слід вирішувати проблеми.

У випадку з нашою пострадянською системою шкільної освіти ми теж змарнували час на вирішення проблем і таки дочекались, коли вона остаточно розбилась об «айсберг» фінансово-економічних негараздів і почала «тонути» під тиском «баласту» стереотипів минулого у «морі» сучасних завдань.

Сьогодні нам треба втокмачити собі в голову одну аксіому: врятувати пострадянську модель шкільної освіти не можливо і не потрібно, тому слід припинити латати безнадійно тонуче судно, негайно спускати «шлюпки» і гребти до нових, маловідомих берегів сучасної освіти.

Звісно, у випадку, коли нинішня ситуація в освіті нагадує тонучий корабель, над яким лунає: «Рятуйся, хто може!», недоречно бомбардувати екіпаж або пасажирів шлюпок циркулярами чи вимагати звітів про кількість врятованих...

Перш за все у нашому суспільстві має з’явитись спільне бачення, що таке школа і що таке університет. Адже досі панує примітивізоване уявлення про навчальний заклад як про будівлю з навчальним обладнанням.

Школа - це не стіни, це скоріше стиль навчання, атмосфера пізнання світу, певне мотиваційне поле…

Університет - це місце наукового пошуку, адже саме навколо науки і організовується сучасне університетське навчання.

На заваді змінам в освіті перш за все стоять наступні фактори:

·         Відсутність розуміння майбутнього освіти.

·         Відсутність стратегії розвитку (є похідним від першого).

·         Відсутність перспективного планування (є похідним від другого).

·         Відсутність системних підходів (є наслідком трьох попередніх)».

P.S. Поясню, у чому шкода таких дописів. Коли одна вчителька на всю країну заявляє, що «навіть якби мені не платили жодної копійки, я б все одно ходила працювати до школи», а інший говорить про те, що в цій сфері можна гарно заробляти, якщо працювати на трьох роботах, це викликає різні реакції у наших далеких від альтруїзму співгромадян:

1. Хворобливо-знущальну («Это ж каким вампиром надо быть, чтобы даже без зарплаты ходить на работу, чтобы высасывать энергию с наших детей»). 30% респондентів.

2. Злорадно-егоїстичну («Так їм і треба», «А вы сами согласились работать на такую зарплату!»). 30% респондентів.

3. Заздрісно-здивовану («Ого, виявляються зашибають непогані гроші, а плачуться на всю країну», «Ха, я теж хочу таку премію!»). 30% респондентів.

4. Обурливу («Вони просто насміхаються над учителем...»). 9% респондентів.

5. Конструктивну («Підвищення зарплати вчителя на користь нам усім»). 1% респондентів.

Так невтішні результати мого нерепрезентабельного контент-аналізу відгуків.

Оригинал