Ольга Халепа: куда исчезает большое количество гениев?

Печально, но 86% гениальности наших учеников теряется именно в обычных общеобразовательных школах

Ольга Халепа: куда исчезает большое количество гениев?

Автор: Ольга Халепа, учитель, общественный деятель.

За підрахунками вчених NASA, 98 % дітей від народження є геніальними, до п'ятнадцятирічного віку залишається 12%, з них у дорослому лише 2% геніальних людей. Новина далеко не свіжа, скажете ви, не буду сперечатися, краще зайдімо в гості до української освіти й спробуємо знайти, куди ж дівається така велика кількість геніїв?

Я маю двох дітей. Свого часу, коли вони були маленькими, я спостерігала за їх розвитком та спілкувалася з такими ж мамами малюків. Як же ми всі вихвалятися одна поперед одною про те, чого навчилася дитина, як легко засвоює ті чи інші знання і формує навички, вміння.

Більшість мам натхненно вчили своїх дітей розмовляти, співали пісень, грали в пальчикові ігри, користувалися підказками та порадами з книжок та Інтернету щодо всебічного розвитку малюка, або й взагалі зараховували діток до центрів раннього розвитку.

Ми з радістю спостерігали, наскільки швидко та ефективно все працює. Кожна з нас помічала у своїх дітях те, що реально дивувало. Їх свідомість, пам'ять, логіка, спостережливість працювали так унікально, що ми просто дивувалися, слухаючи їх розмови, запитання чи висновки. У звичайному вони бачили незвичайне.

А потім все зникає… Ні, діти на місці, вони лише ростуть, а от від їх унікальності майже не залишається й сліду.

Мені довелося працювати з 3-6-річними дітьми дошкільнятами. У них ще живуть риси геніальності, або хоча б індивідуальності, унікальності. Вони щиро висловлюють свої думки, показують емоції. Не тільки ловлять ритм музики, але й не соромлячись рухаються в такт, не стримують себе, вони природні. Дітлахи помічають найменший рух у живій природі й допитливо намагаються з'ясувати, хто там, що там, або пояснити явище. Батьки ще мають величезний вплив на цих дітей.

Вихователька читає їм казки, спонукає до висловлення, повторення почутого, розвиває їхнє мовлення, і це добре, та я, вчитель середніх та старших класів розумію, що її старання скоро стануть марними, для вибору правильної відповіді у тестах, на яких побудована сучасна освіта, зв'язне мовлення не потрібне.

Педагог просить дітей пояснити, чому Колобка таки з'їли та хто в цьому винен? Так поступово формуються перші стереотипи, у яких Колобок мав би терпляче бути з’їденим бабою з дідом, адже обрати свій шлях і бути вільним - значить загинути. Лисиця їсть хліб, а не м’ясо, а в інших казках їжак понад усе любить яблука. Дитина врешті-решт пояснює все так, як того хоче вихователь, як диктує суспільство, хоча щиро не розуміє, чому треба спати, коли не спиться, чому треба бути тут, у садочку, коли хочеться до мами, хочеться захисту і тепла. Вихователька хороша, але мама є мама.

За кілька років дитина повністю опиняється в рамках правил, обов'язків та режиму. Так поступово відбирається поняття волі. Держава щиро дивується, якщо котрась із мам не хоче віддавати дитину до дитячого садочка, виховує її сама, чи разом з бабусею. А як вже підготовка до школи?

Погодьтеся, це дуже красиво завуальовані рамки правил та гальм майбутнього дорослого. А як же спеціальні методики, якими не володіє жодна мама, а бабуся тим більше? (Значить, чужа людина краще знає, як виховати їх дитину? Звісно, вона ж педагог, а ти просто мама).

А як же адаптація у соціумі? Дитині ж терміново треба стати таким, як усі, все робити, згідно команд: спати, їсти, гратися, співати, танцювати, навчатися і виробляти спільний імунітет до зелених сопель, кашлю, а разом з ними розвивати огиду до всього, що не вдома, а також страх, тривогу та нові стереотипи. Ні, ні, мамочко, досить тобі сидіти вдома з дитиною, геть на роботу, задля розвитку країни та вічної гонитви за матеріальними цінностями, щоб не гірше, ніж у сусідів, а дитина вже не твоя, конвеєр консервації душ та мізків, під соусом «Сучасна освіта», забирає її до себе.

Так до першого класу приходять слухняні живі солдатики, вони обожнюють вчительку, змагаються, хто краще це робить, усіма відомими у їх дитячому віці способами, і краще учень намочить штанці посеред класу, отримавши дитячу травму назавжди, ніж зробить щось без дозволу першої вчительки. Кружечки, палички, шаблони, рівно-ідеальні стільники початкової освіти завжди готові сказати, що є правильно, а що ні.

Моя дочка взяла до рук чорний маркер, коли їй було трохи більше як рік. Звісно, з'явилися перші «скельні» малюнки, «татухи» на власному тілі й «гравіювання» на дитячому столику. Але ми не зупинилися і вчилися малювати разом з нею найелементарніше, починаючи з форм предметів і закінчуючи живими організмами. Це була звичайна дитяча графіка, яка й досі зберігається десь у домашніх архівах. Малá бачила світ не так як мама, я лише вчила її тримати олівець, показувала, як робити лінії, а вона вкладала в них свій зміст. Та коли справа дійшла до об'єму, кольору та пропорцій, я розгубилася. Далі моїх знань не вистачало.

- Підкажіть, як мені навчити її малювати? - спитала я колегу, вчительку образотворчого мистецтва, - Як зробити це правильно?

- А хто з нас знає, як це: малювати правильно? - відповіла вона мені.

- Але ж майстер-класи, художні школи й все таке, - розгубилася я.

- Можна і до художньої школи, але головне, дай своїй дитині можливість просто малювати. Не лізь у світ її геніальності, ніхто не знає її особистих правил.

Я назавжди вдячна колезі за пораду. Не знаю, чи стане моя донька художницею, але доки вона малює, її талант працюватиме тільки за її правилами, і в цьому є свобода геніальності. Та чи всі батьки та вчителі це розуміють?

А от сина я народила за десять років до молодшої. Я наполегливо хотіла, щоб він став відмінником, я вимагала від нього, щоб він робив все чітко, правильно, сварилася з ним та кричала. Змушувала його вивчити віршика до свята так, щоб від зубів відскакувало. Я робила йому зауваження і сварила за все, що йшло не так, а коли я зрозуміла власну помилку та помітила його заціплений страх на сцені, то доклала всіх зусиль, щоб це виправити. Я вчитель, я була поруч із ним, і вже до кінця навчання у школі він з легкістю виходив на сцену та вживався в ролі, почувався вільно. Я з жахом думаю, що власними руками могла вбити в ньому те, що є його талантом.

Але у мільйонів дітей немає мами-вчительки, є мами, які на 9-11 років віддають своїх геніїв професіоналам. І діти, закінчуючи лише початкову школу, вже обвішані комплексами та ярликами, страхами, раболєпством, вмінням догоджати вчительці, її настрою. Діти ще із задоволенням клеять аплікації, але тільки за шаблонами вчительки, і вже бояться вилізти за їх контур, зробити щось не за правилами. Бути особливими не можна, обирати колір не можна, крутитися не можна, заважати не можна. Так з'являється найбільший комплекс: власної унікальності, а конвеєр вже тушкує душі та мізки дітей, рухаючи все ближче до виходу готові продукти.

У середніх класах навчався хлопчик, його на рік пізніше віддали до школи, адже його готували до навчання не лише вихователі дитячого садочку, але й мама та її батьки. Вони цікаві люди, неординарні. Можна було б сказати, що хлопчикові поталанило з ними, але виявилося, що рідні виховали його не таким, як всі, й от до середньої школи він прийшов зі стотонним ярликом на шиї, від першої вчительки: «Дебіл!» Мені було його шкода, бо всі решта п'ятнадцять учнів у класі його ненавиділи. Він бився, сварився, конфліктував, виборюючи своє місце під сонцем, віддаючи всі сили для цього, забуваючи про свою унікальність та якісне навчання. Його інколи можна було зачепити за ледь помітний гачок і смикнути, спробувавши витягнутим з мороку буденності. Та вже було пізно, хоча він вдячно посміхався, але казав: «Я не хочу, нічого не хочу»…

Один за одним учні середніх класів закриваються в собі, перенасичені тестами, втрачають здатність пояснювати, чому той же Колобок загинув, адже тепер їм треба лише мовчки обрати варіант відповіді, чітко і безапеляційно: а, б, в, чи г. І так будь-де, на будь-якому уроці.

Вони все сильніше підкоряються системі української освіти, втрачають цікавість до всього, головне в потрібний час і в потрібному місці вказати правильний варіант відповіді, а якщо і не вкаже, то байдуже. Головна мета навчання все одно попереду: ЗНО. А до нього ще так далеко.

Їх геніальності вбиваємо ми, вчителі, розділивши на групи «подобається - не подобається», «відмінник- дурень», у кого які батьки та чи подобаються вони особисто учителю, та багато інших суб’єктивних оцінок. Ми проєктуємо на учнів свої невдоволення життям, свої переконання, зациклюємося на ярликах. І ось вже довести худенькому непоказному хлопчику 7 класу, що всі, ну, всі в цьому світі мають свої таланти, і всі для чогось створені, дуже важко. Він все одно буде кліпати очицями та здивовано питати: «І я?»

Учні потрапляють у м'ясорубку конвеєра, де їх душі та мізки перемелюють в одноманітну кашу вчителі, заглиблені у суб'єктивізм та вимоги міністерства, та батьки, вічно заклопотані домашніми та особистими турботами, а ще таке доступне, але бездуховне життя в Інтернеті. Там дітям обов'язково поставлять «лайки», там можна створити те, що здивує когось, дасть можливість виділитися, отримати таке необхідне у їх віці відчуття потрібності та унікальності. Адже в реальному житті скільки б не пнувся учень зі шкіри, та виявляється, що його ярлик давно вріс в його особистість, а тому тягти учню його, аж доки не вирветься з ненависної школи, де ота вчителька навряд чи поставить вище, ніж…., а отой вчитель зробить його винним у будь-якому конфлікті, або знову ігноруватиме будь-яку ініціативу.

Бляшанки з байдужим вмістом, що рухаються конвеєром, закриваються кришками й маса влягається всередині зі словами: «Я нічого не хочу, мені не цікаво».

Не всі, звісно, потрапляють туди, хтось іще біжить проти рухливої стрічки, простягає руки та волає:

- Врятуйте, я ж унікальна дитина, я так багато вмію та можу! Що ж ви за люди такі, невже ви нічого не бачите? Учителі! Батьки!

Батьки й справді підхопляться, спробують зробити все, що від них залежить: репетитори, гуртки, школи розвитку і тому подібне, звісно, якщо є така можливість, а якщо ні?

Мені завжди подобалися учні-розбишаки. Ні, як і кожного вчителя, мене дратувало те, що вони заважають проводити урок, проте в кожному з них було щось таке невидимо-особливе, що не передати словами. Хоча інколи це просто був захист від сімейних негараздів, або як спротив тому, що відбувається навколо, але за цими масками ми часто не бачили їх геніальності, захоплення чимось, зовсім не пов’язаним з повсякденним навчанням. Коли все ж я бачила це, то як же не хотілося ламати дитину, змушувати наполегливо вчити мій предмет, якщо учень фанатично любить техніку, чи комп’ютер, спорт чи сцену.

Я не прошу всіх колег дати повну свободу своїм учням, але все ж закликаю: «Дайте ж хоч якусь свободу!» Адже часто вчитель переживає не стільки за знання учня, стільки за те, що він колись обере ЗНО з його предмету, і якщо погано складе, то на горіхи перепаде вчителю. Отакий парадокс сучасної освіти.

Один мій учень часто пропускав школу, бо інколи підробляв. Поступово він випадав із загального колективу і втрачав цікавість до всього, що відбувалося в школі. З цим було важко щось зробити, як би ми не боролися з цим явищем, воно завжди існує в навчальних закладах. Хлопець ніколи не був активістом у школі, він ось-ось планував закінчити 9 клас і йти в доросле життя. Одного разу в мене щось порушилося в роботі клавіатури та якоїсь там програми комп’ютера. Він найперший зреагував на мій розпач, миттю полагодив все, розібравши та зібравши клавіатуру й налаштувавши всі програми.

Я була щиро здивована його вмінням. А знаєте, з чого він розпочинав? З фанатичного захоплення смартфоном, комп’ютерними іграми, за які ми так сваримо своїх учнів. Думаєте, він такий один? Озирніться, у кожному класі є любителі комп’ютерних технологій, хто знає, чи не ростуть серед них генії, які сьогодні всього лише грають в чергову гру, а завтра...

А інший непоказний учень отримав текст, для ролі в гумористичному номері, і вся школа була вражена його артистизмом, глядачі падали від сміху, коли він грав на сцені. От як часто ярлики засліплюють вчителям очі, ми спираємося на знання та активність одних учнів, зовсім не звертаючи уваги на інших.

Я любила учнів-розбишак і трохи боялася відмінників. Нехай пробачать мені їх батьки, але 98% з них - це вічні «ботани», які бояться отримати погану оцінку і травмовано плачуть. А якщо не вийшло отримати гарний бал, то виклянчують його, при найменшій загрозі їх репутації.

Чого бояться ці діти? Загубити свій статус (читай, ярлик)? Розчарувати батьків, які бажають підвищити власну репутацію за рахунок успішності дитини? А що далі? Чи ввійдуть ці учні у відсоток дорослих геніїв? Навряд чи, бо доросле життя набагато заплутаніше, ніж вивчити тему та отримати високий бал. Кольори мають відтінки, і їх дуже багато.

Не всі відмінники такі. Кожен вчитель знає тих, кого я б назвала учнями-трансформерами. Вони можуть приймати будь-які όбрази, їхати, бігти, літати й встигати скрізь: співати, танцювати, брати участь у конкурсах, відвідувати репетиторів, художні та музичні школи, дружити та сваритися, організовувати заходи, гуртувати однокласників, висувати ідеї, бути лідерами.

Я кайфую від таких учнів, разом з ними море по коліна! Причому часто в старших класах вони перестають бути відмінниками фактично, у їх табелі з’являються «дев’ятки» й навіть «вісімки», але реально, за що б вони не бралися, у них все виходить на відмінно. Вони унікальні, але у школі їх трохи бояться.

Здивовані? Зараз здивуєтеся ще більше, бо бояться їх не учні, а вчителі. За їх незалежність, інтелект, самооцінку, непокору, критичне мислення, лідерство у класі, котре може затьмарити навіть авторитет самого вчителя. Їх часто починають гнобити, знаходити в колективі фіктивних покірних відмінників-«ботанів» і тягнути їх за вуха, штучно не помічаючи лідера, чи то навіть генія, трансформера-універсала. Добре, якщо в останнього є старший наставник, який підтримає учня попри все, допоможе зміцнити особистість і відчути власну унікальність. А якщо ні?

Отже, у старших класах опиняється всього 12% геніальних дітей з дев’яноста восьми. Вони все-таки вижили, не потрапили на конвеєр, вислизнули із загальних бляшанок, не перемололися на фарш.

Але скільки ж талантів ми, колеги, пропускаємо крізь пальці? Рік за роком ми вчимо учнів і втрачаємо ті дорогоцінні відсотки, які б уже сьогодні могли винайти для людства те, чого воно найбільше потребує!

Знову скажете, що винні батьки, держава, чи ще хтось? То порахуйте, скільки часу дитина шкільного віку активна вдень? В середньому 15 годин. Із них вона 7-8 перебуває в навчальному закладі. Але не просто перебуває, а вчиться світлому, доброму, вічному, ну, й основам багатьох наук. Нагадати вам дещо? За підрахунками НАСА, народжується 98% геніїв, виходить після школи (ПІСЛЯ ШКОЛИ!) дванадцять. Жахлива правда, чи не так?

Це не є проблемою однієї України, це є глобальною проблемою людства. Невже це вас заспокоїло? Скажу вам знову гірку правду: хай там людство як хоче, але нас найбільше хвилює наша країна, чи не так? Сумно, але 86% геніальності наших учнів втрачається саме в українських школах.

Хіба ж ви не помічали, як щороку, у червні, у доросле життя з конвеєра вітчизняної освіти випадають міцно запаяні бляшанки із сірими одноманітними етикетками «Середньостатистична особистість (готова до споживання)»…

Оригинал

Освіта.ua
23.11.2020

Популярные блоги
Д. Коптило: реформаторы не виноваты, что изменений нет Далеко не Клопотенко, Супрун или Гриневич виноваты в том, что перемен к лучшему не происходит
В. Онацкий: репетиторство как альтернатива школе Бороться с репетиторством не стоит, но нужно улучшать образовательный процесс в школах
Олег Фасоля: на сколько же выросла зарплата учителя? Государство не может обеспечить уровень зарплаты, который должен соответствовать статусу педагога в обществе
А. Костюк: Польше нужны таланты, а Украине – нет? Система высшего образования Украины обречена продуцировать массовый образовательный продукт, а не уникальный
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев