О. Халепа: почему в педагоги либо не идут, либо убегают

Образование нашей страны нуждается в коренной перестройке методов и принципов

О. Халепа: почему в педагоги либо не идут, либо убегают

Автор: Ольга Халепа, учитель, общественный деятель.

У психології є таке правило «5 чому». Це техніка вивчення причинно-наслідкових зв'язків, котрі лежать в основі тієї чи іншої проблеми. До речі, цей метод було винайдено зовсім не у сфері психології, а у сфері автомобілебудування. Першими його запропонували засновники корпорації «Toyota», але він набув широкого розповсюдження, і саме завдяки цьому правилу можна легко прослідкувати першопричину виникнення тієї чи іншої ситуації, за допомогою 5 простих питань «Чому?»

Спостережливі розумні люди давно помітили, що освіта нашої країни потребує докорінної перебудови методів та принципів. Сьогодні ми маємо розвинену мережу шкіл, відкритість та доступність освітньої системи, написано тисячі методичних рекомендацій, створено сотні закладів підвищення кваліфікації педагогів, щороку країна отримує сотні випускників педагогічних вишів, то чому ж молоді спеціалісти не йдуть до школи, не несуть свої новаторські ідеї та ентузіазм у нову українську школу? І ось воно - перше «Чому?»

Немає секрету в тому, що будь-який випускник скаже одну головну причину небажання ставати звичайним вчителем: занадто низька заробітна плата. Але вже відразу виникає друге «Чому?»: чому сучасній молоді треба більше грошей? Адже старше покоління буде сперечатися, мовляв, якось же ми жили тоді, колись, давно, навіть інколи місяцями не отримували заробітної плати, та все одно працювали та виконували свої обов'язки.

Сучасні люди давно не задовольняються потребами просто смачно поїсти чи гарно одягнутися, хоча фізіологічні потреби ніхто не скасовував, але на перше місце освічені люди сучасності їх не ставлять. Вони прагнуть і до саморозвитку, і до постійного навчання, отримання безперервного потоку інформації, вражень, бажають різноманітності особистого життя. Вони не хочуть зависати, вони прагнуть жити динамічно, конкурувати один з одним у різних галузях.

«Але молодь - це завжди молодь!» - знову заперечить хтось, мовляв, вона завжди однакова: енергійна, категорична, запальна, мрійлива. Все це так, але час не стоїть на місці, і наш світ докорінно змінився, ставши відкритим. Бери, що треба, що тобі до душі, розвивай таланти, прагни до успіху, обмежень майже немає. Майже, тому що все ж одне є: фінанси.

«Не все вирішують гроші, невже це головне, чому не можна без них?» - вже чую, як летять нові зауваження, а з ними й наше третє «Чому?»

Ні, чорт забирай, не можна без фінансів! І досить докоряти ними молодь. Ми можемо сотні разів говорити про інші, більш важливі цінності, як то родина, здоров'я, незалежність, саморозвиток тощо. Та яку б цінність ми не взяли, для її підтримки чи реалізації необхідні кошти. Таким вже жадібним є дядько сучасний світ: вимагає їх ще й ще, а ми лише його покірні діти.

«Чому ж він такий жадібний?» - заломить руки хтось із читачів. О, тут ми ризикуємо заглибитися у найрізноманітніші роздуми, які більше під силу філософам. Кожен з них буде висувати свою гіпотезу, як і ми з вами, пишучи довгі коментарі, доводячи один одному свої погляди. І таких припущень буде безліч, але «Чому» ж ми не спроможні дійти одного висновку і спробувати змінити цей світ на краще?

Він обов'язково зміниться, на краще, чи на гірше, через сто, тисячу, кілька тисяч років, але зміниться. Та нас із вами у ньому вже не буде, а сьогодні змінити його нам не під силу.

Тож не варто турбуватися про те, на що вплинути ми не можемо. Нам залишається тільки адаптуватися. Пройтися сходинками наших попередніх «чому» в освіті і знайти те, на що ми дійсно можемо вплинути зараз, сьогодні, аби притягнути свіжі ідеї, невичерпну енергію та новаторство. І я впевнена, що кожен з читачів цю сходинку знайде дуже легко.

І тут голос із заднього ряду зауважить: «А чого це ти, авторе, на студентах-випускниках зациклився, адже в українських школах і зараз є вчителі, які весь час будують «свєтлоє будущєє української освіти?» Та щось довго вони будують, скажу я Вам, деякі вже за три десятиліття будівництва на заслужений відпочинок пішли, а будівництво й досі не завершено. Двадцять дев’ять років будівельники носять на своїх плечах глину та цемент, пісок та гравій, туди-сюди, туди-сюди. На будівництві змінюють виконробів, які, крім розповідей про те, як «кораблі бороздят морскіє простори», майже нічого не пропонують, і будівництво стоїть. Чому?

Ну, по-перше, кожен виконроб вважає за честь дістати з власної кишені свій план будівництва, а тому будівельники так досі й не отримали чіткого розпорядження, де ж в приміщенні буде кухня, а де зала. Та навіть коли виконроб затримувався надовго і його план начебто був зрозумілий, все одно нічого не виходило. Так чому ж?

А тому, що рецепту міцного цементу для освіти так ніхто ще й не придумав. Можна, можна було б створити рецепт власного розчину, можна запозичити технології імпортного, можна елементарно зібрати докупи будівельників і замішати з їх інгредієнтів простий, але міцний розчин. Та чомусь завжди виходить так, що періодично змішують воду та пісок, гравій та глину, стоять, дивляться, що ж вийде? А через пару років розводять руками, мовляв, не те, треба щось інше.

Тим часом у недобудованому приміщенні освіти живуть ті, хто чекає міцних стін, даху над головою, безпеки, комфортних умов, інтер'єрів. Прості українські вчителі чекають, сподіваються на покращення і, не дочекавшись, часто кидають усе і тікають.

Тікають кращі з кращих. Чому? Бо їх ніхто не чує, про них ніхто не думає. Як і про дітей, які тисячами туляться до свого вчителя, що закриває їх тим, чим сам знайде, від будь-якої негоди. Педагоги мають і власні рецепти, і власні інгредієнти, і, попри незакінчене будівництво, продовжують працювати під снігопадами паперів, дощами реформ, блискавками перевірок, камінням наказів, батогами адміністрації. У порожніх кімнатах, купуючи за власні гроші щоденно необхідні речі, періодично ходячи з простягнутою рукою по людях і просячи бодай якусь копійку на елементарні шпалери та фарбу.

Але одного дня надія на краще помирає і, слухаючи промову чергового виконроба та читаючи його новий план будівництва, учитель нарешті скаже голосно те, що давно хотів сказати: «Виконробе, ти божевільний!» - кине дверима і піде геть.

Та невже й дійсно виконроби несповна розуму? А як же їх регалії, освіта та досвід? Та все він уміє та може, все розуміє, просто не хоче.

А чому ж він не хоче відпрацьовувати свої посадові обов'язки так же сумлінно, як він того вимагав від простого вчителя? А навіщо йому це робити?

У людей є дві мотивації: матеріальна та моральна. Зарплатня у виконроба чималенька, щомісячно обов’язково капне на картку у повному обсязі, а слідком полетять і нагороди, і премії, і доплати.

А як же з моральним боком, як же самовідданість, совість, самопожертва? Розчарую вас і тут. Навіщо виконробу підіймати пласт недоробок та бракованих матеріалів минулого? Щоб розкрити помилки попередників, щоб показати світові безглуздість минулих рішень, щоб перетрусити освіту через сито, вибрати пỳчками власних пальців і викинути геть старі методи, запліснявілі цінності, малоефективних працівників освіти усіх рангів, перебрати, наче Попелюшка, крупинка за крупинкою усе, що намішали за три десятиліття? Швидко створити такі умови, щоб затримати ентузіастів, ініціаторів та професіоналів? Та ще й зацікавити студентів-випускників? Ого-го, кому це треба? Принаймні, за це ще ніхто не брався.

Та чому ж, чому, чому?!! Волають усі, хто розуміє прості істини, наприклад, що діти - наше майбутнє, що школа виховує майбутніх лікарів, військових, інженерів, архітекторів тощо. Або «Той, хто сьогодні не будує школи, завтра будуватиме в'язниці» і т. ін.

Та держава з року в рік знаходить тисячу причин, які так і не дають змоги українській освіті стати сильною, ефективною, давати суспільству критичні, мислездатні, виховані, розумні напівфабрикати, які, пройшовши огранювання в технікумах, університетах, академіях, могли б стати не лише супер класними спеціалістами, а й активними громадянами своєї країни, вивівши її нарешті з тієї соціально-економічної прірви, у якій ми опинилися. Але навіщо це державі?

Дуже полюбляють бажати учителям залізного терпіння в роботі. Дурне побажання, скажу я вам. Терпіти можна рік, або два, а коли проходить три десятиліття, то ми маємо право обернутися назад й переглянути шлях нескінченого терпіння, і вже не так і складно стає зрозуміти, що ніхто нічого робити і не збирався.

Багато хто з читачів може не погодитись з будь-якими моїми відповідями на кожне «Чому?», але вам ніхто й не заважає провести власне подібне дослідження, якщо є на те бажання. Та я впевнена, що кінцевий результат міркувань у нас з вами буде приблизно однаковий.

І доки у виконробів знову буде тисяча причин, щоб не завершити будівництво, замість того щоб взяти за основу всього лише один привід, який завжди лежить на поверхні будівельного майданчика кожної високорозвиненої європейської країни, то частина освітян буде або тікати, або топтатися на місці, або не йти працювати на це будівництво взагалі.

Оригинал

Освіта.ua
05.11.2020

Популярные блоги
Олег Фасоля: на сколько же выросла зарплата учителя? Государство не может обеспечить уровень зарплаты, который должен соответствовать статусу педагога в обществе
А. Костюк: Польше нужны таланты, а Украине – нет? Система высшего образования Украины обречена продуцировать массовый образовательный продукт, а не уникальный
И. Ликарчук: учиться нужно только тем, кто этого хочет Полное общее среднее образование должно быть не общеобязательным, а общедоступным
Д. Ламза: никто не хочет идти в образование или школа без учителей От Кабинета Министров нет никаких действий по повышению значимости профессии учителя
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев