Н. Азарова: мы создаем детям иллюзию мира, где нетрудно

Мы так стараемся создать детям условия, так боимся показать, что нам тоже тяжело, что делаем беду

Н. Азарова: мы создаем детям иллюзию мира, где нетрудно

Автор: Надежда Азарова, учитель.

Може, завтра пошкодую про те, що пишу. Але сьогодні думаю саме про це. Навіть не так. Я думаю про це вже давно, а останній рік лише систематично зустрічаю підтвердження тим думкам.

Останні місяці 2019 року мені випала нагода (крім основної роботи) по кілька годин на тиждень працювати асистентом носія англійської мови. І от тридцятирічний, сучасний, дипломований американець, з достатнім досвідом викладання. Любить свою роботу. Кілька дітей у класі крутої приватної школи. Він приходить на урок з колонкою, починає уроки під музику. Сучасну музику, а не оте все дитяче до прісності. Він читає з ними репчик, не говорить українською, з кожним вітається, як у прогресивних роликах з YouTube. Він ділить їх на команди, веде підрахунок балів , заохочує до креативу. Діалоги не читаються, а розігруються коло дошки під музичний супровід. Всього 30 хвилин щоразу. Третій клас.

Я починаю комплексувати. Згадую своїх учнів, які готові були хворими йти на зустріч з англомовним будь-ким просто заради практики спілкування. То щоразу було маленьким святом і страшенно мотивувало.

Минає кілька місяців, і ми починаємо працювати з тими ж дітьми, але вже як два самостійних вчителі, кожен відповідає за свою частину. І він шле мені повідомлення про погану успішність. Діти не хочуть працювати.

У мене теж кожен урок схожий на біг з перешкодами. Щоразу доводиться стрибати вище голови. Але то ж я, звичайна, українська. А то він! Я питаю, у чому справа і раптом чую: «Він нам вже набрид... примушує нас щось вчити, писати у робочому зошиті... (дві коротенькі вправи за урок, домашнього не задає)».

І в мене просто нема слів. Я зупиняю урок і намагаюсь рятувати цей Титанік. Я починаю говорити про важливість англійської для майбутнього життя. Вони кажуть, що їм не знадобиться, бо навіщо напружуватись, якщо можна перекладача мати, або через телефон гуглити потрібні слова. Зараз є круті програми в телефонах для перекладу.

І на все є контраргументи. У подорожах вони вже були. Там можна і без мови обійтись. Батьки заробляють гроші і без англійської. У дітей вже є план, вони будуть заробляти, знімаючи відео і збираючи лайки. І до наступного класу їх теж все одно переведуть, бо нема різниці, які оцінки.

Починаються дебати, як у Савіка Шустера. Я лише самотній Шустер у цьому прямому ефірі з місця катастрофи.

І я натискаю останній важіль. Я починаю про те, що батьки важко працюють, аби дати їм можливість вчитись і мати гарне майбутнє. Пояснюю, що, марнуючи ці можливості, вони фактично викидають на вітер чужі гроші.

І раптом діти починають казати, що батькам не важко. Бо вони просто за ноутом весь день і відповідають на дзвінки, або у офісі, де є акваріум з прикольними рибками.

Ми так намагаємось створити дітям умови, якийсь показний безхмарний простір, так боїмось показати, що нам теж важко, що робимо біду. Що там далеко ходити. Поки не показала сину списані за карантин гори конспектів, він не усвідомив, що не просто прикидаюсь втомленою.

І що маємо на виході? Ростуть діти. Ці діти мають неймовірно багато можливостей, але нічому не знають ціни. Тому ні в чому не бачать мотивації.

А навколо дорослі, які бездумно закидають їх враженнями, досвідом і розвагами. Діти з першого класу знають, що їх «треба зацікавлювати», бо щохвилини може раптом стати нудно, і тоді не буде нікому вільного кутка, аби сховатись.

У свій час дорослим вистачило розуму не годувати немовлят шпротами, бо шлунок не перетравить, але далі щось пішло не так. Дорослі забули, що мозок теж потрібно «годувати» з розумом. Але прогресивне суспільство не шукає собі легких шляхів.

А тим часом карантин. І діти, які звикли до спецефектів, раптом опиняються коло екрана, де вчителька намагається зробити перфоманс у своїй обдертій кухні, змагаючись з своїм допотопним ноутом. А глядачі хочуть видовищ. І щоб не гірше, ніж у ютуберів, на яких вони підписані, а то нудно стане і, як з тим жить?

До чого увесь цей найдовший у світі допис? На щастя, я не мала часу читати усі ті баталії про дистанційне навчання, але і 5% вистачило, аби жахнутись. Це дійсно сумно, коли вчитель не любить свій предмет, не дбає про доступне пояснення, не вболіває за досягнення учнів. Але буває і так, що дітям нудно лише тому, що вчитель не може на уроці бути таким же прикольним, як Дзідзьо у кліпі. Не може з тридцятьма учнями вправлятись так само хвацько, як аніматор у мовному таборі, який дитині батьки оплатили в кредит. І тут треба трохи охолонути перед тим, як йти ламати шию педагогу.

Щодня я маю багато уроків, бо карантин вніс глобальні зміни в мій графік. І я спостерігаю дивовижні контрасти. Я сплю по 5 годин, бо знаю, що завтра треба знову «вразити і зацікавити». А коли я лягаю спати, то всі ті сотні картинок і 142 цікавих ресурси для викладання онлайн ще годину кружляють мені перед очима. І звісно, я щось вигадаю. І ще сотні репетиторів, які теж мусять щодня виживати, дадуть дітям шоу.

Але після нас діти знову повернуться в клас, де треба вміти себе організувати, де не все крутиться навколо однієї дитини. Попереду, очевидно, такий же затяжний осінній карантин з новими викликами. А попереду життя, університети, де мало спецефектів, де є викладачі, які можуть за цілу лекцію не підняти на тебе очей і всім байдуже цікаво тобі чи нудно. У тому дорослому житті є робота, де теж бувають «і будні, і свято».

А ми натомість створюємо дітям ілюзію світу, де батькам не буває важко; де дитина нікому нічого не винна і просто щодня живе, походжаючи серед фуршетних столів, обираючи найсмачніше безкоштовно.

Даруючи враження, досвід, можливості, треба паралельно вчити людяності і повазі до тих, хто допомагає тобі на шляху. Потрібно якось та й пояснити, що гроші не ростуть на деревах, а навколо не обслуговуючий персонал, а люди. Інакше вчителі щось вигадають, навчать, донесуть, а штовхати візок з улюбленим чадом на старості все одно доведеться вам... На тому все.

Оригинал

Освіта.ua
28.05.2020

Популярные блоги
В. Громовой: рубеж необратимости уже пройден Отрицательный отбор в образовании продолжается, ведь уходят лучшие, а «скамейка запасных» почти пуста
Е. Стадный: идея увеличения веса аттестата ошибочна Чем больше будут учитывать аттестат, тем меньше будет шансов у детей с хорошими знаниями из строгих школ
Д. Бабурин: образование за ширмой рейтинговой шкалы За ширмой рейтинговой шкалы 100-200, которую нам каждый год представляет УЦОКО, скрывается реальное состояние образования в Украине
В. Громовой: как спасти образование от развала Как вызвать бешеную ненависть, но спасти школьное образование от окончательного развала
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Лилия Владимировна
Очень депрессивная статья. С таким настроем к детям подходить нельзя. Находите больше позитива. Настоящая беда не в том, о чем Вы пишете. Дети, о которых идет речь в статье составляют незначительную часть. Что Вы знаете о детках из сел и хуторов? Судя по вашим обобщениям - ничего. Они с раннего детства знают жизнь не хуже, а может быть и лучше взрослых горожан. Но беда для всей Украины надвигается именно на этих деточек. Очень скоро, благодаря "реформаторам", именно они первыми будут лишены нормального образования. Затем - городская "беднота". К чему это приведет нам наглядно рассказывает история. Только "реформаторы" не знают истории, не умеют думать и видеть на перед.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!