Инна Ящук: что болит образованию вне школы?

Автор: Инна Ящук, декан факультета начального образования и филологии ХГПА.

Проблеми й труднощі шкільної освіти в Україні підіймаються доволі часто й стосуються глобальних питань. Можливо, тому все, що стосується позашкільної освіти, громадськість сприймає як другорядне та менш важливе.

Однак це жахлива помилка, оскільки позашкільна освіта має велике значення для розвитку творчості й нестандартних навичок наших дітей. Більше того: до даної сфери залучена велика кількість талановитих педагогів та інших працівників, чиї інтереси лишаються поза межами загальної уваги.

До позашкільної освіти належить уся інфраструктура, що займається творчим, фізичним та інтелектуальним розвитком молоді. Для широкого загалу усе це більш відоме, під узагальненою назвою «гуртки», більшість з яких розташовуються у школах мистецтв чи будинках культури.

Частково звідси маємо перший біль всієї галузі: позашкільна освіта не має до кінця сформованої законодавчої бази, на яку може опиратися для визначення власного статусу. По суті, більша частина інфраструктури дійшла до нас із радянських часів, коли працювали так звані «палаци піонерів». Колишні установи належали до системи освіти, якій підпорядковувалися і з якої фінансувалися. Після здобуття Незалежності все, як і в багатьох інших галузях, пішло шкереберть. І якщо шкільна освіта є обов’язковою і відхреститися від її утримання чиновникам неможливо, позашкільна освіта — за бажанням відвідувачів, а значить, вже сприймається як вибіркове, менш корисне, а значить — те, на чому можна економити. І оскільки в усі часи на освіті й науці в нас економили, то, на превеликий жаль, можна вважати, що на позашкільній освіті «економлять в квадраті».

Навіть зараз статусність працівників галузі нижча, ніж у співробітників шкіл; матеріальне оснащення бажає кращого, а заходів для розбудови та підтримки спільноти працівників позашкільної освіти майже не проводиться загалом. Саме тому галузь постійно потерпає від недофінансування та всіляких експериментів з приналежністю: то за неї відповідає вся держава, то передають на баланс місцевим бюджетам. Останні, звісно, справитися з утриманням інфраструктури не здатні і, як наслідок — заклади закриваються. Зовсім нещодавно саме так Хмельницька область втратила Чорноострівецьку музичну школу, що була важливим центром з підготовки майбутніх талановитих працівників культури.

Але це з точки зору утримання мережі позашкільної освіти, що є, переважно, болем того, на чиїй відповідальності знаходяться заклади. Для рядових українців ситуація виглядає зовсім інакше. Саме позашкільна освіта здатна дати підростаючим поколінням те, чого не можуть забезпечити ані батьки, ані, в більшості, школи. Приміром, підготовка професійних спортсменів починається з відвідання секцій у спортивних школах. Спеціалісти образотворчого мистецтва спочатку відвідують художні школи, тощо.

У той час, коли школи надають базові універсальні знання, позашкільна освіта формує та розвиває коло інтересів дитини, що в подальшому дає їй змогу обрати майбутню професію або перетворити хобі на ефективний інструмент для повноцінного облаштування трудової діяльності. Крім того, позашкільна освіта тримає дітей у постійному тонусі, заповнює час та не дає дітям гаяти його на непотрібні, некорисні чи навіть небезпечні речі, гартує тіло, дух та свідомість.

Саме тому позашкільна освіта була, є і буде користуватися попитом у населення. І, на превеликий жаль, цей попит не може підтверджуватись достойною пропозицією. Через брак фінансування позашкільна освіта не може повною мірою задовольнити всіх бажаючих: одні гуртки переповнені, інші налічують декілька відвідувачів, що знижує їхню рентабельність. Економічний фактор також грає не на користь освітянам: недофінансування спонукає підіймати вартість послуг, що створює труднощі у батьків, яким і так за все доводиться платити. Тож маємо замкнуте коло, що негативно впливає на кількість та якість пропозиції позашкільної освіти.

Окремим критерієм, що повільно, але невпинно інтегрується у галузь, є доступність позашкільної освіти дітям з особливими потребами. Не зовсім правильно, що цю тенденцію називають «прозахідною» — це цілком загальнолюдська потреба створення суспільства рівних можливостей.

Останнім болем позашкільної освіти я хочу виділити залучення до сфери ентузіастів, які не лише хочуть, але й можуть принести сюди багато новаторських та ефективних пропозицій. Допоки працівники палаців творчості й шкіл мистецтв підтримують справу паралельно з боротьбою за її виживання, окремі люди готові втілювати сучасні ідеї, впроваджувати цікаві й корисні методики, але також потребують підтримки.

Сюди належать гуртки з робототехніки, інших сучасних технологій, унікальних прикладних мистецтв чи новітніх видів спорту. Все це має також бути доступним для молодих поколінь.

І на мою думку, держава нарешті має зробити впевнені кроки, аби сприяти у цьому бажаючим як з одного, так і з іншого боку. Ринкова вартість подібних гуртків, за якої їхні організатори могли б, принаймні, ефективно реалізувати свої задуми, може бути надто висока для бажаючих. І відрегулювати її до належного рівня можливо лише за підтримки держави.

На моє глибоке переконання, позашкільна освіта в Україні заслуговує набагато більше уваги, ніж їй надають зараз. Це ефективний інструмент розвитку майбутнього суспільства, невдалі експерименти з яким можуть призвести до майбутньої деградації. Саме тому зараз слід активізувати підтримки даної галузі, виправити не зовсім справедливе ставлення до неї та забезпечити надійну основу подальшого розвитку. Адже мова йде не лише про відвідувачів гуртків, але й про всіх працівників та інфраструктуру важливого відгалуження сучасної української освіти.