Г. Сищук: может я говорю о чем-то нереальном?

Автор: Галина Сищук, учитель, г. Харьков.

«Дайте вчителю можливість, інструменти для розвитку і довіряйте його вибору», - коротко про те, що намагаюся донести на неофіційних зустрічах з розробниками сертифікації.

Мені важливо пробити стіну недовіри і бажання контролювати. Кожен і кожна з нас повинні самостійно вирішувати, у якому напрямку розвиватися, що покращувати і у кого вчитися.

Для реалізації ідеї впровадження сертифікації, як ефективного інструменту професійного росту вчителя, пропоную розглядати її через три призми:

• чи створює вона умови для професійного зростання, вдосконалення компетенцій та обміну досвідом педагогів;
• чи є вона ефективним засобом підтвердження відповідності портрету педагога (мені імпонує саме цей термін, бо «образ» - то щось релігійне, а «рамка» - то межі);
• чи є вона захистом від тиску і залякування вчителя.

Щодо позбавлення тиску з боку адміністрації - працює. Наразі результат сертифікації (у порівнянні з атестацією) не залежить від шкільної комісії, від кількості письмових робіт чи участі у конкурсах.

Щодо портрету педагога, вважаю необхідним концентруватися не на критеріях «робить - не робить», «відповідає - не відповідає», а на вмінні аналізувати , застосовувати, давати оцінку рівню своєї відповідності цьому портрету (тут таксономія Блума нам у поміч).

Наразі для цього вчительству бракує знань з тайм менеджменту, проектного менеджменту, принципів менторської та фасилітаторської діяльності. Якщо ми почнемо ставитися до своєї педагогічної діяльності, як до продукту, якому потрібен попит і, як наслідок, розвиток, самовдосконалення, особистісний ріст. Реалізацію цього пункту бачу через КПК (у останніх виступах Новосад іде розмова про дозвіл на навчання у недержавних організаціях - це реальний вихід, бо переучування наших тренерів - порожня витрата ресурсу). Але КПК кожні 5 років, а сертифікація 3... одне відстає від іншого).

Якісний професійний ріст бачу тільки у співпраці практик-практик. Для цього необхідно створити можливість співпраці між експертом і вчителем. Першометою такого спілкування має бути допомога вчителю сформулювати внутрішній запит. Саме обирання експерта допоможе вчителю визначитись з напрямком самоосвіти. Попереднє інтерв'ю (що базується на коучингових питаннях) і заповнення анкети самооцінювання дадуть експерту нульову мітку. Відвідування вчителем уроків, можливість задавати запитання сприятимуть обміну досвідом.

Після написання ЗНО вчитель зможе прийняти експертів у себе.

Тут важливо показати/оцінити не загальне розуміння НУШ (у кожного своє суб'єктивне бачення і, на жаль, не у кожного є можливість забезпечити 100% відповідність її принципам, бо ми іноді не отримуємо елементарних засобів...), а роботу за обраним запитом, аналіз досягнень, оцінку ефективності обраних методів (на конкретних вправах і завданнях). Заповнювання анкети самооцінювання вдруге допоможе проаналізувати динаміку.

Щоб ця ідея мала життя, таки дуже необхідна платформа, на якій буде можливість вибору експерта. За її відсутності, ідею можна реалізувати за рахунок коротких (10 хв) вебінарів, де експерти могли б представляти свою роботу. Але, у випадку обов'язковості сертифікації, кількість експертів буде збільшуватися - усе передивитись нереально. Тому потрібна платформа - як осередок спілкування і обміну ідеями.

Щодо заохочення до сертифікації (як і бажання стати експертом - для експерта це теж обмін досвідом) необхідно розглядати цей час як підвищення кваліфікації і надавати відповідний сертифікат із фіксованою кількістю годин. Це буде альтернативою порожнім курсам.

Чи я кажу про щось нереальне, чи нездійсненне?

Нехай це буде моїм листом до Миколая.

Бо все менше бажання лишатися у школі...

Оригинал