Н. Борисенко: о проблеме конкурсов и олимпиад

Автор: Наталья Борисенко, преподаватель украинского языка и литературы ГУЗ «РЦПО швейного производства и сферы услуг Харьковской области».

Конкурси, олімпіади, інші заходи, що мають змагальний смисл, покликані виявити найсильніших, найкращих, найбільш знаючих учасників. Основні умови, що повинні бути створені – це, по-перше, рівність (рівний доступ до завдань, рівні умови в процесі виконання, однаковий час, однакові можливості, однакові критерії оцінювання результатів, однакові штрафи, якщо передбачені), а по-друге, професійне журі, до складу якого мають входити справжні спеціалісти із беззаперечним авторитетом і неупередженим ставленням.

Стосовно організаторів, то, оголошуючи якесь змагання, людина, група людей чи якась установа бере на себе відповідальність. Організатор - це той, хто щось організовує від початку до кінця. Не може бути так, що функцією організатора є тільки повідомити про захід і перекласти відповідальність на інших. Не повинен організатор використовувати результати конкурсів для порівняння чи покарання, тим більше – для покарання третіх осіб.

Конкурс є конкурс. І завершується він підведенням підсумків і визначенням місць. Це не перевірка роботи навчального закладу (для цього законами визначений порядок), не контроль за діяльністю вчителів (для цього теж окремий порядок), не змагання батьківських гаманців (якщо й повинен учень мати якісь матеріали на конкурсі – то однакові). Учнівські конкурси покликані підтримувати обдарованих учнів. Виявляти, підтримувати, сприяти розвитку, відзначати.

Що ми маємо із учнівськими змаганнями? Наприклад, МОН оголошує якийсь предметний конкурс. Далі спускаються накази, листи, рекомендації по ланцюжку. І кожна установа на шляху ланцюжка видає свої накази, листи, рекомендації. І так до навчального закладу. На цьому шляху втрачається поняття добровільності, скорочуються терміни, що були визначені МОН, але з’являється купа звітності і відповідальності.

Навчальний заклад також видає свої документи і проводить І етап. Отут ще більш-менш все зрозуміло. Бажаючі учні пробують свої сили, визначається переможець чи переможці.

А далі починається

Вчитель повинен надіслати звіт про цей І етап, повідомити кількість учасників, надіслати свої завдання, іноді ще й написати аналіз виконання учнями тих завдань. До речі, хтось знає, навіщо це? Жодного разу за багато років роботи ця інформація не була ніде врахована. Ніде не висвітлювалась, наприклад, загальна кількість учасників І етапу по навчальних закладах, наприклад, міста. Ніде не порівнювалось, наприклад, що учнів шкіл взяло участь в І етапі на якийсь % більше, ніж студентів коледжів. Зате, якщо спізнитись з цим звітом чи не надіслати його, відразу зауваження.

Наступний момент. У свій вихідний день (інколи конкурси і серед тижня) вчитель змушений їхати кудись, за власний кошт, безоплатно, а на додачу відповідати за учня. Учень, у свою чергу, у свій вихідний день (або гірше – замість уроків) повинен їхати кудись, за гроші батьків, а інколи – вчителя.

Вчитель відповідає за життя та здоров’я учня, якого везе на наступний етап. З одного боку, логічно, бо вчитель узяв на себе відповідальність за дитину, яку кудись везе. Але з іншого, у тих документах з ланцюжка так і написано, що «вчитель повинен забезпечити явку учнів на конкурс», «покласти відповідальність за життя та здоров’я на ПІБ». Тобто ніхто не запитав згоду вчителя, згоду учня.

Як забезпечити ту безпеку?

Ну, уявімо, що все добре, учень та вчитель дотримуються ПДР та правил БЖД, але ніхто з нас не застрахований від нещасного випадку, аварії та чого завгодно. До речі, не враховується, що учень чи вчитель може захворіти в день конкурсу. Не враховується і те, що у батьків учнів на цей день могли бути якісь свої плани. Є заявка. Є ПІБ учня і вчителя. Все.

Добре, якщо учень хоче, а не натиснули на нього, а таке теж буває. Або, як казала нещодавно одна викладачка: «Ніхто не хотів їхати, довелось вмовляти учня і пообіцяти «8» в семестрі». Дивного не бачимо нічого? Пообіцяти «8»! Тобто цей учень не має навіть достатніх показників з цього предмета, не те що – високих. Навіщо його через силу та підкуп везти на предметний конкурс? Щоб було. Вчителі зрозуміють. Тому що інакше цій викладачці буде непереливки (а ще й керівництву), як же так, що нікого не забезпечили на конкурс? Нема обдарованих? – То ви погано працюєте!

До речі, про обдарованих

Нікому не ріже слух? Робота з обдарованими дітьми. Але ж немає необдарованих людей. У кожного з наших учнів є свої таланти, сильні сторони, є хобі, захоплення. Але під час рейтингування враховуються результати лише предметних змагань і спортивних, інколи – творчі огляди, але там не індивідуальні змагання учнів. Усі інші таланти наші учні розвивають та демонструють дійсно добровільно, самостійно знаходячи для себе конкурси.

По суті уже з І етапу відповідальність за організацію конкурсу перекладена на вчителів. Бо інакше 100% участі всіх шкіл, всіх навчальних закладів у конкурсах не було б. Але тут знов питання добровільності участі. Хіба повинна бути 100% явка, 100% участь усіх навчальних закладів?

Що це за поняття - «підготувати учня до конкурсу»?

Це ще одна відповідальність, покладена на вчителя. За своєю суттю – це додаткові заняття з учнем, який буде брати участь у предметних змаганнях. Як репетиторство. Тільки у позанавчальний час і безоплатно. Дуже зрідка – це просто консультації, тобто учень готується сам і звертається до вчителя за порадою чи з питаннями. Думаю, що залишитись після уроків, надати допомогу учням, які звернулись, жоден вчитель не відмовиться. Просто так, коли треба учням. Але не через рейтинги і зобов’язання «забезпечити участь» та «ви погано працюєте», якщо учень не став переможцем. Якщо вже хтось і має звертатись до вчителя по допомогу, то сам учень – майбутній учасник конкурсу, але це якби добровільно. А так, як є в реальності, організатори конкурсу вимагають від вчителів виконувати цю додаткову роботу.

Якщо говорити про конкурси та олімпіади предметні, то ми з року в рік спостерігаємо одну і ту ж ситуацію. Такі змагання проводяться на базі одного з навчальних закладів, який надає не тільки приміщення, але й залучає своїх співробітників (зазвичай, вчителів), які знаходяться із учнями в аудиторіях, а отже, мають доступ до своїх учасників. Журі формується з учителів-предметників, тих, чиї учні беруть участь у змаганні.

Зустрічаємо і ряд інших порушень рівності. Наприклад, якщо учасник змагань спізнився на початок, то він має бути або недопущений, або мати менше часу на виконання завдань, тобто в разі допуску завершує змагання разом із усіма. Але бачимо випадки, коли і допускаються після спізнення, і дається додатковий час на «дописати, бо він же почав пізніше». От під час ЗНО суворі вимоги, спізнився на хвилину - складатимеш наступного року. Не встиг перенести у бланк відповідей – складатимеш наступного року. Конкурси, хоч і не розважальні заходи, але куди менш важливі, ніж ЗНО. І знову питання добровільності та відповідальності. Не хочеш втрачати рік - не спізнюйся на ЗНО. Захотів позмагатись у конкурсі - не спізнюйся.

Наступна проблема предметних конкурсів - некоректні завдання

Наприклад, якщо завдання звучить «Стисло висловіть свою думку з приводу …», то виникає питання, що таке «стисло»? Якщо подивитись визначення цього слова у тлумачному словнику, то розуміємо, що учень має висловитись не докладно, тезово. А отже, якщо учень напише цілий твір, чудовий і правильно структурований, з аргументами, цитатами, прикладами, розгляне питання з різних сторін, то виходить, що із завданням цей учень не впорався, вірніше, взагалі не виконав, бо не дотримався вимог. Чому ж при оцінюванні журі ставить найвищі бали тим, хто якраз понаписував твори? Чому деякі учні знають, що треба писати саме розгорнуто?

Наступне - це відсутність критеріїв оцінювання. Як відомо з документів, критерії оцінювання роботи учасників мають бути доведені до відома учасників до початку змагання. Мало того, що учні не в курсі цих критеріїв, але й самі критерії бувають просто відсутні. Можливо, указана кількість балів до завдання вважається критеріями? Але це не так. Оскільки не зрозуміло, кому і за що ставиться більше чи менше балів.

Наступне запитання про роботу журі. Якщо на протоколі ставлять підписи всі члени журі, то хто з них має перевіряти роботу учасника? Хтось один, а інші погоджуються і, не дивлячись, ставлять підписи? Чи кожен член журі має перевірити кожну роботу кожного учасника? Питання щодо учнівських конкурсів неодноразово піднімались Наприклад, тут: http://buknews.com.ua/page/pokalicheni-olimpiadoyu.html , http://education-ua.org/ua/articles/875-uchnivski-predmetni-olimpiadi-potrebuyut-zmin , http://osvita.ua/school/method/2328/.

Питання про апеляції

Наскільки ясно з документів, що супроводжують учнівські конкурси, немає чіткого визначення термінів апеляції, їх має визначати організатор етапу. Тут раз на раз не припадає. Інколи повідомляють ці терміни, зазначають їх у листах. А інколи нема ні повідомлення, ні термінів.

Але ще питання про апеляційну комісію. Зазвичай вона складається із тих самих людей, що були задіяні: організаторів та членів журі. Це не зовсім коректно. Логічно, журі має бути присутнє, бо членам журі потрібно буде аргументувати та довести своє рішення. Але апеляційна комісія має бути абсолютно незалежною і не менш абсолютно професійною.

А взагалі, викликає подив, чому роботи учнівських конкурсів та олімпіад такі «засекречені»? Ну от в спорті як? Біжать дистанцію спортсмени і всі бачать, хто перший, а хто останній. Секундомірами фіксують результати і тут же їх повідомляють і спортсмену, і тренеру, і на табло, і вболівальникам. І відеозйомка ведеться. І можна переглянути повтор. Учнівські ж конкурси – це щось зовсім інше. Чому не повідомляються результати відразу? Чому не можна учасникам та їх вчителям чи представникам переглянути роботи? Чому батьки не мають доступу? Це було б дуже корисно – переглянути свою роботу і знати, де прогалини і що треба довчити. А ще корисніше було б побачити роботи переможців як приклад.

Проблема конкурсів та олімпіад піднімається багатьма вчителями. Схожі проблеми і для шкіл, для коледжів, ПТНЗ і навіть університетів. Батьками теж піднімаються ці питання.

Справа в тому, що за документами ці всі конкурси повинні бути добровільними, рішення про участь мають приймати самі учні, а результати є досягненням самого учня і його батьків. Можливо, що вчитель був консультантом, допомагав у підготовці, але учасник - все ж учень. І скільки він витратив зусиль, як ретельно готувався, як його підтримали батьки – це його перемога чи поразка.

Але проблема в тому, що підводяться рейтинги навчальних закладів, зокрема підраховується кількість переможців у різноманітних конкурсах, а їх (конкурсів) величезна кількість. Вчителям закидають, що то вони погано попрацювали, що не мають переможців у предметних олімпіадах. Але давайте дивитись правді в очі. Скільки може бути переможців в одному конкурсі. Ну, нехай в районному етапі -3, а навчальних закладів скільки? А вчителів скільки? То що, всі погано працюють?

Вже піднімали питання, що є школи, до яких конкурсний прийом учнів, тобто відбирають найсильніших, а потім в олімпіаді змагаються ці учні із учнями зі звичайних шкіл. Є школи з поглибленим вивченням того чи іншого предмета, а отже, знову нерівні умови участі.

А якщо говорити про ПТНЗ та коледжі, то приходять учні вже після 9 чи 11 класу. Як може бути досягнення такого учня на олімпіаді чи конкурсі досягненням його «нового» вчителя? Це досягнення цього учня, його батьків і, якщо все-таки враховувати, вчителя/вчителів, які навчали його впродовж 9-11 років.

Крім того, як взагалі показником роботи вчителя можуть бути результати окремих учнів? Ми працюємо в класах чи групах, де учнів по кілька десятків. І можливо, більшим показником роботи вчителя є інше – щоденна підготовка до уроків, самі уроки, успіхи всіх учнів, маленькі перемоги кожного.

Здається, що принципово ніхто не проти самих конкурсів. Навпаки, змагання – це добре. Не тільки для учнів, а й для вчителів, й для представників будь-яких професій.

Ми живемо у конкурентному середовищі. Конкуруємо за робоче місце, наприклад. Тож предметні конкурси та олімпіади могли б стати певним тренувальним майданчиком для майбутніх дорослих людей, для майбутніх професіоналів. Але за умови дотримання певних правил, наприклад:

• Конкурси повинні бути абсолютно добровільними. (Рішення приймає учень із батьками.)
• Відповідальність за організацію (від оголошення до відзначення учасників) – це відповідальність організаторів. (Є купа чудових конкурсів, зокрема й освітніх, з прекрасною організацією, тож нема нічого неможливого в тому, щоб предметні конкурси теж проходили на високому рівні.)
• Умови конкурсів повинні бути абсолютно прозорими, а журі із беззаперечним авторитетом. (Бажано, щоб учні знали членів журі, тобто це мають бути професіонали, чиї імена відомі через їх репутацію, досягнення, відкриття, наробки.)
• Відповідальність за участь (якщо вже виявив таке бажання) – це відповідальність учня. (Учень, який свідомо захотів взяти участь у конкурсі – свідомо готується до нього.)
• Досягнення учня – це досягнення учня. (Можливо, що організатори передбачать якийсь призовий фонд, а можливо, що на рівні держави учень отримає якийсь бонус. Учень! Але не вчитель! І точно – не організатор!)

Відповідальність вчителя залишається, але та, яка відноситься до безпосередніх обов’язків – вчити учнів, прищеплювати любов до навчання, до свого предмета, сприяти формуванню життєвих компетентностей. А також довести до відома учнів, що там-то і там-то проводиться такий-то конкурс і ось надійшов лист із запрошенням, критеріями, умовами, списком членів журі тощо. А такий лист має починатися словом «Запрошуємо».

Хочеться радіти успіхам своїх учнів, хочеться пишатись, що маєш причетність до талановитої людини, хочеться вчитись у них життєлюбству, вогню, запалу, хочеться допомагати, якщо можеш, вболівати і підтримувати. Але зовсім не хочеться дивитись, як учні отримують «життєвий урок» несправедливості. А учні все бачать і все розуміють: як допускають на конкурси тих, хто спізнився, як дозволяють дописати чи доробити, як некоректно перевіряються роботи, як не виганяють за списування, як не карають за користування телефонами, як…та занадто багато цих як.

А потім якраз найкращі, оті, що обдаровані, оті, що могли б і мали б стати майбутнім країни, не хочуть брати участь. І не тому, що падає самооцінка, а тому що «який смисл». А учні переживають і дуже сильно, коли йдуть писати роботу і сподіваються якщо й не на перемогу, то хоча б на справедливість.