Владимир Белый: право и обязанность в образовании

Автор: Владимир Белый, заместитель директора по УВР, физико-технический лицей г. Херсона.

Пропоную, хоча б побіжно, оцінити стан наших справ щодо цієї суспільно важливої «нерозлучної пари» через призму декларацій про рівність громадян щодо права на вступ до ВНЗ.

Перше, що потрібно для цього зробити, це отримати атестат про повну загальну середню освіту.

На жаль у нас тут рівність тільки у деклараціях. Чому так різко?

Тому, що:

• по-перше, у когось з учителів учням дозволяється списувати, а когось – ні. І для першого варіанта достатньо просто робити те не демонстративно.
• по-друге, для отримання атестата достатньо, згідно нормативних вимог, бути атестованим з усіх предметів. А при цьому навіть одна оцінка за рік та три оцінки за ЗНО/ДПА на рівні 1-3 балів надають особі гарантії на отримання документа, яким відкривається можливість подаватися до ВНЗ. Фактор відсутності на більшій частині занять система не враховує. Звісно, що більшість учнів має трудитися на повну.
• по-третє, талановиті учні – старшокласники, успішні на олімпіадах та конкурсах МАН тощо, у багатьох закладах частину предметів практично не відвідують, бо «готуються представляти школу /місто /країну» зі «свого» предмета. Звісно, більшість учнів мають «тягти віз з 20-ти предметів».
• по-четверте, талановиті у співах, танцях, малюванні, спорті та театральній сфері учні також замість уроків за розкладом готуються «до проведення важливих для закладу/міста/країни заходів». Звісно, більшість має «нести службу» у повній відповідності до Статуту.
• по-п’яте, учням-екстернам для отримання атестата, окрім трьох обов’язкових ДПА/ЗНО достатньо мати з предмету інваріантної частини лише по одній річній атестації на 45 хв. Звісно, всі інші учні мають регулярно «ходити» до школи.

Відтак мало-помалу у деяких старшокласників та їхніх батьків з’являються вже не лише тіньові наміри, а й відкрите декларування переваг «гібридної моделі самоорганізації» на кшталт ось таких повідомлень з мережі від Мама студентки: «А старшокласники та їхні батьки в 10-11 класі оплатять «профільно» 3-4 репетитори, здадуть успішно ЗНО, поступлять у ВНЗ і взагалі перестануть думати про школу».

Якщо система державної освіти дозволяє громадянам не перейматись школою як своїм конституційним обов’язком, то, може, все-таки варто представникам державного управління оцінити наслідки цього для її (держави) майбутнього хоча б з наступних позицій:

1. На яку якість освіти може розраховувати держава (мова про масовий вимір) за вище описаних «стандартів» її організації та ще й в умовах, коли для вступу до ВНЗ використовується модель ЗНО з варіантами відповіді під вгадування?

2. Невже прискорення тенденції до переходу учнів на екстернат та домашню освіту, яку підсилює зволікання із впровадженням справжньої профільної (планується не раніше 2028 року) в умовах, коли більшість директорів шкіл та керівників органів управління освітою взагалі чекають на провал цього задуму, стане чинником зростання якості освіти?

3. Яке майбутнє очікує націю в умовах, коли продовжується знецінення як державного атестату про закінчення циклу загальної середньої освіти, так і диплому про вищу професійну освіту?

ЗАЧИН

Що ж із системно значимого виміру може стати спроможним до започаткувати зміни, спрямованих на гармонізацію між одним (право) та другим (обов’язок) крилом нашого освітнього лайнера?

Зміни, як і спротив їм, можуть здійснювати лише ЛЮДИ. Відтак, надія на нову команду (не за віком, а за змістовністю) управлінців, здатних замість знеболювальних компромісів з хворою на авторитаризм, поєднаний з вибірковою вседозволеністю старої системи, генерувати системно впливові конструктивні рішення нового покоління.

Як це – рішення нового покоління?

Для більш ясного бачення цього проектного заділу пропоную задля зрозумілої аналогії повернутися подумки до шкільної програми.

Так, приміром, практично всі випускники школи знають, що амперметр в електричному колі вимірює силу струму і вмикається для цього послідовно. Але при цьому лише ті випускники, котрі і вчилися добре, і тримали потім свій інтелектуальний потенціал у тонусі ,пам’ятають, хай навіть підсвідомо, те що:

• по-перше, через сам амперметр ніколи не проходить той струм, який він вимірює, а то лише його стрілка чи цифрове табло нам показує дійсне значення сили струму;
• по-друге, за шкалою амперметра «ховається» додатковий шунт, який оберігає роботу електричної схеми від спотворення її робочих параметрів від появи вимірювального приладу і який (мова про шунт), увага, вмикається паралельно до амперметра;
• по-третє, з вольтметром така ж «вивернута історія» - вмикається паралельно, а додатковий корегувальний опір приєднується послідовно.

Ключовим у цьому фрагменті статті є слово «корегувальний»: для ефективної роботи будь-якої складної системи (освіта саме така) вкрай важливими є правильно підібрані корегувальні коефіцієнти та регулятори діяльності одних її секторів/сегментів відносно інших. У нас тут – це рівні освіти, вікові категорії здобувачів освіти, надавачі освіти та її цільові замовники.

Ніякими компромісами будь-якої природи (соціальної, політичної, релігійної) не замінити потреби у системно-цільових регуляторах, спрямованих на якісну освіту масового виміру та конституційно визначених цінностей.

Відтак коренем успішності системи є наявність у ній таких управлінців, які б не тільки теоретично знали про такі речі, а й мали до приходу на посаду певний успішний досвід у їх застосуванні. Поки у нас з цим великі проблеми, свідченням чому є нещодавно розпочаті конкурси до нових директоратів у міністерствах.

Оригинал