В. Мисан: педагогическое образование тяжело болеет

Автор: Виктор Мисан, кандидат педагогических наук, доцент, заслуженный учитель Украины.

Сьогоднішній день для мене «зробила» студентка Рівненського гуманітарного університету філологічного факультету. Вам, напевно, відомий стан, коли все набридає до нестями і ти втрачаєш інтерес до всього і всіх. Ні, це не стан депресії. Таке відбувається тоді, коли розчарування домінують у повсякденні, а особливо у тій сфері, якій ти присвятив життя.

Сьогодні Рівне зустрічало міністра освіти і науки України Л. Гриневич. Пані міністр завітала на всеукраїнську нараду завідувачів обласних відділів освіти і науки та ректорів інститутів післядипломної педагогічної освіти.

О 15.30 Л. Гриневич у міському Будинку культури зустрічалася з освітянами області. Упродовж хвилин 30-40 вона розповідала про реформування освіти, а потім запропонувала ставити їй запитання. Не мав можливості записати на диктофон запитання студентки РДГУ, тому спробую передати її розповідь і запитання, як кажуть, наближено до оригіналу.

Студентка розпочала з того, що вона вже закінчує університет, прослухала безліч теоретичних курсів і пройшла чотири практики - дві пасивних і дві активних. На останній практиці вона зіткнулася з тим, що шкільні педагоги фактично їх вчили всьому заново. Виявилося, що вони не навчені оцінювати учнів, перевіряти зошити тощо. Чи не можна зробити так, щоб години на методики викладання предметів збільшили? - запитала студентка у міністра.

Відповідь Л. Гриневич була лаконічною і, як на мене, правильною. Сучасні українські вузи отримали автономію, і це їх прерогатива – визначати, що, в яких обсягах і як читати студентам.

Вкотре стали свідками того, що українські педагогічні університети не готують для школи вчителя, який має стати не лише генератором змін, але організовувати навчання дітей - навчити учнів вчитись.

Чого навчить студент, який необхідні професійні навички здобуває епізодично на практиці, а не у студентській аудиторії? Хто і що йому читає? Чи знають викладачі педагогічних вишів сучасну школу, шкільні програми, технології навчання, вікову психологію? Чому вони навчать студентів, не відриваючи свій погляд від зажовклих аркушів лекцій, стоячи за кафедрою, чи сидячи за столом, монотонно «проповідуючи» те, що втратило свою актуальність.

Складається враження, що їх знання зафіксувалися на рівні власних шкільних років. А якщо врахувати, що викладацький склад педвузів - це фахівці далеко за «50», то потреба у будь-яких коментарях зразу відпадає.

Сучасна професійна педагогічна освіта важко хвора. У неї безліч «хвороб»: вікова, змістова, технологічна. У яких «аптеках» і «лікарнях» відшукати для неї «ліки»?

Оригинал