Автор: Юрий Федорченко, кандидат философских наук, независимый образовательный аналитик-консультант.
Продовжується обговорення горезвісного «Порядку присвоєння вчених звань». Гостра дискусія поновилася навколо питання мовного сертифікату. Аргументація на користь збереження вимоги мовного сертифікату, як правило, «ґрунтується» на неврахуванні масштабу та нерозуміння глибини питання реалізації кадрової політики у вищій школі. Питання полягає не в тому, чи повинен майбутній доцент N подавати поміж документів для присвоєння вченого звання куплений мовний сертифікат?
Вимога мовного сертифікату є спробою підміни системи забезпечення якості вищої освіти чи навіть відмова від її розбудови.
Доцент (професор) українського університету повинен бути спроможним прочитати лекцію українською мовою на належному професійному рівні. Якщо для цього йому потрібне володіння англійською чи китайською мовою, то це його справа.
Доцент (професор) українського університету має розуміти предмет (дисципліну), яку він викладає. Часто буває так, що він не має такого розуміння. Якщо він не розуміє предмет, який він викладає, то не має значення, скільки сертифікатів він може купити та надати.
У кожному конкретному випадку лише відповідне академічне товариство може взяти на себе відповідальність щодо визнання професійної компетентності колеги.
Питання вивчення іноземних мов є питанням шкільної освіти.
Питання визначення рівня володіння іноземною мовою має вирішуватися не пізніше, ніж складається так званий кандидатський іспит з іноземної мови в аспірантурі.
Забезпечення якості вищої освіти, зокрема і на рівні аспірантури має здійснюватися в рамках національної системи забезпечення якості вищої освіти, а не шляхом купівлі різних сертифікатів.
Оригинал
