Важкі маріння постали в закривавленому мозку Моралі, і картини, мінливі й фантастичні, одна по одній проходили в хорій уяві його. От бачить себе політком у Штабі армії, бо це незвичайне помешкання, безперечно, Не Що інше, як штаб армії... Куди не кине оком політком, звідусіль дивляться на нього радісні обличчя і всі вітають ого, Моргулю, а командарм виходить на середину зали і пРомовляє довго і врочисто. Політком не знає в обличчя командарма, але певен, що це саме й є командарм. Моргу, ля не чує слів, а тільки самий зміст. Немов якимись іншими шляхами, а не через слух, зміст командармових слів сприймає його свідомість, і він розуміє, що нарешті всі вороги подолані і знищені, а всі зрадники спіймані. і? ніби ілюстрація до слів командарма, проводять бандитів і шпиків, контррозвідників і змовців, злодіїв і шкідників, і між ними бачить Моргуля того гевал а, а за гевал ом постать Витківського. Моргуля певен, що за гевалом іде Витківський, але, придивившись, бачить, що то не Витківський, а якийсь низькочолий полковник, що на обличчі йому глибоким тавром відбилися і розпуста, і злодійство, і глупота, і боягузтво...
Радість перемоги над темними силами затуманюється, і політком хоче вигукнути, що немає ще одного зрадника, і раптом бачить встромлені в себе очі командарма. І що пильніше дивиться на нього командарм, то знайоміші здаються йому очі. Де він їх бачив? — мучиться питанням Моргуля і раптом бачить, що командарм не хто інший, як Витківський, і відчуває, що життя його застигає в жилах, а холод смерті проходить у серце... З горла вилітає хрипкий вигук, і він розкриває очі. Та як не розводить вії Моргуля, він нічого не бачить. Правою рукою він торкається очей, але ніч дивиться йому в незрячі очі, і болісний зойк виривається з його грудей.
— Не ба-чу...
Це перше слово, що він промовив за останню добу, і це слово попри всій своїй жахливості відживило його, і він почув звуки життя навколо себе й людські голоси. Хтось кладе руку на його чоло, а друга рука мацає пульса.
— Живий.
— Де я? — питає Моргуля і чує відповідь:
— Лежіть спокійно і не говоріть. Ви у шпиталі. Вам потрібен абсолютний спокій.
"Лікар",— думає політком, і йому стає затишно й тепло. Сон обволікає всю його істоту. Біль в голові затамовується...
Для Моргулі потяглися темні дні й ночі. Йому* нічого не розповідали й гостро забороняли говорити і рухатися. Навіть на запитання про сліпоту лікар нічого не сказав, } тільки випадково до слуху його долетіли кимсь сказані слова: "Бачитиме... це од рани в голові... контузило..."
Ці слова сповнили його радістю; хоч і не знав він напевно, що вони стосуються його.
Потроху політком призвичаївся впізнавати по голосу лікаря та доглядачів.
Одного ранку він побачив світло. Воно було невиразне и мінливе, а до вечора він почав вловлювати контури.
— Завтра ви ще краще бачитимете,— сказав лікар, коли Моргуля похвалився йому.
На ранок другого дня він справді побачив речі й людей, але були вони немов у тумані. Лікар наказав не втомлюватись і не зловживати очима.
Тепер з ним потроху почали розмовляти й дозволяли йому говорити. Сестра, що доглядала його, перебинтовуючи ногу, розповіла, що його в дуже тяжкому стані вони взяли од червоноармійського загону, що загін хотів здати їм двох ранених, та їхній шпиталь був надміру перевантажений і вони згодилися взяти тілько його.
— А той другий? Куди ж діли того?
— Його забрав летючий шпиталь вашої дивізії... Більше нічого не довідався Моргуля.
Очі його потроху почали бачити, а рани загоюватися. Він вже міг без сторонньої допомоги переходити кімнату шпиталю.
Потяглися нудні дні видужання. Рана в нозі остаточно загоїлася, потрощене ж бандитським прикладом плече хоч і загоїлося, та рука не володіла, як раніше.
— Куля потрошила вам черепну кістку, але найбільшу шкоду заподіяла не раною, а контузією... Я, признатися, боявся, що ви на все життя будете сліпим,— сказав лікар, коли Моргуля прощався з шпиталем.
Швидше до свого загону! Він ще може працювати. І першим ділом розшукати героїчного Матюху, що витяг його з тієї жахливої ями в лісі. Та минуло немало часу, доки Моргуля знайшов свій загін, що переформувався на полк, і першого, кого зустрів політком, був командир полку Симеренко.
Рубець через чоло та важка хвороба дуже змінили Моргу-л*о, і командир не впізнав його одразу, а впізнавши, зробив те, чого ніколи не робив,— стис його в обіймах.
— Ми вже думали, що ти помер. Лікар принаймні, приймаючи тебе того жахливого ранку, так і сказав: "Помре".
Од хвилювання Моргуля не міг говорити, і тільки коли в°ни прийшли до штабу, що містився поблизу, він спитав: ~— А Матюха живий?
— Матюха загинув... Тільки ви вдвох і урятувалися...
До штабного помешкання увійшло кілька червоноармійців привітати свого старого політкома, а з ними кульгава людина з чорною пов'язкою на оці.
— А от і другий! — радісно промовив Симеренко і простяг руку кульгавому.
Моргуля не впізнав цієї людини, і тільки коли той заговорив, схопився з місця і широкими очима дивився на чорну пов'язку.
— То... ви... мене... тоді... несли...— тремтячим голосом промовив Моргуля і, знесилений, сів на лаву.
— Так, я... Мене теж кинули у ту яму... Тільки раніше...—-Витківський наблизився до Моргулі і піймав його безсилу од хвилювання руку.
— Нас захопили живцем, роздягли й коло ями розстріляли... Мене, як бачите, невдало... Я бачив, як вас скидали...
Моргуля підвівся і здоровою рукою притис до себе Витківського.