Коло мосту загін зупинився, і Моргуля мусив погодитися, що йти в містечко всім ніяк не можна, а тому полотна червоноармійців залишилася охороняти міст, а друга Половина з Витківським і Моргулею рушила відлюдними вУлицями містечка. Моргуля не хотів залишати Витківського самого, й йому не трудно було мотивувати, чому саме вони вдвох мусять іти в село.
Коло церкви, як звичайно, розправа. Зупинимся там і викличемо місцеву владу... Певно, старосту...
Витківський знав і без цього, що в таких випадках *Реба робити, але підкреслено уважно погодився з політ-°Мом. Моргуля не глянув на нього, але холодні очі бесідника нічого не виявляли, і політком мимоволі махнув рукою, Витківський помітив цей рух і спитав, що він означає!
— То я думав про небезпеки, що на нас чекають тут а потім махнув рукою на них...
— Небезпеками поки що не тхне... Будемо сподіватися, що все обійдеться гаразд...
"Присипляє увагу..." — подумав Моргуля і заступав твердіше.
В розправі нікого не було, крім глухого підсліпуватого сторожа, од якого нічого не можна було дізнатися. Одне він тільки й зрозумів, що прибулих треба провести до старости. З старим пішло двоє червоноармійців з наказом в разі потреби привести старосту силою, а коли його не знайдуть, то писаря чи когось іншого з адміністрації,
Вранішнє сонце висунулося з-за лісу, й по хатах закурилися димки. Село просипалося, але на вулицях ніхто не з'являвся. Люди, видимо, були налякані приходом військового загону й можливими реквізиціями.
Витківський і Моргуля сиділи на ґанкові, наказавши червоноармійцям пильнувати й зупиняти негайно кожного прохожого. Моргуля помітив, як Витківський немов ненароком одстебнув кобуру револьвера, й сам помацав кобуру, що давно вже була відстебнута.
— Здається, в селі ворога немає і нам нічого не загрожує,— промовив Моргуля, пильно стежачи за обличчям Витківського.
— Можливо, немає, а можливо, й є. Присипляти увагу, в усякім разі, не варт... Все може статися...
"Він щось знає... Він щось знає..." — стукало в мозкові політкома, а нервова дріж пройняла його тіло. Він не був боягуза, цей політком, але невідома небезпека гнітила його, як гнітить усіх сміливих людей. Серце стислося, те серце, що Моргуля носив його, спокійне й холодне, в найжорстокіших боях...
Тим часом повернулися червоноармійці й повідомили, що нікого не знайшли. Всі нібито кудись поїхали й вернуться нескоро.
— Брешуть вони, гади,— докінчив свою доповідь чер-воноармієць і додав: — Шматка хліба не добули!
— Ну, політкоме, що робитимемо?
— А ви як гадаєте?
— Я так думаю, що треба негайно покликати решту людей од мосту і почати виганяти підводи. Більше нічого не лишається.
Згода,— відказав Моргуля. Йому подобалася рішучість Витківського.
__Ви йдіть з одним червоноармійцем до мосту, а я почекаю на вас тут,— додав він.
Витківський негайно рушив од розправи, а Моргуля залишився сидіти на ґанку.
"Здається, я помилявся... Треба кинути вже підозріння... Він ставиться серйозно до своїх обов'язків, як віддана людина",— політком навіть усміхнувся сам собі, згадуючи свої підозріння, та раптом він скочив з місця і прислухався. З боку мосту лунали рушничні постріли різко й загрозливо. Наче хто гострою сокирою рубав мерзле дерево.
— Бійці, до зброї! — вигукнув політком і витяг свого пістоля.
Наказ був зайвий. Бійці вже скупчилися коло Моргу-лі, клацаючи затворами, і коли політком рушив вулицею до мосту, всі подалися за ним, тримаючи зброю напоготові.
Хоч Моргуля і зле розумівся на військовій тактиці, але зміркував, що,в, разі ворог одгонить од мосту резерв, то він із своїм десятком залишиться тут, не в силі перейти річку, що не замерзла як слід. Отже, сили їх будуть розірвані й шляхи відступу перетяті.
"А Витківський? — раптом промайнула політкомові думка, й друга думка наздогнала першу: — Це він попередив, це він зрадив. Адже ж він не міг добутися мосту до стрілянини".
Раптом постріли коло мосту затихли, й Моргуля зупинився. Бійці оточили його, насторожено озираючись. Чулися віддалені голоси, і політком подумав, що чи не свої наскочили і, взявши червоноармійців за бандитів, обстріляли їх, а тепер справа вияснилася.
Так часто-густо траплялося за заплутаної бойової ситуації в умовах маневрової війни. На душі стало легше, і Моргуля сховав свого пістоля до кобури.
— Щось, хлопці, трапилося. Чи не наші взяли нашу залогу коло мосту за ворога?
— Ой, щось не схоже... Чи не перебили наших там, коло Мосту? — висловив тривожну думку один боєць.
Моргуля покрутив головою не то на знак згоди, не то одкидаючи таке жахливе припущення. Він був розгублений у своїх почуваннях і намірах і не знав, кудою далі правити свій шлях і до чого братися.
— Чотири обходьте міст зліва, а чотири зо мною обходитимуть справа. Підходити непомітно... Набоїв дарма не тратити.
Гурт поділився, і кожна частина його сховалася за тином справа і зліва вулиці. Це було зроблено вчасно, бо з-за рогу вулиці показалася купка вершників, що проскакали коло схованих за тинами. Хто вони були, ті вершники, трудно визначити, бо військовий одяг був однаковий у всіх, а відзнак ні на кашкетах, ні на одежі не було ніяких.
"Можливо, й червоноармійці, що на всяк випадок зняли відзнаки, а можливо, й бандити",— подумав політком і дав знак чекати. Коли вершники вже завернули за ріг вулиці, Моргуля з хлопцями почав посуватися вздовж тину городами.
Вулиця тим часом робила поворот, і Моргулі треба було перебігти на другий бік. Він наказав хлопцям посуватися за ним і перший перескочив тина. Та не встиг політком ступити й кроку, як з-за рогу вулиці пролунало кілька пострілів, і Моргуля присів посеред дороги, відчувши різкий біль у нозі. Озирнувшись назад, він побачив червоноармійця, що повис на тину, підтятий, видимо, в ту мить, як хотів перелізти за політкомом.
"Все скінчено!" — промайнула думка, й рішучість опанувала політкомом, рішучість відчаю, коли немає порятунку і навіть найбільший боягуза робиться героєм.
Затиснувши рану на нозі лівою рукою, а в правій тримаючи пістоля напоготові, політком пробіг до тину і зупинився, припавши до землі.
Крім забитого червоноармійця, нікого не було поблизу, й тільки вигуки відчаю та смертельні зойки свідчили за останню дію трагедії, що відбувалася там, на леваді, на прозаїчних картопленищах та капустянищах.
"У них же немає набоїв!" — промайнула думка в голові Моргулі, і жах за людей, що не в силі боронитися в хвилину смертельної небезпеки, боляче пройняв усю його істоту.
"Ворог знає, що в них немає набоїв, інакше не поводився б так нахабно!"
Кам'яна певність, що Витківський зрадив, не постала, а вибухла в душі Моргулі. Тепер політком нічого більше не хотів, тільки б прострелити паскудну голову зрадника, розплескати його отруйний мозок, що замислював підсту пи, і підтяти брехливого язика, що белькотав про вірність і відДаіисть— 3 якою б насолодою потому пустив би Моргуля собі останню кулю в лоба.
До криків на леваді нагло вплелося кілька пострілів, і знов голоси, немов хтось сперечався і палко доводив.
З затиснутим у руці пістолем політком сидів під тином і відчував, як рука його прилипла до коліна й кров теплими струмками стікала в черевики.
Нарешті крики на леваді затихли, і тепер тільки тиха говірка нагадувала за людей. Скоро швидка хода зачулася на дорозі й з-за рогу вулиці показалося з десяток озброєних людей.
"Шість куль у ворога, а сьома собі",— прийняв останню ухвалу політком Моргуля і став чекати на ворога. От ворог уже близько, й ще десять кроків ближче — і він почне стріляти просто в натовп. Він удає себе забитим і лежить, прихилившись спиною до тину, нерухомо.
Серце вистукує кроки ворога й останні хвилі життя, а рукою повільно підноситься вгору. От ворог уже на мушці, й кулі одна по одній летять у нього...
Невідомо, скільки разів стрелив політком, тільки раптом чорна пелена спала на його свідомість, рука повисла безсило, пістоль упав на землю, і тіло політкома покрило його... Тільки на одну мить майнула перед очима Моргулі висока постать гевала та вишкірена в зловісному усміхові паща і відбилася на його свідомості, як на фотопла-тівці.
...Потроху чорна пелена почала таяти, і Моргуля відчув, що він прокидається од тяжкого сну. Обставини ні на крихту не нагадували вулиці й тину. По-перше, ніякої крові на нозі не було, хоч як уважно він оглядав ногу, а кобура револьвера була застебнута. Моргуля, щоб переконатися в тому, що все те був тільки жахливий сон, вийняв пістоля і перевірив набої. Всі вони були цілі, і в політкома вирвалося зітхання полегкості.
"І присниться же таке чортів'я!" — подумав він радісно і" переконавшись, що червоноармійці ще сплять і командир Симеренко лежить коло нього, ухвалив перевірити варту. Чого доброго, хлопці могли заснути на варті, а це небезпечно в цьому незнайомому селі...
Вийшовши на подвір'я, Моргуля звернув увагу на світло в клуні, а наблизившись до плетеної стіни, почув притишену говірку.
"Хто б міг говорити в такий ранній час?" — подумав Він здивовано й обережно припав до плетеної стіни клуні.
У щілину він почав вдивлятися всередину, й від того, Щ0 він побачив там і почув, м'язи його стислися й неймовірне обурення і лють переповнили всю його істоту.
(Продовження на наступній сторінці)