Останню фразу він особливо підкреслив і суворо оглянув їдальню. Учні слухали стоячи, коли Фукс кінчив свою губернаторську промову, посунули із їдальні, вилизуючи ложки, щоб не мити їх.
— Ти знаєш, чого це він так говорить? — спитав Фока Бадана, як виходили вони з їдальні. ,
— А чого?
— Бояться бунту... На педагогічній нараді тільки й балачок було, що про бунт... Кажуть, у городі в гімназії сталося таке, що й директора побили...
Вони повернули до порожньої аудиторії другого класу.
— А чого ж той бунт стався? — пошепки спитав Марко.
— Кажуть, що директор так знущався над учнями, що й терпіти далі не можна було...
Фока сам не знав, чого саме "збунтувались" гімназисти, але він хотів хоч трохи задовольнити Маркову зацікавленість.
— А в нас то хіба по праву Кобра б'ється? Хіба то по праву годують нас, як свиней? Хіба то по праву примушують працювати, як волів, що книжки ніколи почитати?
Фока з запалом ставив питання за питанням, і щоки йому палали рум'янцем нервового зворушення. Видимо, всі ті неправди шкільного життя не давали йому спокою, і він, не знайшовши співчуття між своїх товаришів "старших", викладав свої наболілі думки цьому хлопчикові.
Марко слухав Фоку так уважно, як тільки може слухати людина, що довгий час не чула справжньої людської мови. Кожне слово Фочине залишало в Марковій уяві глибоку борозну, і він із захопленням неофіта сприймав думки, співзвучні його думкам.
— Треба... і в нас... той...— сказав він пошепки, коли Фока замовк.— От тільки хлопці чи згодяться? Старші не захочуть, бо їм незабаром школу кінчати, а молодші побояться...
В Маркові прокидався ще мало усвідомлений протест проти шкільних порядків.
— А Зорченко та Черненко? — спитав Фока.— Вони погодяться?
— Та вони погодяться... Ще погодиться Карпенко та Савенюк, та, може, Хвостов...
— А що Коржов?
Коржов — підлиза... Він як тільки взнає, зразу донесе... Ще Хватько такий...
Коли Марко прийшов до спочивальні, він натрапив на малий гармидер. Матюшка Карпенко вигукував якісь слова, що за гамором не можна було їх розібрати, а Хватько стояв проти нього і, заперечуючи, мотав головою. На Балана всі звернули увагу.
— Несправедливо так робити! Несправедливо! — упер, то твердив широкоплечий Хватько, і очі його, спокійні, як у вола, шукали співчуття в натовпі.
Коло Хватька крутився, зазираючи йому в вічі, Коржов. Він підтакував і погоджувався з усім, що казав Хватько.
— І я так говорив, і я!..
Матюшка, видимо, не думав здаватись. Він, озирнувшись на Балана, продовжував:
— Так що, по-твоєму, ми неоднакові люди? Неоднакові? Кажи! Коли Терещенко має тисячі, а в іншого немає штанів, то це, по-твоєму, справедливо, га?
— Справедливо, бо той, що штанів не має, нічого робити не хоче, а Терещенко робить...
Слова Хватькові заглушив загальний регіт.
— Де робить? На буряках?
— Чи, може, за плугом ходить?
— Чи свиней пасе?
— Ха-ха-ха!..
Хватько був збитий з пантелику. Він розводив руками, мовляв, його не зрозуміли, але ніхто на те не зважав. Тільки як трохи стихло, він почав казати далі:
— Он і в лісі не всі дерева однакові!.. Одне високе, а друге низьке...
— Так то ж дерево, а ми ж люди! — перебив його Матюшка.
Розмова загострювалась. Хватько говорив, що люди ніколи не можуть бути рівні, бо, мовляв, і в лісі не всі дерева однакові, що землі не можна відібрати в тих, що її мають багато, бо тоді можна й кожуха стягти з людини... Він щиро вірив у свою правду, всмоктану з молоком матері селянки. Його батько мав двадцять десятин землі, і Хватько вірив у священне право його на ту землю, бо те право освятила якась там купча, що лежить у нотаря і видавалася Хватькові за документ майже божеського походження*
Він вірив, що є в світі одна якась правда, і шукав тієї правди. Він ніяк не міг помиритися з тим, що в людини можна щось забрати, коли то її власність, і найбільш його обурювало, коли Матюшка Карпенко казав свою улюблену фразу, що земля, мовляв, божа і належить усім. Невідомо, Де Матюшка це чув, але вірив він у непорушність цієї істини.
— Коли б вона належала всім, то й не треба було б и купувати,— казав Хватько.— Он коли в батька Коржова крамниця, так ніхто й не говорить, що вона —божа, а на землю всі ласі...
Думка його котилася тисячолітнім уторованим шляхом, і збити її з того шляху було нелегко. В його уяві спліталася "купча кріпость" із "законом божим", що не велить "пожелать осла ближнього твого".
Хватько хотів жити по закону і по правді, бо правда й закон — то були речі одного порядку. Де правда — там і закон, і навпаки. Через це він ретельно дотримувався всіх шкільних правил і був один із найблагонадійніших учнів.
Догоджаючи правді й законові, він міг з фанатичною відданістю піти на все і не пошкодувати нічого. Це й було за причину того, що вже з першого класу начальство почало використовувати його як свого агента-доглядача. Тим-то й назва "підлиза" за ним укорінилася з перших же його днів у школі.
Хватько був підлиза, але всі добре розуміли, що це "підлиза" іншого гатунку, ніж Коржов. Коли Коржов просто був підленької вдачі, типовий холуй, то з Хватька була людина одверта. Він не бігав з доносами на товаришів до учителів на квартири, а коли його питало начальство про щось, він не боявся сказати все і привселюдно, аби тільки то було по справедливості, як її розумів Хватько.
Тому й нема нічого дивного, що коли і в цій суперечці Коржов всіма силами домагався довести, що й він такої саме думки, як і Хватько, то Хватькові це набридло врешті і він з презирством кинув:
— Що ти хвостом переді мною виляєш? Що я тобі — завідувач, чи що?
— І зовсім я не виляю...— образився Коржов, але не дуже. Хватько-бо був єдина людина, що могла його, слабосилого, боронити. А Хватько це робив щоразу, коли бачив, що сильніші кривдять слабіших.
Усі присутні, а їх було десятків зо два, очікуючи, дивилися на Марка, а той стояв мовчки й уважно слухав. Він не дуже любив говорити прилюдно. Інтимна балачка більше пасувала до його м'якої жіночої вдачі. Та проповідь Хватькова про справедливість зачепила Марка, і він заговорив.
От ти кажеш,— почав Марко, звернувшись до Хватька— що в лісі дерева не однакові, а тому і між людьми мусить бути нерівність... Одно дерево вище за інше... Те ж і між людьми... Аби були всі рівні перед законом... Нехай, чи кривобокий, чи кульгавий буде чоловік, аби закон для всіх однаковий був... Так само, як і у лісі, і високі дерева, і низькі — всі однаково мають право і на світло, і на воду, І на землю... От...
Найголовніший аргумент Хватьків, отже, був повалений.
— Вірно! Правильно! — вигукували присутні на слова Марка, а він сором'язливо спустив очі...
Надворі сутеніло, і Онуча прийшов світити каганця. Гурт розходився, і тільки Хватько залишився на місці докази Маркові, видимо, його сильно схвилювали, і він, не встигши ще в них розібратись, напружено думав.
А що, коли Маркова правда? Як же тоді бути йому з своєю правдою? Ця думка непокоїла Хватька, і, лігши спаїв, він довго дивився в стелю і думав про останню розмову, про свої важкі чорноземні думки, що відхилялися в бік од шляху, уторованого сотнями селянських поколінь.
ІСТОРІЯ З КАЛОШАМИ
На великій перерві після лекції до аудиторії зайшов Онуча і поклав грубу пачку листівок на учительський стіл. Не кажучи ні слова, він повернувся, щоб іти з кімнати.
Учні кинулися до столу й почали розглядати листівки.
— Дядьку! Дядьку! Що це таке? — гукнув хтось Онучі, що вже вийшов за двері.
Онуча з почуттям власної гідності повернувся до аудиторії, став коло столу і менторським тоном сказав:
— Це їхнє превосходительство привезло вам на науку. Щоб, значить, читали і ума набиралися...
Листівки пішли по руках, і хтось голосно в кутку вичитував чорносотенну листівку: "Ко всьмъ русскимъ людямъ.
Православные! На Святую Русь напали язычники японцы. Они хотятъ насъ обратить въ свою поганую веру и самое имя русское стереть съ лица земли..." При цих словах Онуча багатозначно підніс пальця вгору,
"Но у враговъ нашего Отечества есть помощники и шпионы изъ числа русскихъ изменниковъ и жидовь. Они бунтують народъ против царя и Отечества, чтобы обезсилить русскую землю и облегчить победу нашимъ врагам Слъдите, православные, за врагами внутри земли русской и искореняйте ихъ..."
Онуча ще вище підніс палець угору, немов заприсягаючись, що все написане є безперечна істина, і повагом пішов з аудиторії. Та не встиг він вийти за двері, як хтось гукнув навздогін:
— О-ну-ча!..
Контраст, видимо, був для Онучі дуже гострий. Він одразу навіть не збагнув образи, а збагнувши, повернувся до класу і грізно гукнув:
— Хто крикнув? Хто крикнув? Признавайся, бо погано буде!
В голосі його був і виклик, і загроза — і це, як батогом, стьобнуло по учнях. Кожний відчув у тому вигукові гостру образу собі, і обурення проти зарозумілого льокея охопило однаково всіх.
На задніх партах хтось голосно вилаявся і шпурнув книжку. Книжка залопотіла в повітрі листками і вдарилася об одвірок недалеко Онучі.
(Продовження на наступній сторінці)