• Напечатать
• Спросить
• Отправить другу
• Поделиться
  • Facebook
  • Twitter
• Подписаться на новости

Кожен працівник, включаючись у відповідності з суспільною й особистою необхідністю в процес матеріального виробництва, переслідує три мети:

• По-перше, задовольнити потреби в засобах життєзабезпечення себе та членів сім’ї.
• По-друге, на практиці реалізувати засвоєні цінності, стандарти й зразки функціональної поведінки, які збуджують індивіда вибирати й здійснювати прийнятні для нього особисто й суспільно визнані форми професійного самоствердження.
• По-третє, реалізувати сталу потребу поєднання своєї професійної активності з легальними інституціональне закріпленими засобами й установами.

Наявність професійних здібностей (знань, вмінь, навиків та досвіду) слугує лише однією з передумов для включення індивіда в трудовий процес.

Існують також й інші умови оптимального залучення в процес праці:

• наявність відповідних робочих місць, які є функціонально-технологічною передумовою реалізації професійних здібностей;
• позитивна мотивація працівників зайняти ці робочі місця, виходячи з власних професійних та життєвих інтересів, а також із суспільної необхідності і доцільності застосування професійних здібностей;
• наявність відповідних соціально-економічних механізмів та інститутів, які забезпечують необхідне поєднання, інтеграцію працівників з конкретними робочими місцями.

З іншого боку, право на працю означає, що будь-якому громадянинові держава зобов’язана надати рівні можливості зайняти робоче місце за його бажанням й можливостями.

Все це інституціональні аспекти процесу включення працівника у виробничий процес. Зрозуміло, що їм передує закріплене за індивідом офіційне право зайняти певне робоче місце. Мова йде про те, що людина, яка володіє правом брати участь у виробництві, мусить відповідати мінімальним вимогам, володіти необхідними професійними навиками і функціональними можливостями. Лише в такому випадку вона органічно включається у виробничу організацію як її функціональний елемент.

Між правом на працю і його реалізацією простежується дистанція, що передбачає інституалізацію цього права, зокрема працевлаштування. Право реалізується лише в тому випадку, якщо індивід, по-перше, пройшов усі необхідні фази громадянської, соціальної, освітньої та професійної підготовки, а по-друге, набув по цьому необхідний комплекс якостей, які характеризують його як підготовленого й дієздатного суб’єкта, який несе свідому відповідальність за власні дії й вчинки. Лише в цьому випадку він наділяється певним соціальним статусом (професійним, посадовим), який забезпечує йому "автономію" трудової діяльності в межах продиктованих норм і стандартів – інституціональних вимог виробничої організації.

Статус – професійний, кваліфікаційний, посадовий, економічний – є реальним показником місця працівника в системі конкретної виробничої організації, де через сукупність інструкцій та норм встановлюються відносно жорсткі форми трудової поведінки.

Наявність статусу – необхідна, хоча й недостатня, передумова того, що працівник включений в систему конкретних інститутів, пов’язаних з даною організацією. Тому усі види поведінки індивіда перебувають у сфері дій відповідних механізмів соціального контролю. Інакше кажучи, поведінка реєструється за своїми відхиленнями від продиктованих норм, а не за тим, наскільки точно вона їм відповідає, оскільки позитивна поведінка знаходиться в компетенції інших соціальних інститутів.

Слід зазначити, що соціальний статус, з одного боку, атрибутивна (суттєва) ознака особи, що задає певний модус трудової поведінки, а з іншого – деяка форма поведінки, що відображає продиктовані й засвоєні способи колективної взаємодії.

Соціальний статус має три виміри, чи проекції:

• Він відображається у вербальних, візуальних та в ряді інших характеристик особи, в тому числі: зовнішніх атрибутах та символах; функціональних та ритуальних поведінкових характеристиках; відповідних способах соціальної комунікації та категоризації; інституціональних знаках соціальної та професійної приналежності; культурологічних знаках та символах, які фіксують аксіологічну атрибутику соціальної приналежності особи.
• Соціальний статус як певний функціональний стан особи відображається також в суб’єктивних характеристиках, - установках, ціннісних орієнтаціях, актах свідомості, мотивації, програмах і планах поведінки.
• Статус особи, вірніше її ролевий аналог, відображається в очікуваннях і реакціях з боку "значимих інших", які складають соціальне оточення.

В соціології прийнято виділяти наступні функції статусу: регулятивну, стратифікаційну, нормативну, атрибутивну, орієнтаційну, інструментальну, ідентифікаційну.

Соціальні інститути – специфічні, відносно самостійні механізми соціальної регуляції, які здійснюють контроль за поведінкою індивідів за допомогою використання спеціальних заходів та способів уселяння, переконання та виховання, різноманітних форм примусу й тиску, різних способів вираження визнання й схвалення. Дякуючи інститутам форми поведінки приводяться до відповідності з існуючими зразками, нормами й стандартами.

Соціальні інститути розрізняються за: функціонально-цільовому призначенню, предмету регуляції, будові й способу впливу (офіційні та неофіційні, формальні та неформальні).

Основною функцією регуляції організаційно-управлінських інститутів є:

• формування та відтворення сталих, технологічно доцільних стереотипів трудової (функціональної) поведінки;
• забезпечення оптимальних умов по їх реалізації;
• підтримка на необхідному рівні цілісної структури взаємодії працівників в системі поділу й кооперації праці.

24.04.2012