Часто общество пытаются кормить мифотворчеством или впадают в своеобразный «фетишизм» прошлого, ища спасения в красивых выдумках.
Однако вместо слепого увлечения мифами нужна честная и глубокая интерпретация реальных исторических процессов.
Кроме того, совместная деятельность означает не только общее прошлое, но и взаимные обязательства современности.
Об этом рассуждают в своей статье сотрудники Лаборатории современной истории Украины и инновационных образовательных технологий Запорожского национального университета.
Чи достатньо людям лише уявляти себе спільнотою, щоб виникла нація?
Бенедикт Андерсон дав одну з найвпливовіших відповідей ХХ століття. Проте сьогодні дедалі більше історичних і соціологічних прикладів спонукають поставити ще одне запитання: а чи не народжується нація насамперед у спільній діяльності?
Нація народжується не в уяві. Вона народжується у спільній праці, небезпеці, боротьбі, взаємній залежності й відповідальності. Натомість уява лише дає імʼя тому, що вже стало соціальною реальністю.
Саме тому ми не можемо повністю погодитися з відомою концепцією Бенедикта Андерсона, який визначав націю як «уявлену політичну спільноту». Так, члени Великої Нації ніколи не знатимуть особисто більшості своїх співвітчизників. Але з цього зовсім не випливає, що спільність між ними існує лише в уяві. Насправді ці люди лише умовно є незнайомими.
Вони можуть ніколи не бачити одне одного, але впізнають знайомі моделі поведінки, способи мислення, моральні оцінки, реакції на небезпеку, втрату, несправедливість, зраду чи взаємодопомогу. Вони впізнають інтонації, гумор, звички, способи сперечатися, працювати, ризикувати й виживати.
Спільна діяльність – справжній фундамент
Це впізнавання не виникає з повітря. Воно є результатом тривалої спільної діяльності поколінь.
Нація виникала не тому, що люди однаково мислили. Вона виникала тому, що вони діяли разом: обробляли землю, торгували, воювали, будували міста, виховували дітей, переживали спільні втрати й спільні перемоги. Саме в цій спільній діяльності поступово формувався соціальний світ, який згодом люди починали усвідомлювати як Націю.
Відтак, повторюваний досвід взаємодії поступово перетворював окремих людей на політичну спільноту. Саме в цій діяльності формувалася Нація. Вона опредмечувалася в мові, культурі, господарстві, інститутах, праві, нормах, традиціях, способах взаємодії та моделях поведінки. Результати спільної діяльності не зникали разом із людьми, які їх створили – вони ставали соціальним світом, у якому народжувалися й соціалізувалися наступні покоління.
Яскравий приклад – сучасна норвезька солідарність і відчуття, що всі «перебувають в одному човні», які не виникли тому, що норвежці одного дня уявили себе спільнотою. Вони справді століттями були в одному човні! Вони разом виходили в море, залежали одне від одного, ризикували життям, воювали пліч-о-пліч, ділили здобич, втрачали товаришів і поверталися до своїх громад. Спільна небезпека створювала взаємну залежність, взаємна залежність формувала відповідальність, а відповідальність ставала нормою і частиною культури.
Норвегія стала успішною не лише тому, що її громадяни поділяють спільні символи. Її сила полягає в тривалому досвіді взаємної довіри, високої соціальної відповідальності та щоденної співпраці між громадянами й інституціями.
Саме цей досвід робить демократичні правила звичною практикою, а не декларацією. Саме тому демократичні правила в Норвегії сприймаються не як зовнішній примус, а як природне продовження культури взаємної довіри.
Тому Націю спочатку створюють спільною діяльністю, а вже потім усвідомлюють і називають. Люди не починають діяти разом тому, що уявили себе Нацією – вони усвідомлюють себе Нацією тому, що поколіннями діяли разом. Саме це і є переломний момент.
Історично цей процес часто мав однакову логіку. Спільна небезпека породжувала взаємну залежність. Взаємна залежність вимагала відповідальності. Повторювана відповідальна взаємодія поступово ставала культурною нормою. Саме так народжувалася політична спільнота, яку ми називаємо нацією.
Міфи, наративи та правда минулого
Якщо Нація справді формується в спільній діяльності, то по-іншому доводиться подивитися і на роль історичної пам'яті. У цьому контексті є великою помилкою намагатися збудувати ідентичність на міфах і спотвореннях. На викривленнях нічого доброго не збудуєш. Часто суспільство намагаються годувати міфотворчістю або впадають у своєрідний «фетишизм» минулого, шукаючи порятунку в красивих вигадках.
Проте замість сліпого захоплення міфами потрібна чесна й глибока інтерпретація реальних історичних процесів. Подібний зсув відбувається й у сучасній гуманітаристиці. У центрі уваги дедалі частіше опиняються не символи самі по собі, а практики, через які люди набувають спільного досвіду відповідальної взаємодії, тобто довіри та відповідальності. Саме вони роблять суспільство стійким. Справжня інтерпретація не спотворює історію, а переводить її латентний досвід у дієвий ресурс для сьогодення.
Національний наратив перетворює складну історію спільноти на образи героїв, зрадників, перемог, поразок, жертв і повернень. Він може підносити реальний досвід, спрощувати його, прикрашати, але не спотворювати. За наративом завжди стоїть реальність спільного життя. Національний наратив є яскравою, образною формою, у якій Нація зберігає, переживає і передає власний досвід. Тут усе змінюється.
Рівність прав та обов'язків у сучасності
Проте спільна діяльність означає не лише спільне минуле, а й взаємні зобов’язання у сучасності.
У логіці Ентоні Сміта модерна Нація є спільнотою громадян, яких об’єднують спільні права, закони, територія, культура та громадянські обов’язки. Але рівність прав не може існувати без рівності фундаментальних зобов’язань перед спільнотою:
- Право на захист передбачає обов’язок брати участь у захисті.
- Право користуватися благами держави передбачає обов’язок підтримувати її існування.
- Право називати себе членом Нації передбачає готовність розділяти з іншими не лише здобутки, а й ризики.
Насамперед це стосується мілітарного обов’язку. У Нації не може бути людей першого сорту, які повинні захищати її ціною власного життя, і людей особливого сорту, яких від цього звільняють статки, посади, зв’язки, політичний вплив чи належність до привілейованої групи.
Мова не обов’язково про однакову форму участі для кожного – вік, здоров’я, професійна придатність і реальні можливості людей відрізняються. Але принцип повинен залишатися незмінним: ніхто не може бути звільнений від відповідальності перед нацією лише тому, що він багатший, впливовіший або ближчий до влади. Запровадження цього принципу кардинально змінює все в суспільстві.
Коли права оголошуються рівними, а обов’язки розподіляються вибірково, руйнується сама основа національної солідарності! Якщо одні воюють, гинуть, втрачають здоров’я, житло і близьких, а інші купують собі недоторканність, то суспільство перестає бути спільнотою взаємної відповідальності. Воно розпадається на тих, хто платить за існування Нації, і тих, хто лише користується результатами цієї жертви. Тоді слово «ми» втрачає зміст. І це кінець існування Нації, й не лише в фігуральному сенсі.
Головний підсумок
Нація – це не однаковий паспорт і не спільний прапор. Нація – це спільність діяльності, ризику, відповідальності, прав та обов’язків. Вона є реальною настільки, наскільки її члени готові разом створювати, захищати й відтворювати спільний соціальний світ.
Нація народжується не в уяві. Уява сама по собі не створює Націю.
Вона народжується там, де люди живуть і діють разом.
Де свобода передбачає відповідальність.
Де рівність прав спирається на рівність обов’язків.
І де ніхто не може сказати: ця країна – моя, але захищати її повинні інші.
Нація не виникає лише завдяки уяві. Символічна єдність стає стійкою лише тоді, коли спирається на тривалий досвід спільної діяльності, взаємної довіри й відповідальності. Можливо, саме тому сьогодні варто говорити не лише про «уявлені спільноти», а й про «спільноти пережитого досвіду». Бо нація народжується не там, де люди просто уявляють себе разом. Вона народжується там, де вони разом діють, довіряють одне одному, беруть на себе відповідальність і захищають спільне майбутнє.
Не символ створює практику, а практика створює символ.
На нашу думку, націотворення відбувається у наступній послідовності: практика → довіра → відповідальність → культура → нація.
Практика спільної відповідальної діяльності формує довіру; довіра робить можливим суспільний договір; суспільний договір забезпечує стійкість демократичної держави.
Олег Бондаренко, історик, магістр психології, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Запорізького національного університету.
Олександр Горєлов, вчитель суспільно-гуманітарних дисциплін Запорізької гімназії № 32, вчитель вищої категорії, старший вчитель, сертифікований вчитель.
Андрій Денисенко, заступник директора з навчально-виховної роботи Запорізького академічного ліцею № 23, сертифікований учитель історії та правознавства, вчитель вищої категорії, старший вчитель.
Ганна Дубасова, вчитель Запорізького академічного ліцею № 45, вчителька-методистка, вчителька вищої категорії, завідувачка кафедри суспільно-гуманітарних дисциплін.
Юлія Іваницька, вчителька історії Запорізької гімназії № 91 (92), вчитель вищої категорії, вчитель-методист, тренерка освітніх проєктів.
Світлана Кривова, вчитель історії та громадянської освіти Запорізької гімназії № 80, вчитель вищої категорії, старший вчитель.
Євгенія Сисоєва, вчитель історії Запорізького академічного ліцею № 45, вчитель першої категорії, лауреат обласного конкурсу «Учитель року – 2026».
Сергій Терно, доктор педагогічних наук, професор, професор Запорізького національного університету, завідувач Лабораторії модерної історії України та інноваційних освітніх технологій ЗНУ.
