В статье рассматривается феномен игровой зависимости у подростков как сложное многомерное явление, что особенно актуализировалось в условиях полномасштабной войны. Автор анализирует нейробиологические механизмы зависимости, трудность диагностики, взаимосвязь с эмоциональными расстройствами и предлагает практические подходы к работе в образовательной среде. Отдельное внимание уделяется роли школы и семьи в поддержке подростков, психообразовании и необходимости междисциплинарного взаимодействия.
В статье предлагаются ключевые принципы психотерапии, включая мотивационное интервьюирование, когнитивно-поведенческую терапию, терапию принятия и ответственности (ACT), а также работу с семьей. Отдельно представлен структурированный 12-недельный терапевтический протокол, адаптированный для подростков с игровой зависимостью. Работа имеет практическую ценность для детских и подростковых психологов, психотерапевтов, а также специалистов по поведенческим расстройствам.
Психічне здоров'я українських підлітків перебуває під великим тиском. За даними ЮНІСЕФ, понад 1,5 мільйона дітей в Україні наразі мають ризик розвитку психічних розладів: депресії, тривожності, ПТСР. Опитування Save the Children показало, що 9 з 10 дітей переживають сильний емоційний стрес. Найпоширеніші симптоми – відчуття небезпеки (73%), втрата інтересу до навчання (64%) та пригнічений настрій (54%). В умовах війни і тривалого стресу ігрова поведінка часто стає способом психологічного захисту й уникнення реальності.
Тому розуміння природи ігрової залежності, її вчасне розпізнавання та надання допомоги – надзвичайно важливе завдання для шкільних психологів і педагогів.
Нова реальність
Одне з поширених звернень батьків до шкільних психологів звучить так: «Він постійно грає у комп'ютерні ігри й нічого більше не хоче».
Сьогодні це нова реальність. Ми вже не уявляємо життя без комп'ютерів, мобільних телефонів і планшетів. Хто з нас не бачив дитину у візочку, якій ледь виповнилося два роки, з планшетом у руках? Часто ми дивимось на це із занепокоєнням або навіть із засудженням.
Але де проходить межа між нормальною адаптацією до цифрового світу і патологічною залежністю? Коли і на якому етапі ми, як батьки, педагоги та фахівці освітньої системи, маємо втрутитися?
Особливо гостро ця проблема постала в умовах війни, коли діти та підлітки постійно перебувають під впливом потоку тривожної інформації – новин, повідомлень у телеграм-каналах, фотографій руйнувань і насильства. У такій реальності цифрові технології стають для багатьох підлітків не лише джерелом розваг, а й способом психологічного захисту та уникнення стресу а іноді й просто способом отримання інформації. Це робить питання розпізнавання залежності ще більш актуальним і потребує від дорослих уважності, знань і своєчасного втручання.
Розуміння основних термінів, причин виникнення проблемної поведінки та її можливих наслідків є вкрай важливим для співробітників навчальних закладів, освітян, психологів для ефективної профілактики й надання допомоги. Адже лише розібравшись у природі явища, ми можемо своєчасно виявити ризики та підтримати дитину на шляху здорової адаптації до цифрової реальності.
То що таке ігрова залежність?
Залежність – це стійка, повторювана поведінка, над якою людина втрачає контроль, продовжуючи діяти попри негативні наслідки для свого життя та здоров'я.
У сучасних діагностичних системах залежність розглядається як психічний розлад, що може бути пов'язаний як із вживанням психоактивних речовин, так і з певними моделями поведінки, які порушують нормальне функціонування людини.
Одним із визнаних різновидів поведінкової залежності є залежність від комп’ютерних ігор. Вона проявляється в неможливості контролювати тривалість і інтенсивність гри, домінуванні ігрової активності над іншими життєвими сферами та продовженні гри попри очевидні негативні наслідки.
У міжнародній класифікації DSM-5 (США) ігрову залежність виділено як стан, що потребує подальших досліджень. Натомість у МКХ-11 (ВООЗ) «ігровий розлад» офіційно включено до переліку визнаних діагнозів. Це розширює традиційне розуміння залежності за межі лише хімічних речовин і підкреслює важливість визнання поведінкових форм залежної поведінки.
Відповідно до МКХ-11, ігрова залежність (Gaming disorder, код 6C51) визначається наявністю трьох основних ознак:
- порушення контролю над грою (щодо тривалості, частоти або завершення гри);
- пріоритетність гри над іншими інтересами та щоденною діяльністю;
- продовження гри, незважаючи на негативні наслідки.
Для встановлення діагнозу ці симптоми мають спостерігатися щонайменше протягом 12 місяців (або менше у випадках важких проявів).
Діагностика залежності вимагає комплексного підходу: клінічного інтерв’ю, спостереження за поведінкою, використання стандартизованих опитувальників (наприклад, IGDS, PIUQ, GAS). Важливо враховувати не лише кількість часу, проведеного у грі, а й рівень емоційного дистресу, порушення соціального функціонування та характер сімейної взаємодії. Остаточний висновок може зробити лише кваліфікований спеціаліст.
Нейробіологічні основи ігрової залежності
З точки зору нейробіології, механізми ігрової залежності мають спільні риси з механізмами хімічних залежностей.
Центральну роль відіграє мезолімбічна дофамінова система, яка відповідає за переживання задоволення та формування мотивації. Під час гри відбувається вивільнення дофаміну у відповідь на новизну, досягнення цілей, соціальні взаємодії або несподівані нагороди. Це створює стійкі асоціативні зв'язки між ігровою поведінкою і позитивними емоціями.
Хронічне перенасичення мозку іграми може призводити до змін у роботі префронтальної кори – області, що відповідає за самоконтроль, планування і переключення уваги. Це послаблює регуляцію імпульсивних дій та сприяє формуванню компульсивної поведінки.
Давайте повернемося до зовнішніх ознак, на що слід звернути увагу, щоб своєчасно запідозрити розвиток ігрової залежності.
Однією з ключових ознак є порушення контролю над грою, коли підліток не може обмежити тривалість, частоту або завершення ігрової сесії. Вдома це проявляється тим, що дитина обіцяє вимкнути гру через кілька хвилин, але продовжує грати годинами, часто ігноруючи зауваження батьків або навіть граючи таємно вночі. У шкільному середовищі така поведінка помітна через постійну сонливість на уроках, знижену здатність концентруватися та регулярні запізнення або пропуски занять.
Ще однією важливою ознакою є пріоритетність гри над іншими інтересами та повсякденними обов’язками. Вдома підліток починає нехтувати родинними заходами, уникає спільного часу з родиною, відмовляється від звичних хобі та занять, які раніше приносили йому задоволення. У школі це може проявлятися в зниженні навчальної мотивації, поступовій втраті інтересу до факультативів, гуртків або шкільних заходів, а також у відстороненості від класного колективу.
Останньою визначальною ознакою є продовження гри попри негативні наслідки. У домашніх умовах це проявляється через зростання конфліктів із батьками, спалахи агресії або роздратування у відповідь на спроби обмежити доступ до гаджетів. У школі така поведінка може виявлятися через порушення дисципліни, спроби грати під час уроків або відсутність змін у поведінці навіть після численних зауважень від учителів чи шкільного психолога.
Розуміння цих ознак є важливим кроком для своєчасного виявлення ризиків ігрової залежності. Проте ефективна допомога підлітку неможлива без тісної співпраці між школою та родиною. Лише об’єднавши зусилля, педагоги, шкільні психологи й батьки можуть створити узгоджену підтримуючу стратегію, допомогти дитині усвідомити проблему та поступово відновити баланс між віртуальним і реальним життям. Спільна робота дозволяє не лише коригувати поведінку, але й зміцнювати емоційний зв’язок, підвищувати довіру й формувати навички саморегуляції, які необхідні для здорового розвитку особистості.
Важливо не зупинятися на поверхневій оцінці поведінки, а прагнути дивитися в суть. Під час роботи з підлітком необхідно досліджувати, що саме стоїть за компульсивною потребою грати: емоційна самотність, відсутність підтримки, занижена самооцінка чи незадоволені базові потреби у безпеці й прийнятті. Існують два основні клінічні підходи до розуміння ігрової залежності.
У межах першого ігрова поведінка розглядається як симптом або прояв іншого психічного розладу – наприклад, депресії, тривожного розладу, СДУГ або порушень прив’язаності. У такому контексті основну увагу приділяють лікуванню первинного діагнозу, виходячи з припущення, що патологічне захоплення іграми має компенсаторний характер і зменшується в міру стабілізації основного стану.
Інший підхід – розглядати ігрову залежність як самостійний, первинний розлад із власною клінічною структурою, динамікою та механізмами, аналогічними до інших поведінкових або хімічних залежностей. Такий погляд отримав офіційне визнання в МКХ-11, де «ігровий розлад» (gaming disorder) включено до категорії розладів, пов’язаних із залежною поведінкою.
Обидва підходи не є взаємовиключними і на практиці часто доповнюють один одного, дозволяючи враховувати як індивідуальні особливості пацієнта, так і контекст виникнення та підтримки симптомів.
У нинішніх умовах, особливо на тлі повномасштабної війни, ігрова поведінка українських підлітків часто набуває характеру не стільки класичної залежності, скільки способу психологічного виживання. Гра у багатьох випадках виконує компенсаторну функцію: допомагає тимчасово знизити рівень тривоги, впоратися з відчуттям безсилля чи хронічного стресу. Це означає, що ми маємо справу не завжди з первинною патологією, а з адаптивною реакцією на екстремальні обставини.
У практичній роботі це вимагає особливої обережності: важливо не лише обмежувати час гри, але й уважно вивчати емоційний стан дитини, її потреби у безпеці, підтримці та стабільності. Без розуміння глибинних причин зміна зовнішньої поведінки буде поверховою й короткотривалою. Саме тому шкільні психологи й педагоги мають не тільки виявляти проблеми, а й дивитися в суть — допомагати підліткам знаходити інші, здоровіші способи справлятися з викликами реальності.
Як школа може допомогти підлітку в ситуації ігрової залежності?
Школа відіграє важливу роль у ранньому виявленні ігрової залежності та організації допомоги підліткам, які стикаються з цією проблемою. Насамперед варто звернути увагу на пильність до змін у поведінці учнів. Важливо, щоб класні керівники, учителі-предметники та шкільні психологи були уважними до таких ознак, як різке зниження успішності, втома на уроках, соціальне відсторонення, дратівливість або зниження інтересу до реальних видів діяльності. Регулярне спостереження і фіксація змін дають змогу вчасно виявити підлітків, які потребують підтримки.
Другим важливим напрямом є формування навичок безпечного і відповідального користування цифровими технологіями. Школа може впроваджувати програми цифрової гігієни, де учнів навчають, як розумно користуватися гаджетами: встановлювати обмеження часу, чергувати онлайн-активність із фізичною активністю, створювати інформаційну дієту, уникати надмірного споживання тривожних новин. Навчання критичному мисленню та розумінню ризиків цифрового середовища має стати частиною освітнього процесу.
Тісна співпраця з родинами є ключовою умовою ефективної допомоги. Школа має налагодити постійний діалог із батьками: інформувати їх про ознаки ризикової поведінки, консультувати з питань організації домашнього середовища, підтримувати батьків у питаннях встановлення здорових кордонів у користуванні гаджетами. Важливо створити атмосферу співпраці, а не пошуку винних.
Окрему увагу слід приділяти психоосвіті – як для учнів, так і для дорослих. Проведення занять, тренінгів або консультаційних сесій допомагає формувати в учнів розуміння власних емоцій, навички саморегуляції, техніки боротьби зі стресом. Батькам і педагогам необхідно надавати знання про природу ігрової залежності, її причини та наслідки, руйнуючи стереотипи про «лінощі» або «розпещеність».
Нарешті, у випадках, коли ситуація вимагає професійного втручання, школа має відігравати роль посередника у направленні підлітків до фахівців – психологів, психотерапевтів чи психіатрів. Рання діагностика і кваліфікована допомога дають можливість не лише подолати симптоми залежності, а й підтримати загальний психічний розвиток дитини.
Важливо пам’ятати, що кожен випадок ігрової залежності унікальний, і допомога має бути індивідуалізованою, з урахуванням особистих потреб, сімейного контексту та загального емоційного стану підлітка. Спільна робота педагогів, психологів, батьків та фахівців дозволяє створити підтримуюче середовище, яке допоможе дитині не лише подолати залежність, а й знайти нові здорові способи взаємодії зі світом.
Ключові принципи терапії
- Формування мотивації та визнання проблеми
Робота починається зі встановлення контакту і створення безпечного простору, в якому клієнт може дослідити свою амбівалентність: з одного боку – задоволення і значущість гри, з іншого – можливі втрати й обмеження.
- Поступове зниження опору та нормалізація
Важливо уникати конфронтації. Замість цього терапевт допомагає клієнту усвідомити функції ігрової поведінки – наприклад, як спосіб регуляції емоцій або пошуку визнання – і запропонувати альтернативи. Визнання адаптивних аспектів гри знижує захисні реакції та сприяє діалогу.
- Диференційована діагностика та робота з коморбідністю
Терапевт повинен уміти відрізнити первинну залежність від вторинної, зумовленої іншими розладами (депресією, тривогою, СДУГ). Це вимагає інтеграції різних підходів, зокрема медикаментозної підтримки за потреби, і міждисциплінарної взаємодії.
- Контекстуалізація поведінки з урахуванням вікових норм
Важливо оцінювати не лише кількість часу, проведеного в грі, а й якість функціонування в інших сферах – навчання, соціальні контакти, самообслуговування, сон. Підліток, який багато грає, але зберігає адаптивну поведінку, потребує іншого підходу, ніж той, у кого спостерігаються виражені порушення.
- Робота з родиною та оточенням
Без залучення системи підтримки ефективність терапії буде обмеженою. Необхідно дослідити сімейну динаміку: тривожність, контроль, конфлікти, емоційне відчуження – і включити елементи сімейної терапії, навіть якщо робота здебільшого індивідуальна.
- Гнучке використання методів із різних підходів
Попри відсутність єдиних стандартів, на практиці ефективним є поєднання методів:
- КПТ – для реструктуризації ірраціональних переконань, саморегуляції, планування часу;
- ACT (терапія прийняття та відповідальності) – для посилення усвідомленості, роботи з імпульсивністю, розвитку цінностей;
- Сімейна терапія – для покращення комунікації та розуміння;
- Психоосвіта – як для підлітка, так і для батьків;
- Ігрові та наративні підходи – особливо у підлітків із низьким рівнем рефлексивності.
- Поступовість і реалістичність цілей
Йдеться не обов’язково про повну відмову від ігор, а радше про встановлення балансу, повернення контролю, зменшення дистресу. Часто мета – не виключити гру, а відновити можливість вибору, щоб гра не була єдиним способом упоратися з життям.
12-тижневий терапевтичний протокол
Цей протокол розроблений для підлітків з ігровою залежністю або іншими формами поведінкової залежності. Він інтегрує принципи КПТ (когнітивно-поведінкової терапії), ACT (терапії прийняття і відповідальності), мотиваційного інтерв'ювання (MI) та елементи сімейної терапії.
Мета – підвищити мотивацію до змін, зменшити деструктивну поведінку, покращити емоційне саморегулювання та відновити функціональні сімейні стосунки.
Фаза 1: Мотивація та формування терапевтичного альянсу (1–3 тижні)
Зустріч 1: Встановлення контакту, визначення цілей підлітка, аналіз «за/проти» ігор.
Інструменти та підходи: (MI) мотиваційне інтерв'ювання – техніка, що допомагає клієнту дослідити амбівалентність щодо змін.
Мета: формування довіри, створення безпечного середовища, стимулювання внутрішньої мотивації.
Зустріч 2: «Сходи готовності», карта цінностей, функціональний аналіз поведінки (КПТ).
Інструменти та підходи: «Сходи готовності» – метафора, яка допомагає оцінити етап змін; КПТ дозволяє проаналізувати поведінку в її контексті. Cтворення схеми: тригер → думка → емоція → дія.
Мета: допомогти підлітку усвідомити роль гри у своєму житті, її функції та наслідки.
Зустріч 3: Перша зустріч з батьками, обговорення правил, підтримки.
Інструменти та підходи: Системна терапія – родина як частина проблеми і ресурсу.
Мета: встановити спільні цілі, знизити конфліктність, залучити родину до змін.
Фаза 2: Поведінкова та когнітивна робота (4–9 тижні)
Зустріч 4: Щоденник гри/дозвілля, тайм-менеджмент, «піраміда задоволень».
Інструменти та підходи: КПТ, поведінкова активація.
Мета: підвищити усвідомленість, структурувати день, знайти альтернативи до гри.
Зустріч 5: Автоматичні думки (КПТ), реструктуризація, техніка «стоп – подумай – обери».
Інструменти та підходи: Когнітивна реструктуризація – зміна негативних автоматичних думок.
Мета: навчити розпізнавати деструктивні переконання та реагувати гнучкіше.
Зустріч 6: ACT: креативне безсилля, дефузія, «гачки».
Інструменти та підходи: ACT – терапія прийняття, робота з внутрішніми імпульсами та думками без боротьби. Техніка «Я – не моя думка».
Мета: зменшити боротьбу з внутрішніми станами, підвищити гнучкість.
Зустріч 7: Емоції, майндфулнес, самоспівчуття.
Інструменти та підходи: ACT + майндфулнес, вправи «пауза», «дихання 4–7–8».
Мета: підвищити емоційну грамотність і навички саморегуляції.
Зустріч 8: Тригери, техніка «якщо – то», обговорення зривів.
Інструменти та підходи: Планування поведінки, робота із запобіганням зривам.
Мета: розпізнавати ризики, формувати стратегії дій.
Зустріч 9: Друга зустріч із сім’єю, обговорення прогресу, зміни в межах.
Інструменти та підходи: Функціональна сімейна терапія.
Мета: закріпити зміни, переглянути динаміку ролей і меж.
Фаза 3: Закріплення та погляд у майбутнє (10–12 тижні)
Зустріч 10: План попередження рецидиву, ранні ознаки, сценарії дій.
Рецидив як частина змін, а не провал.
Інструменти та підходи: персоналізований «план на випадок спалаху».
Мета: формування плану дій у випадку повернення до старої поведінки.
Зустріч 11: Повернення до цінностей, «бажана ідентичність».
Інструменти та підходи: ACT «Ким я хочу бути через рік?»
Мета: допомогти побачити глибші мотиви, сформувати позитивне бачення себе.
Зустріч 12: Підбиття підсумків, лист у майбутнє, зворотний зв’язок.
Завершення, інтеграція досвіду.
Інструменти та підходи: написання листа собі в майбутнє: «Що я хочу собі нагадати?»
Мета: закріплення результатів, емоційне прощання, визначення точок підтримки.
Висновок
Ігрова залежність у підлітків – багатогранне явище, що виходить за межі суто медичної проблематики та охоплює освітнє, сімейне й соціальне середовище. Вона потребує міждисциплінарного підходу, який поєднує клінічні знання, терапевтичну гнучкість, вікову чутливість і системну роботу з оточенням підлітка.
Мета роботи фахівців – не стільки повна відмова від ігор, скільки відновлення у підлітка здатності до саморегуляції, свідомого вибору й зв'язку з власними цінностями. Самі по собі ігри не є «ворогом», а часто відображають потребу у контролі, досягненні, соціальній взаємодії чи емоційному самозаспокоєнні – потреби, які в умовах стресу особливо загострюються.
Особливо сьогодні, в умовах війни, коли психоемоційний стан дітей і підлітків перебуває під постійним тиском, важливо пам’ятати, що ігрова поведінка часто виконує компенсаторну функцію, допомагаючи справлятися зі страхом, тривогою та втратою відчуття безпеки. У такій ситуації завдання школи й фахівців – не лише обмежувати зовнішні прояви, а глибоко розуміти внутрішні причини поведінки.
Освітній психолог у цій системі виконує унікальну функцію на трьох рівнях.
На індивідуальному рівні – це раннє виявлення емоційного дистресу, нейтральні оцінювальні бесіди та за потреби – скерування до фахової допомоги.
На сімейному рівні – підтримка діалогу між підлітком і батьками, консультування щодо здорових меж та розуміння функцій гри.
На системному (шкільному) рівні – ініціювання обговорення цифрової культури, організація групових заходів профілактики ризикованої поведінки та співпраця з педагогами для раннього виявлення проблем.
Роль школи полягає не лише в академічному навчанні, а й у створенні простору, який здатен вчасно розпізнавати й підтримувати емоційні потреби підлітків, допомагаючи їм розвиватися у світі, що постійно змінюється.
Денис Красиев, педагогический психолог-интерн в Израиле (LEP Israel).
