— Я не можу більш дивитись на це Дитя, — каже він свому провожатому, — виведи мене звздси. Коли вони вийшли, Люциюс каже:
— Я бачу, що це дійсно Бог, але мене одно дивує: чому це він в такій убожі прийшов на землю?
— Я тобі ще не те скажу, — відказує йому святий про-вожатий. — Він і вмре ще скатований, розіпнутий на хресті, самою зневажливою, ганебною смертю, з розбійниками укупі...
— Навіщо ж це, для чого це? Хто ж його за Бога тоді вважатиме?
— На те, щоб спасти людей! Інакше ж це зробити не можна. Я це тобі зараз з'ясую. Щоб люди зрозуміли, як їм жити, вони мусять мати зразок такого життя, котре вони могли б побачити і повік згадувати; щоб образ сього життя стояв їм перед очима живою наукою, живим прикладом. Коли б Господь прийшов на землю у короні і порфирі, у золоті й у єдвабі, коли б з'явився Він у палаті, то б думали: якщо Господь минає вбогу хату, то значить їй і призначено бути в зневазі людській; коли б з'явився Він царем могутнім і всевладним, то б і ніхто не думав, що в тілі вбогого теслі, яким буде це Дитя-Бог, може вміщатися дух Божественний, може відтепер блищати частка Божественного розуму; коли б Він прийшов з мечем кари і влади, люди б думали, що Божественного ладу ознака — се меч сили й кари. Ні, навпаки, Господь умисне все зробив не так: Він не хотів навіть в найбіднішій хаті родитися. Він родився у печері і не на ліжку єдвабному, а в яслах на сіні; не царі й вельможі бачили появу його на світ, а перше за всіх воли і осли. Він показав сим, що коли товар годен був побачити появу Бога на землі, то годен Він хоч лагоди і ласки від чоловіка; не царі зі Сходу перші принесли Йому дари і поклонилися, а найубожіші з-поміж людей — чабани; сим Він показав, що прості, зневажені сильними й мудрими, сі прості найщиріші Його слова слухати й хвалу Йому віддати. В снасть тлінну людську, в тіло, одяг Він Божественний свій Дух, шлях вбогого й злиденного життя, зо всіма його пригодами, злиднями й стражданнями Він собі призначив; наділив свою снасть всіма потребами людського тіла — чутливу до холоду і голоду, утому чути й жадати відпочинку, як і людське тіло придатне чути болі й муки. І саму душу Він свою вподобив до людської, що піддягатиме гніву, і спокусам, і ваганням. Як справжняя людина, проживе Він життя своє святеє, поклавши кожну його мить на послугу людям, усім отим убогим, сірим, безталанним, що у зневазі у всіх славних і вельможних; усім, що нужду матимуть в підмозі, ласці і утісі... І врешті — умре за сих людей, на хресті розіпнений... Для чого ж се, спитаєш, навіщо се єсть потрібно? А на велику науку людям й приклад: щоб послужити людям — їх треба полюбити так, як полюбив їх Бог, аж до смерті Своєї; а щоб їх полюбити так, то се зразок дає Христос: потрібно єсть єдине бути з ними, потрібно все те відчувати, що й ті, котрим маєш служити; потрібно жити їхнім життям, їхніми потребами, їхніми радощами і смутком їхнім, треба свою душу зілляти з їхньою душею і, піднісшись духом в високості, зоставатися їхнім братом... І коли ти хочеш Христа собі за Бога мати — йди Його слідом. Його стопою, наскільки людський дух може бути до сього здатний, іди до тих, до котрих душа твоя найближче; іди до тих, де ти родився, чиї і радощі, і горе мусять бути тобі найближчі — тільки там душа твоя найповніше відчує те, що і вони чують, тільки там її обійме найпалкіше полум'я любові до людей і бажання найревніше і жити, й вмерти задля них, твоїх коханих й серцю близьких... Для того і Господь, щоб взята їм на себе снасть людська пройнялась найбільшим палом любові до людей, мусив родитись від людей і жити так між тим людом, де родився. Не до фарисеїв, не до можних піде Він — ні: Він візьме в свою оборону люд темний і убогий, люд безпритульний й покривджений. Огонь жерущий свого слова гнівливого Він виллє на тих фарисеїв й можних, катюг людських; їм кару прорече небесну: "Горе вам, книжники і фарисеї!"
І зник божественний вістовець. Люциюс був як уві сні — все зрозумів він тепер, все йому стало ясно, став видкий йому шлях правди й волі на землі...
— Поклоняюсь Тобі, Боже вбогих і малих, й беру твого життя будучого прообраз моїм малим й нікчемним силам на приклад і науку! Зриваю з себе шати золотого раба римського владики! Видираю, викорінюю із моєї душі усі прикмети рабської душі, римської, що защепило їх мені життя із ними спільне, що їх надихавсь я в повітрі римськім отруйнім. Омию, омию в Рейні ріднім я римського підніжка плями, з повітрям вільним рідної безщасної вдовиці-неньки, Германії моєї, вдихну я знову, верну я знову любов і пал до щастя її й волі; поновлені згадки про літа дитячі щасні вернуть мені і чисту душу, і відвагу за правду її стати, поновлять в мені бажання для неї жити, для питомої країни, що топчуть тепер її легіони римські й псують, мордують нещасливу. Сонце твоє побачивши, діброви твої, гори і долини, серце в собі германськеє почувши, те серце, що билося так дитям ще, задля неї лиш, неньки моєї, для щастя й волі рідного краю. Зірвавши, скинувши із себе римлянина, я стану тим, ким мушу бути, й почую в собі силу й бажання йти тим шляхом правди, що вказує мені Господь новоявлений... Германіє моя убога, сіра, зневажена і темна! Тобі від сієї години усе моє життя, уся любов моя, увесь пал душі моєї — з тобою, з твоїми синами, я розділю твою сумну долю, й полон, і муки, і зневагу, що завдає тобі блискучий, в золоті й крові втопаючи, проклятий, на гибель люту слізьми і стогоном народів обречений Рим... І смерті самої, дай Боже, Христе Святий, мені, щоб не злякатись прийнять із рук катів твоїх, моя святая, рідна земле, за тебе, за волю твою й долю і за твою иравду...
Так помолився щиро біля Віфлеєма в святий день народження Божого перший християнин Германії.