На щастя чи на нещастя ми розминулися з броньовиками і, коли повернулися до штабу, довідалися про те, що сталося, з самого вигляду підполковника Сейса. Сейс сяяв, як різдвяна звізда. Ще б пак: нарешті він має нагоду виказати свої військово-адміністративні таланти! Як усі стройові командири, я ненавидів тилову інтендантську братію, цього ж підполковника готовий був оце розтерти на порошок! Коли вже й привозити до збунтованого табору якісь взірці американської військової техніки, то далебі не танки і не броньовики, а простісіньку радіопересувку з потужними гучномовцями, щоб пообіцяти людям те, чого вони вимагають, і таким чином вспокоїти їх. А цей підполковничок вирішив діяти силою і залякуванням! Кого ж хоче залякати? Тих, хто вмирав сто і тисячу разів, хто й досі ще вважає себе мертвим? Тих, хто не злякався самого Гітлера і всіх чортів-дияволів? Що їм залізо, що броня, що вогонь і полум’я! До того ж це військове містечко німці будували так, як будуються вони в усьому світі, всіма арміями — справедливими і несправедливими: точна геометрія, широкі вулиці, які прострілюються вздовж і впоперек, вузькі бокові проїзди для засади і несподіваного нападу, безмежний центральний плац, на якому легко організувати кругову оборону. Тут тобі Клаузевіц, тут тобі й Мольтке! А цей адміністративний підполковничок пхає сюди якісь жалюгідні броньовички, що можуть бути спалені панцер-патронами на першому ж перехресті.
— Слухайте, Попов, — звернувся я до нашого перекладача, — в американців є такі вставні слова, як у нас?
На грубому обличчі Попова вмить витворилася подобизна вдоволеної усмішки.
— Скільки завгодно! Щоправда, не такі високохудожні, як у росіян!
— і ви можете сказати Сейсу, хто він такий, після оцих його кретинських броньовиків?
— Із задоволенням!
— То давайте — кажіть!
Що він сказав підполковникові, я, звичайно, не зрозумів, та, видно, щось таке, що пробрало американця до печінок і селезінок, бо Сейс з крихітного прищика вмить захотів роздутися до розмірів загрозливих, грізно насупився, зиркнув на мене без звичної доброзичливості.
— Капітан Сміян погано орієнтується в обстановці!
— Я так орієнтуюся, що посилати броньовики проти мирних людей — це злочин.
— Які мирні? Вони хотіли висадити нас у повітря!
— Бо ми їх довели до цього.
— Ми?
— А хто ж? Задовольнити їхні вимоги — і вони вспокояться. А ви — броньовики. Війна скінчилася не для того, щоб знов спалахувати то там, то там.
— Гаразд, — сказав Сейс, — ми з’ясували свої підходи до справи, а тепер дозвольте нагадати вам, що відповідаю за порядок у збірному пункті Оссендорф я, підполковник Сейс. Що там у нас?
Він звертався до радиста, який ворожив біля рації, мабуть, підтримуючи зв’язок з броньовиками, бо американці без радіозв’язку навіть чхнути не можуть — не те, що в нас: коли не зуммерить польовий телефон, то підтримуй зв’язок візуально або аудально, тобто на мигах або матюком.
Міцний матюк пригодився б оце Сейсу набагато краще, ніж хитромудра техніка. Сержант ніяк не міг впоратися з рацією.
— Ну, що там у вас? — вже знетерпеливився Сейс.
— Сер, по-моєму, вони мовчать.
— По-вашому, чи справді мовчать?
Попов тихо перекладав мені ці перемови, він хотів показати, що цілковито перейшов на мій бік… Радист просяяв лицем.
— Один броньовик повертається до штабу.
— А другий?
— Не виходить на зв’язок.
— То вийдіть ви, — спокійно порадив Сейс, і я подумки позаздрив його спокою. Уявити на його місці, скажімо, підполковника Дураса!
Майор Михно знову зайняв своє місце спостерігача на балконі, вряди-годи подавав звідти голос.
— Ніби все тихо. Стрілянини немає.
— А мотори?
— Теж не чутно.
— Може, зламалися броньовики?
— Та ні, ось один виповз, займає позицію навпроти штабу.
— А другий?
— Нема. Ага, щось біжить. Здається, зараз довідаємося про все…
Справді за кілька хвилин до штабу ввалилася брава компанія: товстоплечий лейтенант і три сержанти, всі в касках, з автоматами, з цілими арсеналами боєприпасів, поначіплюваними на широких білих пасах.
— Сер! — стукнув каблуками лейтенант, мірячись на Сейса.
— Що сталося? — стривожено підійшов той до лейтенанта.
— Вони захопили нашу машину!
— Тобто? Можете пояснити?
— Ми стали на площі, щоб задемонструвати свою силу, і запевняю вас, сер, робили це досить успішно.
— Ви маєте на увазі демонстрування сили?
— О’кей! Але тут сержант Броуді вказав мені на одну річ.
— і що ж це було?
— Сер! З двох боків до машини бігли ледь помітні зеленкуваті вогники! Так горить тільки бікфордів шнур. Не було сумніву: під машину підкладено заряд вибухівки, і ми злетимо в повітря, щойно ці вогники добіжать до нас. Я скомандував негайно покинути машину.
— і ви всі встигли вискочити?
— О’кей!
— і прогримів вибух?
— Вибуху не сталося, сер.
— А що ж сталося?
— Руські весь час за нами стежили.
— Про це можна було здогадатися.
— і щойно ми вискочили з машини, вони захопили її.
— Прекрасно! А як же ті бікфордові шнури?
Тут уже не втерпів я і пояснив:
— Це зветься: пустий номер. Шнур підвели без заряду, просто щоб полякати екіпаж.
— Але як вони це могли зробити? — вигукнув лейтенант. — Сержант Броуді постійно вів спостереження.
— У сержанта Броуді немає очей на потилиці,— засміявся я. — Ви забули, що маєте справу з колишніми фронтовиками. Ніхто не знає, які генії військової справи зібрані в цьому таборі. Таких людей незмога перемогти, з ними можна тільки домовлятися. Підполковник Сейс, ви маєте бажання піти зі мною до вашого втраченого броньовика?
— Це не входить у мої функції,— заявив Сейс.
— Тоді ми підемо удвох з майором Махном. Годилося б захопити старшого лейтенанта Коляду, але я залишаю його з вами, щоб ви могли обміркувати, як завтра вранці кардинально змінити харчування людей. Бажаю успіху!
Знов пішли ми з Гаврилом Панасовичем кам’яними вулицями, крок за кроком, стук за стуком, рип за рипом, мовчки, спокійно, хоч і не без внутрішнього напруження. Була друга година ночі, коли ми вийшли на центральний плац, посеред якого темніла американська бронемашина. Теж тактики не кращі за американців: не сховали машину під захист одного з корпусів, а виставили, ніби мішень для учбових стрільб. Але ми стріляти не збиралися, бо не мали ні такого бажання, ні відповідної зброї. Ми просто пішли через площу до броньовика, і видовище це було досить моторошне. Броньовик вдарив по нас світлом фар. Молодці: вже освоїли американську техніку. Фари — це перше попередження. А наступне? Кулеметна черга? Ні, з відкритого люка висунулася постать у білому і гукнула:
— Ей, куди ви?
— До вас, — відповів я.
— Стій! Стрілятимем.
— Стріляй, — спокійно порадив я тому білому (тепер уже видно було, що чоловік у широкій білій сорочці). — Мабуть, на фронті не встиг настрілятися, тепер хочеш надолужити.
— Капітане, я попередив! — закричав чоловік. — Ми не подивимось на твої цяцьки і на твої сталінські погони…
Я зміркував, що чоловік, видно, потрапив у полон, коли в нас ще не було погон. Отже, його неприязнь до мене подвійна: і за погони, і за те, що я щасливчик, уцілів на фронті і тепер прибув начальникувати над ними. Але з стрілянням він запізнився. Ми вже були поряд з броньовиком.
— Відставити крик, — порадив я, — ми прийшли поговорити.
— Поговорити? — зареготав чоловік. — 3 ким? Про що? Посеред ночі?
— А хоча б з тобою. Ось я — капітан Сміян, уповноважений радянського командування в цьому збірному пункті. Зі мною майор Михно, начальник стройового відділу. А ти хто?
— Я? Хто я? Командир оцього гроба!
— Це зараз. А взагалі? Танкіст?
— Ну, танкіст.
— Офіцер?
— Може бути.
— Прізвище?
— А нащо тобі моє прізвище? Ну, Лавриков. Припустимо, старший лейтенант Лавриков…
Я роздивився його вже досить добре. Вродливий чорноокий хлоп’яга, в шовковій сорочці з широчезними, як у цигана, рукавами, розхристаний, розмаханий. Коли й ті, що ховаються в броньовику, такі самі, їх, мабуть, словом не проймеш. Та й кого тепер проймеш словом, коли чотири роки люди тільки й знали мову вогню, пострілів, вибухів. Якась нез’ясована втома налягала зненацька на мене і байдужість до всього оволоділа мною, не хотілося не те що вести перемови з цим Лавриковим, а навіть дивитися на нього. Навіщо мені все це і яке мені діло до цих ідіотських подій?
— Знаєш що, старший лейтенанте, — втомлено промовив я, — моя тобі порада, тобі й твоїм друзям: вимітайтеся з цього гроба, плюньте на нього, розітріть і йдіть спати.
— Інтер-ресно! — картинно розставив руки Лавриков, — Ми життям рискували, ми, значить, геройський подвиг, а нам радять вимітатися… Просто цирк і кінокомедія "Веселые ребята"! Бачили фрайєра! Пририпів хромовими чобітками — і дай йому те, що твоє!
(Продовження на наступній сторінці)