Покликано було й чернігівських князів, але від них прийшов лише Святослав Всеволодович, який тримався свого рідного стрия, а Володимир та Ізяслав Давидовичі стали виказувати Юрієві за те, що не захистив їх, коли Ізяслав палив городи в Задесенні (вони мовби забули, що Долгорукий не став захищати навіть своєї, Суздальської землі від розбійницького нападу Ізяславового, тим самим показавши всім, хто ж справді забіяка в цій землі, а хто князь мирний), пиховито заявили, що не можуть гратися душею, і вже коли цілували хрест Ізяславові, то не відступляться від свого цілування. Видно, Давидовичі, так само, як і всі, не вірили ні в справжність намірів Долгорукого, ні в його вміння вести війну, ні в його перемогу. А коли й закрадалася в них думка про ймовірну звитягу Юрієву, то не дуже лежало в них до цього серце, бо знали: тоді й Чернігів з'єднається з Києвом в одне, і вже справді не доведеться ні їм, ні дітям їхнім "гратися душею", як уміли чернігівські князі, починаючи ще аж від часів Ярослава Мудрого.
За місяць ждання коло Біловежі сила в Долгорукою зросла неймовірно. Прийшли половці, прийшли берладники, про яких ніхто й не чував досі і не міг уявити, скільки їх насправді і які вони. Ізяслав знову погнав послів до Ростислава в Смоленськ з тривожним закликом: "Брате, вже Гюргій поминув Чернігів, приходь, та разом побачимо, що нам Бог дасть".
В Києві було голодно й тривожно. Тепер не стояли по досвітках вози перед брамами великого города, торжища! наполовину опустіли, продавалися там хутра, коштовні тканини, вироби з заліза, срібла, золота, щодень намножувалося жебрацтво, крадено й з'їдано коней у дружини і у воєвод, ждали нового хліба, але зерно, посіяне повесні в суху землю, не проросло, його вивіяли й порозносили люті вітри, які гасали над усією землею з самої зими, не втихаючи, не влягаючись, так ніби заповзялися по! кінчити з усім сущим, передовсім з родом людським.
Слово "Долгорукий" гриміло повсюди, як запорука порятунку, надія на вибавлення, ніякі кари не могли за›1 радити, тисяцькі були безсилі, у восьминника Петрила, коли ставав він перед князем, очі металися, мов дві повії царгородські, але втішного сказати Ізяславові не міг, хоч і перелічував, скільком заткнуто горлянки, скількох киї нуго до порубів, скількох послано туди, звідки не повертаються, чим порушено споконвічні київські правди й звичаї, за якими людину заборонялося карати смертю навіть за найтяжчі провини, обмежуючись щоразу лише вірами.
Ізяслав їздив по Києву, плакав прилюдно, збирав на трапези дружину, боярство, ліпших мужів, велів пускати туди й гольтіпак, щоб розносили вони по всьому городу його слова, скаржився на Долгорукого: "Аби ж він прийшов лише з синами, то яка йому волость до вподоби, ту! й узяв би. А він привів на мене диких половців і ворогів моїх Ольговичів, отож і хочу битися!"
І поки плакав та підгодовував своїх наближених та й знов плакав і виказував Юрієві за його дружбу з половцями, сам потаємно послав до бунтівливих половецьких ханів одного з чотирьох Микол, а саме Безвухого, пустивши перед тим чутку про тяжку неміч бояринову й оголосивши розшукування свого прибічного лікаря Дуліба, який, єдиний лиш, міг порятувати вірного боярина.
Про половців мова повинна бути осібна.
Ніхто не знав, звідки прийшли половці, а було те ще при синах Ярослава Мудрого. Вони витіснили печенігів, ще дикіших за них, зайняли їхні степи, не змирилися з руськими князями, як то зробили торки й чорні клобуки, яким київський князь відвів землі понад річкою Рось і пустив аж до Прип'яті, так що з одного боку Київ мовби стерігся городом Торчеськом, а з другого — Чорнобилем. Половці не хотіли закорінюватися в землі. Все їхнє життя було суцільною втечею, вони міняли небо і землю, траву і вітер, нітрохи не змінюючись самі. На землю, куди приходили, дивилися, як на свою власність, і для тих, хто там народжувався, ставала вона на час коротший чи довший батьківщиною. Гнали поперед себе безліч рогатої й дрібної худоби, та головна їхня турбота й дбання зосереджені були на конях. Звиклі з дитинства їздити верхи, вони вважали принизливим ходити пішки. Часто сідали на коней боком, по-жіночому, й так сидячи вели мову про справи, роздумували, сперечалися, продавали, купували, пили, їли, спали, схилившись на вузьку шию свого скакуна, і бачили в снах нові землі, нове небо, нові трави, нові вітри. Найщасливішим вважався той, хто гинув у битві, їхнім перемогам раділи навіть звірі й птиці; вовки вибігали з байраків і, задираючи морди до неба, щасливо завивали; орли й жовтоногі птахи радісно кричали на перемогу; половецьким богом була лиш сила, їй вклонялися, їй приносили пожертви, найсолодшою з яких була знову ж таки перемога, бо поразка вкривала ганьбою ціле плем'я і цілий народ; щасливі очі, які не бачили поразки, щасливі вуха, які не чули про неї; жони половецькі при поразці вбивали втікачів, у грудях яких серця дрижали удвічі дужче, ніж у грудях хоробрих, різали старих, задушували новородків, кидали їх під кінські копита і заколювалися самі. Пісень співали про землю, коней, ранкові зорі й смерть воїнів, а більше й ні про що. Зверталися в пісні од імені мертвих героїв до вороння й орлів: їж, орле, мою юність, наситься моєю мужністю, твоє крило виросте від того на лікоть, а пазурі — на п'ядень.
Володимир Мономах ціле своє життя бився з половцями, хотів упокорити їх, приборкати, розсіяти; прозвано його грозою половців, бо справді замкнув їх у їхніх стійбищах: боялися самого імені Мономахового, однак по смерті князевій знову піднялися племена, взялися за своє; стугоніла земля від їхніх коней, горіли села й городи від набігів. Мономах замирився з двома колінами половецьких ханів Гіргеня й Осеня, породичався з племенем Осеневим, взявши синові Юрієві в жони дочку його сина Аєпи, тоді як Олег чернігівський своєму синові Святославу взяв онуку Гіргеневу. Згодом, коли хана Аєпу отруїли волзькі булгари, Юрій ходив мститися за свого родича, і то був його єдиний похід, в якому він припустився руйнувань, пожеж і несправедливостей, хоч, кажучи щиро, провина в тому була не Юрієва, а його диких родичів, які супроводжували його в поході.
З тих пір Долгорукий дуже обачливо запрошував половців; коли ж таке ставалося, то неодмінно умовою ставив перед ханами стримувати воїнів своїх від грабувань і насильств.
Та не всі коліна половецькі були прихильні до Юрія. Коліна, що вели свій рід від ханів Ітларя й Китана, підступно вбитих Мономахом у Переяславі, ставилися вороже до руських князів, підбурювали й інші племена, де були хани Товлій, Ізай, Бокмиш, Осалук, Седвак.
До них і метнувся Микола Безвухий з коштовними дарунками від київських бояр і з намовлянням ударити несподівано на торків та чорних клобуків на Росі, бо ті вагалися тим часом, чи посилати підмогу Ізяславові, чи ждати Долгорукого й перейти на службу до нього, як до князя старшого в роду Мономаховім, а отже — надійнішого. Безвухий шепотів ханам, що князь київський не стане захищати своїх диких поршан, а Долгорукий не встигне прийти на підмогу, отож половецькі воїни можуть порозкошувати там досхочу і взяти здобич, тоді як князі стоятимуть один насупроти одного та похвалятимуться.
Хани вузькооко підморгували, похитували головами, перебирали дарунки, мовчали; вони відразу збагнули, що цей безвухий чоловік не жде від них мови, бо ж однаково нічого не почує, хоч що б йому мовили. Його призначення — говорити, передавати веління, просьби, намовляння. Щоправда, наставляючи долоні, він мовби намагався прислухатися, але волів би чути не слова, а радше дику клекотняву на берегах Росі. І ось тоді, коли ще безвухий боярин сидів у просмерділому степовому станові і ласував кінською печінкою, зібрані докупи з кількох найдикіших племен воїни вдарили на чорних клобуків, налетіли, як вітер, попалили, поруйнували, пограбували і зникли, невловимі, некарані, злочинні, не знати якою злою силою кинуті на мирних людей, які були, власне, їхніми єдинокровними братами.
Не час було шукати винного, до того ж знайшлися підіслані люди, які вчасно шепнули, що винний у тому Долгорукий, який мав би подбати про своїх майбутніх союзників і підданих; коли ж він того не зробив, то й виступати треба не за нього, а супроти нього, і тоді хан чорних клобуків Кунтувдій повів своїх вершників до Ізяслава.
Знову ж таки не було кому з'ясувати чорним клобукам, що біля Долгорукого були зовсім не ті половецькі хани, які нападали на поршан. Сюди прискакували Товлій, Бокмиш і Седвак, а з Долгорукий ішли Білюк, Калотан, Корязь, Темір-Хозей.
Для Ізяслава лишалося після того найважче: кияни. Щоразу було так, що одні випихали його з Києва на здобичливість, а других мав умовляти, щоб підперли вони силою своєю княжу дружину, пішли полком; і вже тут доводилося князеві доземно вклонятися перед простим людом, слухати всі ті прикрі слова, які мали б слухати також бояри та ієреї, але вони виставляли князя наперед себе, мов щит, затулялися ним од голосів народу, — отож і виходило, що князь битий з двох боків, мов туго напнутий барабан; і кожен намагався вдарити дужче, щоб бухнуло голосніше, щоб пролунало дошкульніше.
Світові київський князь видавався зухвалим, здобичливим, удачливим і в справах внутрішніх і в зносинах з чужими землями, насправді ж давно вже не був таким, став жалюгідним попихачем боярським, але прикривалося те досить уміло зовні. Ізяслав ходив у походи, заливав кров'ю супротивників рови городів і напував нею поля, він розпочинав новий похід, ще й не докінчивши попереднього, і все те діялося мовби в ім'я Києва, для Києва, а тим часом Київ давно вже вимкнув з-під влади Ізяславової, відданий був у руки Войтишича і чотирьох Микол, які вершили свої справи за спиною в князя, а то й просто перед його очима.
(Продовження на наступній сторінці)