— Та ви ж однаково мовчите цілий день! — засміявся Іваниця. — Сидів коло вас, знаю.
— Чом би й не помовчати, як ти розкажеш, що в світі діється, — сказав старший брат. — Шукайте, на чому сісти, та й посидьте коло нашого каганчика.
— А тобі він навіщо, світ? — хмикнув Іваниця. — Чи не однаково, що в нім і на нім?
— Неоднаково, бо Пруню треба оженити.
— Хіба ти вже?
— Я — ні. Та й ніхто з нас. Наймолодшого треба оженити. Старші мають на те час.
Дуліб відпив трохи з ківшика, передав Іваниці. Видно, ці шевці любили пожартувати, а може, вони любили Іваницю, якого любили скрізь і всі, через те порушили відразу свою мовчанку, хоч, щоправда, говорив брат старший, ті три лиш посміювалися мовчки, але іноді мовчанка промовистіша за балачки.
— Ось, лікарю, бачиш братів Ребрин, — сказав йому Іваниця. — Гарні хлопці. Шиють чоботи-витяжки, взувають всю князівську дружину, воєвод, тисяцьких, Петрила, а хто роззувати буде?
— Хто взуває, той і роззуває, — посміхнувся Дуліб.
— Можна, — підтримав його страший брат, — можна. Випий ще, лікарю. Пиво в нас добре. Є солонина, та тобі, звиклому до князівського харчу, навряд чи смакуватиме.
— А ми в порубі князівському півроку сиділи, — похвалився Іваниця. — На хлібі слізному та воді.
— Де то? — поспитав Пруня.
— В Суздалі. В Києві ти й не чув про слізний хліб, а там є. Це такий, що з нього сльози течуть. Не бачив такого хліба?
— Бачив і в Києві, — сказав старший брат. — У нас у Києві все є. А поруби тут такі — ніде не знайдеш.
— То прийде до вас новий князь — розметає ті поруби. — Дулібові хотілося побачити відразу обличчя всіх чотирьох братів при цих словах своїх, але шевці мовби сховалися від нього чи що, самий тільки Пруня видивився на лікаря недовірливо якось і поспитав не без глумління в голосі:
– І наробить таких, як у себе має? Бо що ж то за князь — без порубів?
— Таких, як вони сиділи в Суздалі, — сказав старший брат, а два інші мовчали запекло й затято, так наче були німі або ж назавжди віддали всі свої слова найстаршому та наймолодшому.
— Були ми в Юрія Суздальського, — вів спокійно Дуліб, попиваючи пиво, — бачили його землю, його люд, хоче він об'єднати всіх, щоб Київ і Суздаль, Чернігів і Новгород…
— А ми й не роз'єднувалися, — кинув старший.
— Князь Юрій те відає. Однак боярство київське та князь Ізяслав…
— Ось ти, лікарю, кажеш: князь Юрій, князь Ізяслав. І все: "князь", "князь". А що то таке? Князь — се той, хто їздить на конязі, а ми сидимо на своїх шевських стільчиках та прошиляємо дратву в дірочки, та затягаємо її щосили. То й що нам князь чи конязь?
— Кажу про Юрія Суздальського. Забудьте, що він князь, приймайте його як чоловіка.
– І що ж той Юрій?
— Хоче прийти в Київ.
— То хай прийде, а ми подивимось.
— Повинен для добра всієї землі прийти сюди назавжди.
— Назавжди приходять вмирати. Він же не збирається?
Тепер Дуліб побачив якось відразу обличчя всіх чотирьох шевців, і не запримітив на них більше ангельських усміхів, а саме зарізяцтво, так ніби сиділи перед ним ті, хто вбив тоді князя Ігоря та й ще вб'є всіх князів, які поткнуться до Києва.
— Тоді чому ж терпите Ізяслава в Києві? — несподівано спитав він їх, мовби продовжував мовчазні свої перемови з ними ще з того серпневого дня, коли сталося в Києві невідворотне.
— А його ніхто тут і не терпить. Ти ж його лікар, то бачив: Ізяслав бігає, як заєць, поза Києвом. Тут не сидить. Та ти пий, лікарю.
— Вже попили ми з Іваницею. Дяка. Перегрілися, поїдемо далі.
На порозі Дуліба спинив старший брат.
— За добрі вісті тобі, лікарю, забули подякувати. Дуліб від несподіванки став.
— За які вісті?
— Казав же: новий князь іде на Київ.
— Хоче йти. А голосу киян не чув.
— То хай іде.
І замкнулися в своїй мовчанці, обсівши котел з пивом, якого стачить їм на цілий день.
Тоді запровадив Іваниця Дуліба до гончаря Охтиза. Цей глиняний чоловік, замість сподіваної вайлуватості, відзначався миршавістю і метушливістю, яка личила б більше шевцеві, клопіт же мав найбільший не з глиною і не з вогнем, у якому обпалював своє начиння, а з жіноцтвом, що обсіло його, мов птиці небесні, так що й розкишкувати змушений був його, мов птаство, щоразу підхоплюючись і сплескуючи в долоні: а киш! киш!
— Не дають поговорити з людьми, — скаржився Дулібові й Іваниці, яких поставив просто коло невеличкого глиняного замісу, вважаючи, що то найліпше місце для гостей, та ще аж он звідки: з самої князівської Гори. — Замучили жінки до краю. Маю дочок декілька, та племінниць, та жінчиних сестер, та зовиця в мене, та ще… Саме жіноцтво, а чоловікові ж не воно в голові, а глина. Як ти її замісиш, і як вимісиш, і який черепок матимеш. Черепок у моєму ділі — все. Кажете, князь? Князеві ні до глини, ні до черепка клопоту нема. У князя дружина та чисте поле, а в мене глина й черепок. Місиш, місиш, хитруєш-мудруєш, мішаєш так і сяк, ладнаєшся звідтам і звідтам, а все те — мов жінку собі вибирати в чорних темнощах. Я отут сів у яру, то маю добрий черепок, а пересунь мене кудись, з цієї глини, що матиму? Князя вашого? Гай-гай! Було їх та й ще буде, як собак. Та й не те сказав. Бо хіба ж князь мені товариш? Чи знає він про мене? Чи хоче відати? А собака зна. Коли ще Бог зліпив з глини першого чоловіка та поставив сушити, то послав собаку, щоб стеріг. Одтоді собака — друг чоловікові. Про собаку ж і кажу — не про князя, ні…
— Ти, дядьку Охтизе, не бійся, — ліниво перепинив його Іваниця. — Ми вже не про князя Ігоря питаємо. Те забулося. Нема винних. А коли вони є, то не нам за них братися. Заїхали до тебе, як ти тут живеш, поглянути. Про князя ж сказано тобі до слова. Ось, може, прийде новий князь у Київ, справедливий, добрий та великодушний. Таких, мовляв, тут і не бачено ще. Так, лікарю?
— Може, й не все воно так, та, може, й так, — всміхнувся Дуліб. — Князь Юрій не хотів би йти сюди, не відаючи, як подивляться на те кияни і що скажуть.
— Князі далеко, глина — ось вона, — показав гончар, — м'якенька й тепла, як помісити її та пом'яти. Кажеш, князь Юрій, а ти його прислужник?
— Я лікар княжий, та не в Юрія Суздальського, а тут, у Ізяслава.
Охтиз чи то не міг ніяк збагнути нічого, чи то вдавав з себе затурканого чоловіка; він знову став щось говорити про глину, розповів Дулібові, чим і як розбавляти заміс, аби вийшов міцний і гладенький черепок; тоді схаменувся, що перед ним лікар та ще й княжий, та ще й пов'язаний одразу аж з двома князями, з одним поблизьким, а з другим аж он яким далеким, хоч і довгу руку має, — хотів був сповнитися підозрами до такого дивного й загадкового лікаря, та передумав.
— Скажу тобі, добрий чоловіче, так. Хоч ми й у глині, а хворощів нема. Коли й наляжуть на кого, то в мене ще баба тут стара є, вона знає молитву од всіх болячок. До святого Юрія молитва, коли хоч. Не до князя твого, а так — до Юрм, та ще й до святого. Мовляв, їхав святий Юрій на золотому коні, з золотим шостом, з золотим хрестом, виганяти золотим шостом і золотим хрестом хворощі київські в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чують, де півні не піють, де сонце не світить.
— Оце! — крекнув Іваниця. — Така молитва підійде хоч кому. Лікареві моєму й то згодиться. А вже б князеві Юрієві — то ліпшої не шукай.
Дуліб мовчки показав Іваниці, що час їхати далі, але гончар перехопив той погляд і вчепився в лікаря мертво, торохтів знов про свою глину й про черепок, припрошував підождати, поки його жіноцтво напече теплих плесканчиків на переїдок; він так натурчав Дулібові голову, що той геть очманів і ще довго не міг відійти навіть на морозі.
— Оце! — реготав Іваниця. — Знатимеш, лікарю, які то кияни.
День був короткий, а розмови довгі, затяжливі й виснажливі. Відвертості годі було ждати від людей, яких ти вперше зустрів і які вперше побачили тебе, настрої доводилося вловлювати між словами. В одному місці їх хотіли побити, в другому нацькували собаками, в третьому прийнято їх за Петрилових прислужників, які ще вчора тягали по Кожум'яках мертвяка, вимагаючи від кожного двору, в який підкидали трупа, великого викупу; вони пили воду з київських криниць, куштували згорьований київський хліб; за день Дуліб поміг кільком болящим, а Іваниця накинув оком на двох чи трьох молодиць і встиг, здається, переморгнутися з ними, поки лікар розбалакував про свого далекого князя; від такого їздіння втомився б і сам сатана, та не такий був Дуліб, він уперто йшов од двору до двору, далі й далі від київської Гори, ближче до бідності, до убогості, вірячи, що там лиш знайде справжню щирість і почує той голос Києва, про який казав йому колись залізороб Кричко.
До Кричка вони не добралися ні першого, ні другого дня. Ночувати верталися до Стварника, ніби й справді виїздили собі десь до хворих. Ніхто б не здогадався про справжні заміри Дулібові, бо, здається, ще й не чувано ніколи в Києві, щоб отак чоловік брався по дворах, ніби жебрак, і слухав, що йому хто турчить в вухо.
(Продовження на наступній сторінці)