— Для битви теж маю звичай надягати червоне, бо вої повинні знати, де їхній князь. Сьогодні ж, хоч не битва, одягнувся в червоне й сидів там між ополонками, щоб тим, хто поринає, видно було, куди виринати. Крізь кригу червоне світиться доволі виразно.
— Хіба пробував сам? — поцікавився Долгорукий. — Дивився коли-небудь крізь кригу?
— Не примушую своїх людей робити те, чого не робив сам. Люди відповідно тверднуть а чи злагіднюються не словом, а прикладом.
— Це поки ти молодий, — зітхнув Долгорукий. — В молодості все приступне чоловікові. А от ідуть літа, і все, здається, вже позаду, в минулому, а душа прагне лиш того, що має бути.
— Найголовніше — завжди попереду, князю Юрію! — Берладник дивився водночас і на Долгорукого, і на Ольгу, яка не зводила з князя Івана очей і, здавалося, боялася пропустити бодай слово. — Знаю твоє життя і знаю, що ніколи не шкодував ти нічого, віддавав усе високому служінню, багато хто мав би брати з тебе приклад. Справжня людина повинна вміти ділитися всім своїм. Не діляться нічим лиш жебраки. Це край усього. Далі нікуди. Тут усе кінчається. Пліснява шкуринка хліба і золота монета — однаково. Нікому не передається, ніякої користі світові. У всі віки поставало перед людьми: хто має керувати світом — мудреці чи воїни? У одних немає сили, другі позбавлені розуму. Тому треба вибрати щедрих душею.
— Щедроти повинні мати міру, — зауважив князь Андрій, — міру ж встановлює Бог.
— Вища сила! — молодо вигукнув Берладник. — Начувся багато про вищу силу, але вірю все-таки у силу людську. Вона панує над усім, що є на землі.
— Зауваж, князю, — втрутився Дуліб, — що сила може бути добра й зла.
— Знаю це вельми добре.
– І коли розмірковуєш про справедливість і волю, то мав би всіляко не допускати до себе сили злої.
— На щось натякаєш, лікарю?
— Маю на гадці те, задля чого сюди добирався. Теж з Іваницею виказували силу а чи впертість, долаючи відстані, наражаючись на небезпеки. Князь Юрій співчутливо поставився до нашого діла, хоч, треба сказати від разу, ми не були справедливі щодо нього самого, власне, й не знали князя Юрія, вірили тільки наговору, а чутки, відомо, не милують нікого. Сюди приїхали вже й не з упертості своєї київської, а лиш з поваги до князя Юрія. Довести не свою слушність, а свою неправоту. Для цього мали знайти дружинницького сина Кузьму й допитати його. Знайшовся сам щасливим випадком, але ось ти не хочеш, щоб ми…
— Ти хочеш кинути цього чоловіка в його минувшину?
— На короткий час для користі загальної справи.
— Не можу цього допустити.
— Але чому?
— Бо в нас, може, єдине місце на землі, де вмирає минуле.
— Минуле треба пам'ятати бодай у всіх його дурощах, — зауважив спокійно Долгорукий, — щоб не повторювати їх більше.
Дуліб відповів одразу обом князям:
— Минуле ніколи не вмирає. В цьому жах, але й радість також.
— Ми не згадуємо про те, що було. Завдяки цьому не відаємо жахів, радощі ж визнаємо лиш ті, що ждуть нас попереду. Тут нікого не питають про минуле. Він вільний від розпитувань, над ним не тяжіють ні гріхи, ні прокляття, ніщо.
— А коли приходять до тебе вбивці?
— Можу спитати тебе, лікарю: а хто не вбивця на цьому світі? Ось ти можеш похвалитися, що ніколи не вбив людини?
— Я лікар. Лікую — не вбиваю.
— А хіба жоден з тих, кого лікував, не вмер?
— Вмирають неминуче всі люди.
— Але з твоїх хворих умирали? Ти був, сказано мені, лікарем прибічним у мого діда Володаря в Перемишлі. А хіба князь Володар не вмер? Ти скажеш: не вбивав. Але й не запобіг смерті. Покинув його в найтяжчу хвилину життя. Отож належиш до вбивць. Князь Юрій за ціле своє життя не віддав жодного наказу про вбивство людини. Цього не можуть поставити йому в провину навіть його найзапекліші вороги. Але перед його очима вбито московського боярина Кучку, і вже йде лихий поголос: Долгорукий — убивця.
— З прикрістю й сумом душевним повинен сказати тобі, що прибув я з Києва теж лиш для того, щоб звинуватити князя Юрія в убивстві, яке вчинено в Києві над князем Ігорем Ольговичем.
– І що ж відповів тобі князь Юрій? Він не плюнув тобі в бороду?
— Той, хто питає, повинен бути готовий до відповідей несподіваних, неприємних також. Князь Андрій показав нам, які можуть бути справедливі наслідки несправедливостей. Але не князь Юрій, який мав би образитися перший і найбільше, навпаки, він усе зробив, щоб допомогти мені встановити істину. Дивуюся, чому не робиш цього ти…
— Для мене істина — це спокій і мир серед моїх людей, мир у їхніх зболених душах, лікарю. Заради ж миру, як відомо, можна пожертвувати навіть істиною. Ми виганяємо з берладників за боягузтво, за зраду, видачу таємниці, за непомірні хвастощі, за знущання з людей і тварин, але ще нікому не докоряли ми за минуле, нікого не розпитували, інакше ми загинемо, не буде того, що зветься берладництвом і що має означати лиш волелюбство, мужність, терплячість, силу, хоробрість, щедрість і мудрість. Але ти відкрив мені лихий свій замір безвинно звинуватити князя Юрія, і це міняє справу. Порушувати звичаю ми не можемо навіть у такому несподівано-тяжкому випадку, але могли б згодитися на таке. Покличемо того Кузьму сюди на трапезу і спитаємо його, чи й захоче він вдовольнити твою цікавість, лікарю.
— Ти, лікарю, схожий на одного колишнього попина, який прибився до берладників і на всі їхні сміхи щодо пекла казав так: "Може, ви й не вірите, що кипітимете в смолі на тім світі, але я був би дуже радий, коли б ви мені сказали, чого ж ви там ждете?" Так і ти, ще не домігшись згоди чоловікової відповідати тобі, вже хочеш чути від нього лиш правду.
— До того ж зауваж, князю, всю правду, — сказав Дуліб.
— Казати треба завжди тільки правду, але не обов'язково всю правду, — посміявся князь Юрій і несподіване згадав своє: — А поспівати нам сьогодні вдасться? Вацьо?
І пісня зродилася відразу, підхоплена суздальцями і берладниками, пісня про військо, яке йшло й ладу не найшло, а згори, з долу вітрець повівав. Дунай висихав, зіллєм заростав, зіллєм-трепетой, всіляким цвітом, дивноє звірє зілля спасає, зіллє спасає сивий оленець, на тім оленці п'ятдесят ріжків, п'ятдесят ріжків, єден тарелець. На тім тарелці ґречний молодець, на гуслях грає, красно співає…
Поки ж співали, прийшов Кузьма. Обсохлий, нагрітий, від чого не став привітніший і привабливіший.
— Сідай, — сказав йому Берладник. — Вип'єш чогось?
— Наллють, то вип'ю.
— Мав сутичку тут? Забіяцтва не терпимо.
— А, прилип он той, з Києва, я й показав йому!
— Знаєш, хто тут за столом?
— Тебе знаю — досить з мене.
— Мало. Тут великий князь суздальський Юрій, та син його, князь Андрій, та донька, княжна Ольга…
— Знаєш вельми гаразд, князю Йване, що всі інші князі, окрім тебе, для нас байдужі.
— Поговорити б з тобою проти шерсті! — не втерпів князь Андрій.
— А на моєму вісповинні шерсть не росте. Об мою пику тільки подряпаєшся, князю.
— Соромся княжни, Кузьмо, — суворо поглянув на нього Берладник. — Чи в тебе в душі вже й нічого святого не зосталося?
— Маєш сам сестру, — нагадав йому Дуліб.
— Моя сестра, тобі до неї діла нема.
— Лікар київський хотів з тобою поговорити, я покликав тебе, щоб спитати, чи згоден ти? — Берладникові неприємною була поведінка Кузьмина, видно було, що київський утікач зумисне задирається до сварки; тут міг зарадити лиш спокій і гідність, а вже гідності Берладник сповнений був ще більше, ніж Кузьма злості.
— З одним уже поговорив, — муркнув Кузьма.
— Не виказуй тут упертості. Вперті — найчастіш слабохарактерні. А ти чоловік сильний. Кажи: згоден чи ні? Силувати тебе ніхто не буде.
— Це для тебе? — покрутив білками увсібіч Кузьма, так ніби хотів налякати відразу всіх, окрім Берладника.
— Для мене також.
— А про що мені з ним говорити?
— Він спитає.
Кузьма довго сопів мовчки, вертів страхітливо білками, нарешті байдуже махнув рукою:
— Хай питає. Тільки отой щоб не ліз!
— За Іваницю даруй, — сказав спокійно Дуліб. — Вийшло не гаразд. То — самочинство.
— Він своє вхопив.
— Зовешся Кузьма?
— Не чув хіба?
— Питатиму я, ти — відповідатимеш.
— То вже як захочу. Ти ж чув нашу умову з князем Іваном. Чи глухий?
Дуліб терпляче зносив образи. Це міг бути лише початок.
— Батько твій — дружинник Ємець. Сліпий, у воєводи Войтишича служить. Так?
— Ну, так.
— Сестра Ойка.
— Не чіпай сестри.
— Розкажи, як і коли виїхав з Києва.
— Сів на коня та й поїхав.
— Не на коня. Двох коней мав.
— Ну, двох.
— Коли виїхав?
— Хіба згадаєш? Було тепло. Ось і все.
— Знаєш про вбивство князя Ігоря?
— Так йому й треба.
(Продовження на наступній сторінці)