Є стихії, які знікчемнюють людину. До таких насамперед належить вода. Перед князем стояло двоє безрадних верхівців, самі змоклі до жалюгіддя, на змоклих конях, з двома кіньми для поклажі, власне, тепер і не кіньми, а нещасними шкапами. Однак ці люди на оцих конях пробилися крізь розливиська чужих вод, щось вони мали в собі, якась сила чи пристрасть штовхала їх сюди, і дух їхній не похитнувся і не зламався від тяжких змагань зі стихіями, бо старший з двох, щойно вони під'їхали до Юрія (а під'їхали до нього, бо тільки він один серед остров'ян був на коні), поспитав:
— Ти князь Юрій?
— Мабуть, він. Хіба несхожий?
— Я подумав інше.
— Що ж ти подумав?
— Подумав: оце або дурень, або князь.
— Тішиш мене своїми словами. Чим же я дурень?
— Бо забрався в таку безвихідь.
— Не звик нікого питати, куди мені забиратися. Ви хто суть?
— Дозволь перше зсісти нам з коней. Бо всі твої люди піші. Та й не гоже мені перед князем отак…
— Зоставайся на коні. Ведучи перемови верхи на конях, кожен зберігає рівність і безпеку. Щомиті можеш поїхати собі. Тут недовір'я поєднано з певністю сил. Піший довірливий, але й безпомічний. Коли зсідають з коней, тоді або міцний мир, або безмежна впокореність. А тобі личить більше, як бачу, сміливість.
— Мені сміливість ні до чого. Я — лікар.
— Лікар? Не кликав лікаря.
— Не твій. Князя Ізяслава лікар прибічний. Дулібом звуся. А це мій товариш Іваниця.
— Апостол Петро мандрував завжди з супутницею. Ти тільки з супутником? Та вже гаразд. Коли так, то сидіть обидва верхи. Справедливіше буде.
— Ти говориш про справедливість, князю?
— Чом би мав не говорити? Князь — теж чоловік. А всі люди люблять справедливість.
— Щодо самих себе. А щодо інших?
— То вже хто як. Про себе не казатиму. Хвалитися не звик. А чути про мене ти міг мало, коли ж багато, то лиш лихого, раз приїздиш від, ворога.
— Він твій небіж,
— Тому й ворог. Старшого брата поважав би, терпів його старшинство, як було до цього. Ізяслав сам став на війну супроти мене.
— Я прибув не від нього.
— Від кого ж?
— Від власного сумління.
— Далеко воно тебе загнало.
— Потреба.
— Казатимеш тут, на вітрі, чи сховаємося в затишок?
— Боюся, що не смакуватимуть мої слова. Хай чує тільки вітер.
— Тоді кажи.
— Про справедливість згадував, князю. А сам зробив діло неправедне.
— Назови. Бо сам не завжди знаєш, що праведне, а що ні.
— Убив у Києві князя Ігоря.
— Сидячи в Суздалі?
— Не своїми руками, так чужими.
— Не лякаєшся, лікарю, своїх слів?
– Іноді чоловікові кортить прикусити язика. Але вважаю ліпше вмерти з чистою совістю, аніж з прикушеним язиком.
— Говори сміливо, але не бездумно. Бо чує вітер, але чує також і Бог святий. Про себе мовчу. Звик до наговору.
— Маю докази.
— Покажеш?
— Ще не знайшов, але приїхав сюди, щоб звинуватити тебе і шукати докази.
— Не знайшов, а вже маєш? — Князь вхопив рукою вітру, розтулив пальці, показав порожню долоню. — Ось так?
— Вбивці, дружинницький син Кузьма Ємець і монах з святого Феодора, побігли до тебе. Відомо про це в Києві, Під твою руку втекли — ось і твоя вина зачинається.
Під мою руку? А скільки втекло? Двоє? А чи знаєш ти, лікарю, що тут самі втікачі? І ті, кого бачиш коло мене, — он вони, і решта. І я не просто собі князь Юрій, син Мономаха, внук Всеволода, правнук Ярослава — я князь над утеклими або вільними. Вільний люд, який зібрався звідусюди, замешкав оці землі, і я, вийшло так, князь над вільними, а отже, й сам вільний. Вільний князь — чув про таке?
— На князях не знаюся.
— То знай. Берешся не завжди за справи лікарські — не завадить дещо знати. Чи, може, хотів душу мою полікувати? Але нема потреби.
— Прибув лише, щоб сказати тобі про твою вину. А тепер поїду далі — шукати вбивць.
— Відразу й поїдеш?
— Відразу.
— Де шукати — знаєш?
— Шукатиму.
— А квапливість твоя звідки? Чи лякаєшся, що затопить мене? Тоді глянь на мою бороду. Сивизна скаже тобі про мої літа. Багато їх проминуло в цій землі, довгі були, затяжливі. А не затопило.
— Оце! — подав нарешті голос Іваниця, який уперше бачив князя, що стояв би на отакому вітрі й вів розмову з простими людьми, мов з рівнею. Такий князь не міг не подобатися. Іваницю брав подив на Дулібову черствість. Затявся з цим убивством і неспроможний побачити, який чоловік стоїть перед ним!
— Зсідайте із своїх коней та підемо ліпше до столу, бо добра їжа й питво створюють гарний настрій, а це якраз те, чого завжди бракує людям! — сказав князь і мигнув своїм отрокам, щоб вони впорали гостей і їхніх коней, як то водилося тут, швидко, ненабридливо, але й з належною непоступливістю.
— Беру тебе, лікарю, з твоїм Іваницею в полон, — засміявся князь, коли переодягнені в сухе обидва всідалися за довгий стіл навпроти Юрія, і знову дивувався немало Іваниця, бо не доводилося ще йому сідати за стіл з князями — далі бояр і воєвод не пробивався.
— Злагіднити нас хочеш? — ще не піддавався Дуліб.
— А нащо? Жалощі беруть, коли бачу марноту зусиль. Оце б ти знов потопав у холодних водах, а там, може, вибрався б на сухе, то й куди далі?
— Сказав: шукати вбивць, які заховалися в твоїй землі. А може, ти їх сам заховав.
— Коли сам заховав, то ліпше відаю, де шукати. Посидь коло мене, а я знайду тих двох та припроваджу до тебе.
— Убивць припровадиш? — не повірив Дуліб.
— Коли вони тут і коли вбивці. Та сам згодом переконаєшся.
— А як викажуть тебе, твою вину?
— Нащо забігати у таку далеч? Перш ніж вепря засмажувати, уполюй.
Чашник наповнив усім посудини для пиття, але не одступив назад, як водилося скрізь у князів, а став за столом, звернувся до Юрія:
— Дозволь, князю, слово мовити?
— Говори. — Князь відсьорбнув пива, буденно зауважив: — Солодкаве.
— Свіже, — сказав чашник, так ніби не просив щойно дозволу говорити щось урочисте, а тоді відразу почав: — Ось маю притчу про коня. Був собі князь, а в князя кінь. Та не про цього коня воно йдеться. Бо набігли половчани, а чи ще яка сила насунула на землю, князь повів дружину, а тут під ним убито коня. Взяв у воєводи — і того коня вбито, бо відомо: коні безборонніші за людей, гинуть частіше.
— Щось ти довге зачав, — кинув Юрій, посьорбуючи пиво. — Я ж то попиваю пиво, а всі інші ждуть, поки ти договориш до кінця.
— Мова моя буде теж до кінця, князю. Але до такого кінця, що має продовження, себто й не кінчається ще. Початок же відомий: іде битва, а в князя й коня вже нема. І ніде нема коней. Погинули. Або не витримали походу, бо зажирні та пещені. Тоді що? Метнулися отроки сюди-туди, глянь, а там ратай шкрябає свою нивку сохою, а в соху впряжений коник гніденький, миршавий, таке ніби й не кінь, а лиш голова, та чотири ноги, та хвіст. Нема ради: вихопили гнідка з мотузяного запрягу, штовхнули ратая межи плечі, щоб не набридав голосінням за свою худобину, повели коника до князя: сідай і веди нас! Сів князь і повів. Чи довго, чи коротко тривав той похід, а тільки ворога вигнано й загнано світ за очі, військо захопило незліченну здобич, були там багатства, були раби, були й коні, але князь не пересівся зі свого гнідка, бо той став йому як брат. І ось так повертався князь до стольного города землі своєї, а вже там зготовляли пишну стрічу, жони, в золоті, сріблі, в паволоках і квітах, виходили на городські вали, боярство чіпляло поверх коштовних хутер золоті ланцюги, священики надягали золоті ризи і кадили ладаном у соборах і на вулицях, по яких мав проїздити князь. Ну, все б воно так і скінчилося, як починалось, і притча моя була б ні до чого, та підповзли до княжого вуха шептальники-солодкомовники: і верхи на церквах київських, мовляв, золоті, і ворота в городі золоті, і вулиці засипані червоним цвітом, і жони виглядають свого князя гожі, мов рожі, то хіба ж не повинен князь з'явитися на білому коні, з червоним сідлом, золотою вуздечкою, і щоб чілка золота, і ворворка, і чепрак теж червоний у золоті.
І забув князь про все, пересівся на князівського, вбраного для золотого Києва у все золоте коня, а гнідка покинуто край дороги, прив'язано до обчухраного дерева; не підклав йому й сінця ніхто, і сумно споглядав коник, як його князь під срібні виспіви сурм в'їздить у Золоті ворота Києва, а вже що думав той коник, то хто ж то відає. Тому й урву тут свою мову, та давайте вип'ємо за нашого князя Юрія, щоб він ніколи не зміняв непоказного суздальського коника на розгодованого, здобленого золотом та червінню київського. Здоров будь, князю Юрію!
(Продовження на наступній сторінці)