За столи всідалися довго, в розклекотаному веселому гомонінні, в перемовлянні з князем Юрієм, влаштовувалися, як велося тут десять і сто літ тому: незначних спихано до дверей, коло князя по праву руку сини та особливо цінні люди, по ліву руку — служителі Бога, ліпші люди суздальські та київські, хоч останніх було й не густо, повтікали з Ізяславом, тож Войтишич, який трохи пізніше за інших з'явився в золотій гридниці, виходило, був якраз доречним за столом. Долгорукий пішов назустріч старому бояринові, той здаля розкрилив для обіймів руки, в захваті вигукнув:
— Князю мій дорогий! Бачив тебе тут малим хлопцем, а тепер ти вже й сиву бороду маєш, будь воно прокляте все на світі, хай би не бачили того мої старі очі! Служив твоєму вітцеві Мономаху, а вже тоді й нікому так не служилося, будь воно прокляте. Не був би оце такий старий, як є, то й тобі послужив би, та вже відійшов од усього, аби й не бачити своїми старими очима всіх паскудств, які творяться на сім світі. Он ігумен Ананія не дасть збрехати.
Долгорукий Ананії мовби й не зауважував, але й лихого не казав тому нічого, бо й куди подінеш ігумена княжого монастиря, врізаного в саме серце Києва. Служив ігумен Мстиславовичам і служитиме далі, та що вдієш? Святині недоторкані, а в них і служителі їхні також.
Дуліб опинився за столом поруч з Ростиславом, їх Долгорукий посадовив разом, ніби для того, щоб показати всім двох найцінніших для нього людей, завдяки яким, як вважав, здобуто Київ,
Може, й усі так вважали, окрім Ростислава та Дуліба, бо молодий князь, вірний своєму узвичаєнню не помічати нікого, окрім самого себе, мовби й не бачив Дуліба, лікар же в мудрій пробачливості своїй волів забути нерозумну пихатість Ростиславову, яка мало не призвела до загибелі не лише самого князя і Дуліба, а й справи цілого життя Долгорукого. Вважав за ліпше мовчати, мовчки прийняв ласкаві слова князя Юрія, мовлені про нього слідом за словами про сина Ростислава, мовчки випив свою чашу; хотілося йому думати про Ойку, яка знов поринула в свою дикуватість, сховалася у Войтишичевім дворі, сиділа коло батька, не знати, чи вийшла бодай стріти брата свого Кузьму, бо той після всього, що сталося в Києві, навряд чи й піде до батька перший.
Любов у них з Ойкою була якась тривожна, болюча, непевна, нетривка. Рвалася щоразу, як тонка павутина, Дуліб почувався винний перед дівчиною, ще й досі не міг забути Марію, яка тепер ледь маячіла на обріях його снів, але не виявляла бажання щезнути, нагадувала про себе своєю білою ласкавістю, сміливою добрістю, якою навіть крізь роки мовби хотіла перемогти Ойку в її незбагненності.
Власне, він не зустрічався з Ойкою після того віча Подільського, де кияни відмовилися йти разом з Ізяславом супроти Долгорукого. Привела вона тоді Дуліба й Іваницю до Турової божниці, загубилася між людьми — і вже й не з'явилася більше. Ховалися на Подолі в братів Ребрин, тоді знов задомовилися на Горі у Стварника, не лякаючись повернення Ізяславового. Ойка не прийшла, і між Іваницею та Дулібом знову відновилася давня дружба, пропала зненависть, а може, й не пропала безслідно, а лиш залягла Іваниці на дно серця і може піднятися звідти щомиті.
Чашник брав у пахолків збани з печаттю Долгорукого, наливав князеві улюбленого просяного пива, привезеного аж із Суздаля. Юрій кидав оком на довгі столи, на своїх синів, на улюбленців, на доньку Ольгу, що сиділа поміж князем Андрієм і Берладником, вже не дитина, цілком доросла дівчина, вже й за князя б видавати; побачив князь і хитрого Сильку, який не квапився до зустрічі з рідним батьком, а втулився мерщій поміж знатних та можних, стріляв навсібіч круглими очима, мотав собі на вус, стягував брови до перенісся, думав чи вдавав, що думає. Князеві літав під вусами сміх, хотілося співати, і він вже був подав знак своєму вірному Вацьо, та враз згадав, що не мав ще слова його чашник Громило, чим порушувався звичай; тому перехилився до Громила, гукнув:
— Чом же не просишся до слова? Чи в Києві не маєш чого сказати?
— Скрізь маю що сказати, князю, — підвівся Громило. — Дозволь?
— Кажи.
— Слово моє буде таке.
— Про суздальського коника колись була мова, — нагадав йому Долгорукий. — Обіцяв я тобі, що ввійде наш непоказний, та міцний зате коник у київські брами?
— Обіцяв, князю, і сталося.
— То про що ж буде твоя мова? Ще про коня?
— Як завжди, князю. Про коня та й про коня. А ще про хом'яка. Жив собі хом'як коло води. Мав простору нору, старий був, аж сивий, обклався жиром, звик до своєї нори, любив вільгість, запах прив'ялих трав, гнилого листя, любив тишу й спокій для себе.
Та ось повз хом'якову нору провів раз жеребець табун тарпанів на водопій. Задрижала земля, від іржання розідралося повітря, огир ввійшов у воду по саме черево, понюхав, тоді став пити, а за ним і цілий табун. Вподобали тарпани тую воду, стали бігати туди щодня, щоднини тепер дрижала земля і роздиралося повітря над хом'яковою норою, розтрясався жир хом'яків, пропав сон, все порушилося. Тарпани входили в воду по саме черево, пили довго й усмак. Жили там на воді качки, гуси, лебеді, журавлі, нікому тарпани не заважали, а хом'як визирав із свого схову й злостився більше та більше. Коли ж тарпани виходили з води й, жируючи, починали качатися в траві, хом'як уже ніяк не міг знести цього, бо доводилося йому ховати свою морду глибоко в нору. Сидячи в самій глибині, надумав хом'як помститися огиреві. Вночі, коли все спало, вирив підземну пастку саме на путі тарпанів, став ждати. Огир летів поперед табуна, вскочив ногою в ту нору, кістка хряснула, боляче заіржав огир, а хом'як сидів у своїй норі й потирав товсті лапи. Ось так, ось так. На цьому й кінець притчі. Здоров будь, князю, та й стережись хом'яків!
— Та будь вони прокляті всі! — подав несподівано голос Войтишич, аж усі поглянули на нього і багато хто відзначив, що старий воєвода вельми схожий на старого жирного хом'яка.
— То, може, тепер і пісню, Вацьо? — поспитав Долгорукий, відпивши на подяку Громилові.
Вацьо став за князем, заплющив очі, склав на грудях руки, соковитим голосом почав: "Ой кривого ганця, ой в кривому танці".
"Та не виведу кінця!" — підхопив Юрій, а за ним і всі, хто вмів та хотів співати, окрім ієреїв, яким годилося співати лише псалми, кондаки та тропарі.
"Що виведу — то урветься, — текла далі пісня, — що виведу — то урветься, а мій милий засміється. Молода ключниця по замку ходила, ключами дзвонила, — встаньте, не лежіте! Встаньте, не лежіте — весну сторожіте".
— Про дружину, про дружину! — загукали за столами, і Вацьо завів: "Пустимо стрілку, як грім по небу, пустимось кіньми, як дрібен дощик, блиснем шаблями, як сонце в хмарі…"
— Співаєш, князю, — вередливо надулася княжна Ольга до Берладника, — до мене ж і не мовиш.
— Шаную тебе, княжна.
— А коли мені сього мало?
— Схиляюся перед тобою.
– І сього мало.
— Перед твоєю красою схиляюся.
— Князівські доньки рано беруть шлюб, правда?
— Того вимагає їхнє становище.
— Я не впокорюся! Не віддамся нікому!
— Ти дуже гарна, за тобою приїде хоч і сам імператор.
— Не піду й за імператора! До того ж він, мабуть, старий.
— А коли молодий?
— Однаково.
— Твоя сестра пішла в Новгород-Сіверськ і вже княгиня.
— Я вища за неї. Сиджу коло тебе, князю, і вже тим вища.
— Люди не можуть сидіти ціле життя.
— А бути поряд — можуть?
— Важко. Життя не дає людині спокою.
— Ти ж сильний, князю.
— Ну, так. Але що сила одного чоловіка? Ось я тут, а княгиня моя і син малий, теж Іван, аж у Смоленську. І не можу бути коло них. Сила моя кінчається.
— А коло мене?
— Коло тебе сиджу.
– І не говориш зі мною, а співаєш!
— Тепер говорю.
— Мені мало! Не я мала ще, а мені мало, князю Іване! Я не мала! Чуєш!
А на другому кінці столу Оляндра присікалася до Іваниці:
— Я співаю, а ти мовчиш?
— Оце — в мені й так усе співає.
— Усі співають, а ти хіба не вмієш?
— Коло тебе все забудеш. Вже й забув, чи спав коли з дівками, чи й ні.
— Не дівка тобі! Бояринею стану!
— Оце!
— То поглянь же ж!
Вона зіскочила з свого місця, перебігла через усю гридницю, стрибнула просто на коліна Долгорукому, вереснула:
— Чи вдержиш, князю!
Всі злякано вмовкли від такої несподівано-безпутної вихватки, очі найперше метнулися на ієреїв: чи ж не осудять? Але єпископ Ніфонт, зголодавшись у порубі, так налягав на їдво, що йому стало млосно і довелося вивести його з-за столу та покласти десь у повалуші, щоб віддихався; ті ж, що лишилися, відвертали погляди, тільки ігумен Ананія поволі заздрісно накинувся оком на вабливу Оляндру, промурмотів сухими губами: "Пильнуйте та моліться, щоб не ввійшли в спокусу. Дух-бо охочий, тіло ж немічне".
На чиє тіло натякав — на своє чи князеве?
— Дай хоч дообідати, — засміявся князь Юрій до Оляндри, приймаючи її сміливий виклик, — бо ліпше грішити ситим, аніж голодним.
— То погодуй і мене, князю, — п'яно попросила Оляндра.
— Чим же?
(Продовження на наступній сторінці)