«Розгін» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Розгін»

A- A+ A A1 A2 A3

Олексія Кюриловйча підсунув Карналеві Кучміенко. Слово "підсунув" не належить до інтелігентних, але іншого Карналь у даному разі підібрати не міг.

Олексій Кирилович був не високий, але й не низенький, ні блондин, ні брюнет, збудований наче й міцно, але й не занадто грубий його вік ніхто б не визначив з першого погляду. Все майже, як і в Карналя. Щоправда, в академіка була досить гус-" та чуприна, а в Олексія Кириловича вже щось зрадливо поблискувало на черепі, але він досить вдало маскував цю передчасну лисину. З перших же днів перебування на хисткій і, хай дозволено буде так сказати, досить невдячній посаді помічника він намагався завоювати довір'я Карналя своєю чесністю і вірністю. Нічого не приховував, нікого не підпускав до академіка, оберігав його від непрошених гостей, відбивався від спроб посягання на час, на думку Карналя і пишався з цього.

Ранкове вторгнення зухвалої кореспондентки не справило на Олексія Кириловича ніякісінького враження. Бачив і не таке. Кореспонденти не належали до явищ найвищого порядку в ієрархії Олексія Кириловича, надто ж такі, як ця дівчина. Тому він навіть не сказав Карналеві про ту коротку сутичку, яка сталася в приймальні, справ було так багато, що помічник міг і забути про якийсь незначний епізод, забути, але не назавжди, бо це суперечило принципові чесності, який сповідував помічник свято й беззастережно. Тиждень чи місяць минув з того ранку, коли смішна в своїй зухвалості дівчина добивалася побачення з академіком, сказати важко, але можна з усією відповідальністю стверджувати, що минув саме такий час, на який заслуговувала така незначна подія, і ось тоді Олексій Кирилович, вибравши відповідну хвилю, коли, на його думку, академікові потрібне було розумове відпруження, своєрідний інтелектуальний короткочасний спочинок, недбало проронив, що, мовляв, була тут одна кореспондентка, яка хотіла, але це ж несерйозно, тому він...

Карналь чи почув, а чи й ні. Спочинок для розуму тривав одну лиш мить, його мозок уже жадібно вгризався в якісь лише йому самому відомі ідеї, академік позирнув на свого помічника майже знетямлено, мов на неживий предмет, ніби на стовп повітря, глянув безвиразно й навіть образливо, але Олексій Кирилович не збентежився таким ставленням до своєї особи (бо що таке особа там, де повинен торжествувати обов'язок?), він знав, що конче повинен пробитися до свідомості Карналя зі своєю інформацією, хоч би яка вона була незначна або й мізерна, в цьому, власне, й полягав, як на його думку, найперший обов'язок усіх помічників світу, найвище їхнє призначення й виправдання самої професії. Коли ж є мета, то для досягнення її треба застосувати всі відомі засоби, а в Олексія Кириловича, як у чоловіка втаємниченого в найнеприступніші тонкощі тактичного і стратегічного мислення, засоби були практично невичерпні. Щоправда, він не належав до фахівців, а скоріше до дилетантів, тому часто сама суть того чи іншого широко застосовуваного серед співробітників Карналя методу розумових спекуляцій не була йому зрозуміла, він схоплював іноді лише щось побічне, несуттєве, саму лиш назву, надто ж коли вона була так чи інакше приваблива або інтригуюча. Так, йому подобався термін "мозкова атака", або, як кажуть американці, brainstorming. Термін цей Олексій Кирилович розумів буквально: атакувати співрозмовника, пробиватися до його свідомості будь-що, навіть коли той відмахується від тебе, як від осінньої мухи.

Цього разу годився саме спосіб мозкової атаки, отож Олексій Кирилович, ще трохи постоявши між Карналем і тими численними обов'язками, які вимагали його присутності десь поза межами цього просторого кабінету, знов повернувся до свого повідомлення про настирливу кореспондентку, але тепер уже це мало вигляд не просто безсторонньої, позбавленої емоційного елемента інформації, а набуло, сказати б, деякого олюднення, бо помічник хотів виправдатися за своє не зовсім ґречна поводження з кореспонденткою, хоч ніхто його й* не звинувачував у неґречності.

— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу,— довірливо мовив він академікові,— це не з органу...

— Не зрозумів,— стріпнувся від своїх думок Карналь.— Хто, що? Звідки?

— Ця кореспондентка, про яку я щойно... Не з партійної газети... Коли б центральний орган, то я... Ви ж знаєте, Петре Андрійовичу, з пресою ми завжди в контакті... Але це ні...

— Тоді звідки ж? — Карналь нарешті починав, здається, цікавитися, що теж не могло бути бажаним для помічника.

— Молодіжна газета,— вибачливо посміхнувся Олексій Кирилович,— знаєте: комсомольці, молодіжні серця... До речі, із зустрічі учених з журналістами всі газети тоді дали ваше фото, а ця газета єдина не дала.

— Не дала? То там, видно, цікаві люди?

Олексій Кирилович зітхнув. Не завжди устами академіків глаголить істина, як і устами младенців. На жаль.

— Я сказав їй, що ви ніколи не згадуєте. Про війну особливо.

— Ви в цьому переконані? — з цікавістю позирнув на помічника академік.

— Принаймні я не чув од вас... За час мого... Окрім того, я сказав їй, що ваш час належить державі, народові, ніхто не має права марнувати його... Коли ж треба редакції, то повинен бути дотриманий рівень і домовлятися має щоразу тільки головний редактор або й ще вище...

Але цього вже Карналь знов не слухав. Хто там має домовлятися, редактор чи хтось вищий, і хто ще вищий, і що воно таке— ніщо вже не цікавило цього втомленого чоловіка. Не ображало його й те, як безцеремонно порядкують його часом, мало не наказуючи йому, в який спосіб найефективніше витрачати той час. Зате безмірно здивувало, що навіть цей наближений до нього і, ясно ж, підставлений Кучмієнком для всезагального вивчення й спостереження чоловік, власне, й досі не помітив, що він, академік Карналь, ось уже багато місяців майже цілковито перебуває в сфері спогадів, заполонений спогадами, до того ж болючими й нестерпними, від чого коефіцієнт його корисної дії починає наближатися до нуля, коли вже й не досягнув цього рівня.

— Скажіть, Олексію Кириловичу,— запросивши свого помічника сісти, хоч той у своїй вічній розчахненості ніколи не хотів цього робити,— ось ви розпорядилися за мене... Відмовили мені в праві на спогади про війну... Які мотиви? Могли б ви пояснити?

Олексій Кирилович знітився.

— Зрештою,— розвів він руками,— я не зовсім точно висловився... Відмовляти не маю права... Але порадити... Я порадив тій дівчині...

— Що ж порадили?

.— Даруйте, Петре Андрійовичу, але ви ж належите до генералів кібернетики... Я це пояснив їй досить популярно... Що ж до війни, то порадив пошукати генералів з тих часів. Спогади генералів про війну — це ж прекрасно. Ще ліпше, коли згадують маршали... Жуков, Василевський... Полководці...

Карналь знов згубив свого помічника з кута зору і, здається, з обріїв думки. Говорив і не до нього, й не до себе — просто думав уголос.

— Спогади полководців — це й не спогади. Філософія війни. Зіткнення мислі, суцільна абстракція, фронти, армії, величезні маси людей, незмірні відстані, театри воєнних дій, гігантська шахівниця... Але немає наближення до людини, відсутній суто людський елемент, зникають долі, відрив від коренів, схоластика...

Олексій Кирилович усією своєю постаттю виказував намагання змаліти, змізерніти, стати, може, й зовсім непомітним. Він карався відверто і, коли б можна так висловитися, показово.

— Петре Андрійовичу, моя провина очевидна.

— Провина? Не бачу.

— Я не врахував. Дивився на вас суто функціонально. А ви прожили таке життя...

— Як усі.

— Але ж не всі учасники Великої Вітчизняної! Тільки очевидці можуть розповісти вдячним нащадкам.

Академік сказав таке, що Олексій Кирилович онімів од тривожного здивовання:

— Ніхто так не бреше, як очевидці. Тоді додав без видимої послідовності:

— Що таке спогади? Заняття для пенсіонерів, марнування часу? Але ж це й історія, чорти його бери! Людина, обдерта від спогадів, позбавлена історії, лишається голою в холодних полях вічності. Яка ваша думка щодо корисності історії, Олексію Кириловичу?

— Я поділяю вашу думку, Петре Андрійовичу.

— Не треба поділяти чужих думок — треба мати власні...

Лякатися не входило в функції Олексія Кириловича, зате серед його невичерпного церемоніалу завжди досить було шанобливості. Він схилив набік голову, майже вклоняючись перед минулим свого шефа, минулим, може, й не дуже героїчним, але тяжким.

— Повірте мені, Петре Андрійовичу...

— Ви могли б відшукати ту кореспондентку? — несподівано поспитав Карналь.

Олексій Кирилович пробачливо всміхнувся. Хіба є щось на сім світі, чого б не зміг він, помічник академіка Карналя?

— Ви повинні перепросити її... Перепросити і... можливо, я справді б міг, коли випаде хвилина...

— У вас є "вікно" наступної середи, Петре Андрійовичу, між чотирнадцятою і шістнадцятою...

— Не станемо з цим поспішати. Наступну середу я вже комусь пообіцяв. Здається, до мене мають приїхати з Полтавщини. Але ми з вами повинні зарезервувати... З пресою треба жити мирно...

3

Як це назвати? Спогад? Свідчення очевидця? Задавнений кошмар?

(Продовження на наступній сторінці)